Борітеся – поборете, Вам бог помагає! За вас правда, за вас сила І воля святая!
Тарас Шевченко, український поет, письменник, художник, громадський та політичний діяч

Живі історії про УПА

Майстерня «Мистецький простір» привезла до Києва документальну драму «Двадцятилітні»
24 жовтня, 2013 - 11:54
ВИСТАВА «ДВАДЦЯТИЛІТНІ» РОЗПОВІДАЄ ПРО ПОДІЇ 70-РІЧНОЇ ДАВНИНИ В НОВОМУ СВІТЛІ. ЦЕ ІСТОРІЇ РЕАЛЬНИХ ЛЮДЕЙ, СПОГАДИ УЧАСНИКІВ ВИЗВОЛЬНОЇ БОРОТЬБИ УПА У ВИКОНАННІ НАШИХ СУЧАСНИКІВ / ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

Документальним може бути не лише кіно, а й театр. Вербатім (від латинського «дослівно») — саме так називається цей жанр. Для України він хоч і не новий, але для пересічного глядача все ще незвичний. Вистави театру вербатім складаються з монологів і діалогів реальних людей, відтворених акторами. Зазвичай матеріалом для таких постановок є інтерв’ю. Актори зберігають всі особливості вимови персонажів, повторюють помилки, обмовки, яких ті припускаються.  Документальний театр немов уникає тлумачення зображуваних подій, повністю довіряючи цю функцію глядачеві.

Саме жанр вербатіму обрали учасники львівської майстерні «Мистецький простір», коли вирішили розповісти у своїй виставі про УПА. На їхню думку, він дозволяє уникнути гасел та офіціозу, без яких ця тема на Заході України останнім часом не обходиться. Автор і режисер постановки Уляна Мороз прослухала десятки годин спогадів та інтерв’ю й, відібравши декілька шматків, без жодного додаткового редагування, немов з конструктора, склала з  них виставу. Особливість спектаклю також у тому, що у ньому задіяні не лише професіонали, але й актори-аматори. На цьому тижні документальну драму «Двадцятилітні»,  присвячену 71-й річниці утворення Української повстанської армії,  вперше показали  київським глядачам (у Музеї книги і друкарства України).

До драми «Двадцятилітні» увійшли історії упівців: Пантелеймона Блажуня, Марії Дужої, Романа Каричорта, Ярослави Менкуш, Любомира та Дарії Полюг, Степана Родаманського, Дмитра Хомина (більшість матеріалів надав музей «Територія Терору»).

— Ідея з’явилася, коли після чергового вечора пам’яті УПА ми зрозуміли, що весь час повторюємося — говоримо, що вони герої, що багато віддали за наше майбутнє... Все це правда! Але ми забуваємо одну деталь — вони були звичайними молодими, недосвідченими хлопцями і дівчатами, — розповідає  учасниця вистави, соціолог за фахом Христина КРИВДИК, яка зіграла члена ОУН й багаторічного в’язня таборів Дарію Полюгу. — Акторська робота у жанрі вербатім має свою специфіку. Зазвичай п’єсу пише один автор, а почуття, відтворені в ній, це почуття однієї людини. Працювати над документальною драмою значно складніше, бо ти мусиш перевтілитися не у вигаданого персонажа, а у живих людей, які розповідають свою історію. Тобі дають текст і кажуть: «Спробуй повторити пані Дарію»... Насправді, ми показали дещицю — про кожну людину можна було б ставити окрему виставу. Знаєте, кожного разу, коли я читаю матеріали, всередині все перевертається — ці історії проходять крізь мене. Цікаво, що люди, які стали персонажами вистави, відвідували театр і потім ділилися з нами своїми враженнями. Говорили, що спектакль повертає їх у молодість... Коли я працювала над роллю, орієнтувалася здебільшого на відео, а не на текст — намагалася копіювати мову, жести персонажа. Звичайно, не додати щось від себе я не могла, бо постійно уявляла, як би я повелася на її місці. Але головною метою все ж була достовірність відтворення прямої мови — саме у цьому й полягає сенс документальної драми.

Мінімалістичні декорації, театр тіней, спів під гітару й проекції фотографій — ось і всі художні засоби, що мали переконати глядача у тому, що перед ними двадцятирічні упівці, які розповідають про лісові боївки, допити, заслання й навіть про романтичні почуття, які з’являються попри всі труднощі.

— Жанр вербатіму — надзвичайно складний, — визнає актор Львівського Першого академічного українського театру для дітей та юнацтва Роман КРИВДИК, який у виставі зіграв особистого охоронця Романа Шухевича — Любомира Полюгу. — Акторська природа така, що завжди хочеться «додати», зробити персонажа більш різнобарвним, «побавитися» у театр. Але весь сенс документальної драми у тому, щоб уникнути цього. Ти мусиш грати з якоюсь «холодною» пристрастю — так, щоб глядачу захотілося поставити себе на місце персонажа. Драматична форма постановки нібито й витримана у традиційних рамках — вона має початок, зав’язку, кульмінацію й кінець, але виконання відрізняється — зберігається певна умовність. Ми хотіли закцентувати на тому, що глядач спостерігає за інтерв’ю, а не за нашими власними думками. Тут змішалися різні теорії сценічного мистецтва — елементи системи Станіславського, театру ритуалу тощо. Наша вистава — це документ, який опинився у мистецьких рамках слова, світла й пісні. Робота над ним — складний і безперервний процес. Не можу сказати, що є якась стала партитура, яку ми повторюємо кожного разу. Скоріше, варто говорити про постійний пошук. Так, у майбутньому плануємо зламати «четверту стіну», щоб задіяти і глядачів. Крім того, склад вистави постійно змінюється.

Тему УПА обрали невипадково — цим історичним періодом у нас часто намагаються маніпулювати, він завжди на слуху і вже дещо «зашароварився». Щось подібне відбувається з творчістю Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка. На мій погляд, це небезпечна тенденція, бо вона дискредитує національну ідею, без якої жодна країна сьогодні не може протистояти глобальним впливам. Ми намагалися уникнути цього. Особисто мені цікаво було б попрацювати і з тими матеріалами, що відтворюють погляди інших учасників цієї війни — німців, поляків або радянських солдатів.

Мені було приємно і водночас дещо дивно спілкуватися з людьми, яких ти граєш. Вражають їхні світлі очі, відсутність ненависті. І це попри всі ті труднощі й жорстокість, через яку їм довелося пройти! Хоча, думаю, вони б просто не дожили до наших днів, якби в їхніх очах була ненависть...

Роман ГРИВІНСЬКИЙ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments