«Життя набагато яскравіше ніж чорне і біле»

На минулому тижні у Національній опері України відбувся вечір Людмили Монастирської, у якому взяли участь  її колеги — солісти театру Алла Позняк, Тарас Штонда, Валентин Дитюк та Ігор Євдокименко. Під фортепіанний супровід Маї Шляпочник були виконані арії й дуети з опер В. Белліні, А. Понкіеллі, Дж. Верді, Дж. Пуччіні. По завершенні концерту «День» поспілкувався з  Людмила Вікторівною дала «Дню» і примадонна опри розповіла, як пройшло її експрес-турне по Німеччині.

— Пані Людмило, трохи більше двох місяців пройшло від вашого минулого феєричного концерту у Києві, після якого ви відправилися за кордон. Що це були за гастролі, де виступали?

— Так, і це турне було досить не очікувано. Бо нині, через карантин у мене, як і у більшості оперних артистів у світі, були скасовані або поставлені на паузу всі контракти, а це такі цікаві проєкти, як «Сільська честь» у Лондонській королівській опері у квітні-травні, і «Набукко» в Мюнхенському Національному театрі, і «Трубадур» в Берлінській Staatsoper Unter den Linden. А тут раптом запрошення до Берліна заспівати у запланованих раніше трьох гала-концертах «Viva Verdi». Довелося терміново здати тест на COVID-19, а у нас же на це йде мінімум два дні, і на ранок після концерту в Києві я вже летіла до Німеччини. Протягом п’яти днів витримувала карантинну самоізоляцію в апартаментах, нікуди не виходила, потім знов здала тест і, тільки тоді, коли отримала негативний результат, почала ходити на репетиції. Театри у Німеччині запрацювали з подібними нашим обмеженнями за кількістю глядачів, навіть жорсткіше.  Всі скучили за живим мистецтвом!

— Але ж Берліном ваше турне не обмежилося?

— Так, у мене ще був контракт уМюнхені в Bayerische Staatsoper на виконання партії Леді Макбет в опері «Макбет». Після концертів у Берліні потягом відправилася до Мюнхена. Там теж  потрібно було здавати тест і знов провела в ізоляції тиждень. Там такий порядок, що через 10 днів знов треба здати тест. Суворо! А тепер ще нове правило — тест щотижня. Там результат отримуєш наступного дня, все відпрацьовано.

З 18 жовтня почалися репетиції, а 24-го вже відбулася вистава. За контрактом я мала співати у трьох виставах, але через те, що були скасовані два балети «Лебединого озера», весь наш каст отримав ще одну виставу «Макбета», а також показали «Чіо-Чіо-сан» (з Роберто Аланья, Олександрою Куржак). На перші виставі в залі було 500 глядачів (з двох тисяч, на який розрахований зал), а на решті трьох — лише по 50! Таке було прийняте рішення на державному рівні. Партер взагалі був пустий, глядачів розсадили на галереї першого ярусу з дотриманням дистанції. Депресивне видовище, прямо скажу. Хоча гонорар, до честі організаторів, усім виконавцям виплатили повністю. Але чисто психологічно було не зовсім комфортно виступати у майже порожньому залі. Там під час вистави зала не повністю поринає в темряву, а є слабеньке освітлення, тож бачити пустий партер не зовсім приємно. Але відбулося...

— А як в оркестрі сидять музиканти, які порядки в хорі?

— Склад значно зменшений, дистанції дотримуються. У духовиків над головами такі плексигласові щити-ковпаки, схожі на сушарки в перукарні. Хор до самого виходу на сцену обов’язково в масках, костюмери суворо за цим  пильнують. Там дисципліна в менталітеті. Навіть на вулиці, в місцях масового скупчення людей, маски обов’язкові; штраф за порушення — щось 26 євро. Я навіть отримала попередження від поліцейського, коли гуляла без маски, ще не знаючи правил, але більше не порушувала. До речі, у Німеччині з 16 грудня та щонайменше до 10 січня посилюють карантинні обмеження. Більшість магазинів, шкіл і дитячих садочків будуть закриті. Влада країни планує дещо пом’якшити обмеження на 24—26 грудня, щоб члени родини могли зустріти Різдво разом. Але залишаться такі обмеження: додому можна запросити лише чотирьох найближчих дорослих і необмежену кількість дітей до 15 років. Новий рік німці зустрічатимуть без традиційних феєрверків...

— Як ви справилися з вимушеним простоєм?

— Не можу похвалитися, що знаходила якісь ексклюзивні методи: спочатку розслабилася, бо до карантину ритм життя був дуже виснажливий. Дивилася серіали, на кухню зазирала частіше, ніж треба... Звичайно ж, і багато музики слухала, аналізувала. Я за суттю максималістка, а таким жити важче. Друзі мені завжди казали, що я бачу лише чорне й біле. Був час покопатися в собі, зрозуміти і відчути, що життя набагато яскравіше, є тони і напівтони. Треба вміти радіти дрібничкам. Тож, паузи, чисто терапевтично, треба іноді робити, тоді і фарби з’являються.