Саме тепер, у дні, коли й нам дано нарешті спізнати спекотну
драму справжнього літа, коли розварені мізки відмовляються слугувати за
призначенням і галюцинують загалом тільки на тему обкладеного льодом пива,
коли сезон «Енеїди» сягнув свого апогею і тут-таки перетворився на сезон
у пеклі, саме в такі дні ми удвох із останнім екзегетом Володимиром Єшкілєвим
завершуємо видавничий проект, над яким мордувалися останні добрі два роки.
Проект являє собою енциклопедію — не універсальну, звісно, а, як це
називали раніше, «галузеву». Проте існування самої «галузі» більшості з
освічених співвітчизників може здатися навіть не проблематичним. Ми підготували
енциклопедію про щось, чого загалом не бачить або не хоче бачити суспільство,
отже, про щось таке, що — принаймні у характерному для нашої країни профанному
баченні — можна вважати геть позбавленим реального існування. Ми підготували
енциклопедію актуальної української літератури.
Це тільки спроба наближення, початок досвіду. Наших фінансових можливостей,
порівняно з первинним кошторисом скорочених десь так у 10–12 разів, вистачило
лише на «малу енциклопедію». Однак саме ця фікція, ця нереальна «сучукрлітература»
навіть у «малій» (безперечно, неповній і, мабуть, наївній) формі зненацька
зажадала для свого енциклопедичного підсумування страшенно багато. Наша
майбутня книга спухала на очах. Надто багато вартих уваги імен і дуже добрих
текстів, так означив би я цю хворобу.
За місяць-другий (якщо на те буде ласка Найвищих сил і видавництва «Лілея-НВ»)
нашої книги врешті зможе торкнутися рідкісний птах, «зацікавлений читач».
Це буде майже триста сторінок вельми щільного тексту з ілюстраціями, таблицями
і схемами, виданих у фундаментальному форматі, лункою мовою середньовічних
книгарів прозиваному «in quarto», нашим же сьогоденним ієрогліфічним жаргоном
означуваному як А4. Отже, це буде досить ваговита цеглина, під кінець віку
вмурована у храмово-руїнну споруду Рідної Літератури.
Що відбулося в цій літературі протягом останньої чверті століття? Що
не відбулося в ній, хоч могло відбутися? З якими можливостями нам доведеться
давати собі раду після хронологічного зламу, коли часовий відлік знову
почнеться з нулів? Як опанувати цією «химерою літочислення» і — що важливіше
— самими собою? Наша спроба шукати відповіді на ці запитання має виявитися
принаймні зухвалою.
Як упорядник «Хрестоматійного додатка» до власне енциклопедії, я знову
мав щасливу нагоду перечитувати, перебирати, а часом і власноручно переписувати
на комп’ютері тексти, які мені подобаються або — попри все — видаються
цікавими та важливими. Мені йшлося про створення вельми різноманітного
і водночас цілісного образу «інакшої літератури» — гостро відмінної від
літератури «української радянської», тієї, котра й до сьогодні безальтернативно
домінує в усіх інших, допущених Міністерством освіти хрестоматіях. Я не
узгоджував свого вибору з авторами текстів. Я хотів, щоб це був мій вибір.
Хай пробачать мені ті з них, кому цей вибір здасться не найкращим, а презентовані
уривки — всього лише ампутованими частинами колись чудового тіла.
Я також неминуче мусив зіткнутися з маразмом класифікації, що його мій
співавтор-екзегет дотепно називає «енциклопедичною тупістю». Я ніяк не
міг обійти соціальних факторів — середовищних, поколіннєвих, регіональних.
Адже коли найстарші з презентованих авторів («підпільні сімдесятники»)
виростали в епосі щойно розквітлого Брежнєва з її перманентним відстежуванням
і виловом особистостей, то наймолодшим — «дев’ядесятникам» — випало втішатися
хіба що примарною свободою слова і тотальною люмпенізацією нових часів.
Моя система, здається, має вельми еклектичний вигляд. Що ж, навколишнє
буття також не вирізнялося чистотою.
І все ж посеред цих розплавлених днів я знов живу очікуванням, усвідомивши
зненацька з усією спекотною ясністю: ця «чверть століття», ця четверта
чверть, ця «актуальна українська література» — це такий добрячий шмат мого
власного життя, що хай він стане Книгою.






