Згадуємо видатного баритона

Доля розпорядилася так, що рівно рік тому, саме у день народження (11 квітня) завершився його земний шлях Івана Вікторовича, соліста Національної опери України, видатного українського баритона, народного артиста України.

Численні шанувальники творчості І.Пономаренка – одесити, кияни, гості столиці, закордонні слухачі – ще довго будуть пам’ятати оксамитовий теплий тембр його голосу, який у найбільш хвилюючі  моменти виконання досягав воістину драматичного звучання! Його неповторний баритон зачаровував, і, слава Богу, в численних записах продовжує чарувати своєю силою і красою, внутрішньою наповненістю і глибиною трактування кожного образу.

Народився Іван Пономаренко 11 квітня 1945 року у селі Калинівка на Миколаївщині. Змалечку був закоханий в українську пісню. На свята й у будні в оселі завжди лунав родинний спів, і вже тоді в ньому вирізнявся особливою красою і силою голос  Іванка. У чотирнадцять років його спів привернув увагу шкільного вчителя Олександра Степановича Чернявського, котрий порадив вчитися професійному вокалу. Тож 1969  Іван Пономаренко вступив до Одеській консерваторії. Йому пощастило потрапити у клас Ольги Миколаївни Благовидової. Вона була чи не єдиним педагогом у колишньому Радянському Союзі, в якого на конкурсі ім. П. Чайковського аж три студенти завоювали перші премії, одним з яких у 1974 році, ще будучи студентом-випускником, став Іван Пономаренко.

А за рік до того талановитий співак отримав золоту медаль не менш престижного конкурсу , тоді ще всесоюзного, а нині міжнародного – імені Глинки.  З усього СРСР туди приїжджали сотні сопрано, меццо, баритонів, басів, тому й здобути перемогу там було важче, ніж навіть на конкурсі Чайковського. Перші три конкурси Глинки пройшли у Москві, де вже на той час проводився Міжнародний конкурс ім. П. І. Чайковського. І ось для того, щоб і в столицях союзних республік могли проходити потужні творчі змагання, було вирішено проводити в них почергово Всесоюзний конкурс вокалістів імені М. І. Глинки. До речі, першою республіканською столицею, яка приймала у себе конкурс, став Київ. А доленосний для Івана Пономаренка VI конкурс проходив у столиці Молдови Кишиневі, головою журі була беззмінна Ірина Архипова, а її заступником – славетна Марія Бієшу.

 Та саме після тріумфальної перемоги  на конкурсі Чайковського (відрив по балах, виставлених високим міжнародним журі  був абсолютно переконливим!) Іванові Вікторовичу  запропонували переїхати до Москви чи Ленінграда. А  під час американського турне Оркестру народних інструментів Всесоюзного радіо і телебачення України співак отримував пропозиції від української діаспори залишитися й за кордоном,  але він обрав Україну – спочатку Одесу, де співав з 1971, ще студентом-третьокурсником, по 1981 роки, а згодом і Київ, відгукнувшись на запрошення тодішнього головного диригента, Сонячного Маестро Стефана Турчака, який, за зізнанням Івана Вікторовича, за час творчого спілкування багато чого навчив його як співака і актора.

Якщо говорити про обширний – більш тридцяти партій – репертуар Івана Вікторовича, у першу чергу спливуть героїчні Мазепа, Амонасро («Аїда»), грізно-розпачливий  Ріголетто, чарівливо-підступний Дон Жуан, душевно неприкаяний Грязной («Царева наречена»), жорстокий Скарпіа («Тоска»). Коли Іван Пономаренко співав Євгенія Онєгіна, Жермона («Травіата»), Набукко, Ренато («Бал-маскарад»), Альфіо («Сільська честь»), глядачі вщерть заповнювали залу опери, вибухаючи оваціями після коронних арій. Створені ним образи на сценах Одеської опери, Національної опери України, а також у багатьох найповажніших оперних театрах світу  позначалися вокальною і сценічною довершеністю, чарували неповторним тембром голосу співака, його вмінням передати найтонші нюанси виконуваної партії.

Сам себе Іван Пономаренко вважав переважно «вердіївським» виконавцем. «Для мене Верді є найулюбленішим композитором, – казав він в інтерв’ю для «Дня» кілька років тому. –  Для вокаліста мати його твори в своєму репертуарі – найвищий професіоналізм. Артист показує, наскільки широкий діапазон його голосу, насиченість, тембр не лише в «форте», але і в «піанісімо», і в «меццо-воче»». Іван Пономаренко з незмінним успіхом виконував практично всі опери Верді, що йдуть в Національній опері України: «Ріголетто», «Травіату», «Аїду», «Бал-маскарад», «Набукко». Всі його персонажі абсолютно різні за характером. Образ Ріголетто вимагає колосальної самовіддачі: крім складних вокальних партій треба розкрити непростий характер придворного блазня, який з одного боку смішить свого пана, а з іншого – люто його ненавидить. Співаючи Жоржа Жермона, батька головного героя в «Травіаті», Іван Вікторович вважав, що це хоч і невелика роль, але ключова.

Останньою партією, виконаною ним на київській сцені стала роль мавританського лікаря Ебн-Хакія, котрий силою високого знання, а також безумовної віри у власні можливості й почуття повертає зір сліпій з народження Іоланті в однойменній опері П. Чайковського. До речі, в молодості він був одним з кращих виконавців партії Роберта в цій же опері й чарував хітовою арією «Кто может сравниться с Матильдой моей!».

Іван Віктортвич Пономаренко кожну партію, велику і малу, сприймав як ключову і був щасливий, що професія співака дозволила йому на сцені пережити різні життя і обставини, доторкаючись до прекрасної музики, яка була сенсом його життя.

Його енергії вистачало не тільки на роботу у театрі, концертну і гастрольну діяльність.  Не полишаючи оперної сцени, Іван Вікторович Пономаренко всією душею віддавався викладацькій роботі у Національній музичній академії України ім. П. Чайковського, в Одеській консерваторії ім. А. Нежданової, щоб передавати свій безцінний досвід майбутнім співакам. Його студенти з гордістю називають себе учнями Івана Пономаренка, співака, який полишив яскравий і незабутній слід в історії українського оперного мистецтва.