Україна не може існувати, не володіючи Кримом, це буде якийсь тулуб без ніг. Крим має належати Україні, на яких умовах, це байдуже, чи буде це повне злиття, чи широка автономія, останнє повинно залежати від бажання самих кримців
Павло Скоропадський — український державний, політичний і громадський діяч, військовик. Гетьман Української Держави

Життя з творчості й світла

29 квітня відзначає ювілей Кіра Пітоєва, творець одного з найдивніших музеїв світу
26 квітня, 2019 - 11:04

У дитинстві вона мріяла стати астрономом — і створила в окремо взятому будинку Булгаковський космос, втіливши в ньому найважливіші послання «письменника з Києва».

Масштаб її особи захоплює. У музейному світі України та Європи Кіра Пітоєва відома як одна з найкращих ескпозиціонерів. І раптом — мов чаклунство — згадується Борис Пастернак: «Но надо жить без самозванства,/ Так жить, чтобы в конце концов/ Привлечь к себе любовь пространства,/ Услышать будущего зов». Неймовірний збіг! Адже експозиціонування — це наука розуміти закони простору, а життя — мистецтво розуміти час.

Театрознавець за першим фахом, Кіра Миколаївна знає закони сцени, до найтонших нюансів пам’ятає театральний світ минулого — завдяки своїй сім’ї, своїй освіті, своєму чоловікові Данилу Лідеру, й сьогодні рівень її знань — справжня театральна енциклопедія. Викладає театрально-декораційне мистецтво і сценографію в Університеті театрального мистецтва, а в Музеї Булгакова вона перша, до кого потрапляють на навчання молоді фахівці. Постійно працює над експозицією, бере участь у всіх нових музейних виставках, автор безлічі публікацій і чудового «Бедекера» — путівника по музею. Кожна екскурсія Кіри Пітоєвої — «п’єса з музики й світла» (Булгаков про свою «Кабалу святенників»). Люди виходять здивовані, щасливі, деколи приголомшені. А один дуже відомий актор буквально видихнув: «Скажіть, а ви самі розумієте, що ви робите?!.»

Цікаво, що незадовго до свого дня народження Кіра Миколаївна завершила «виконання особистого плану»: відвідати чотири міста «Від Булгакова». Ні, не ті, в яких він жив, — достовірно описав, не побувавши там жодного разу: Мольєрівський Париж, Рим Гоголя, Єрусалим-Єршалаїм (усі пам’ятають назву «закатного роману»?) Нехай нещодавня поїздка до Стамбула — Константинополь з «Бігу» — стане не крапкою, а трьома крапками перед новими подорожами.

«ТОНКО ВІДЧУВАЄ КРАСУ, ГАРМОНІЮ І ДОСТОВІРНІСТЬ МИСТЕЦТВА»

— Мене захоплює її безконечне жадання пізнання. Якась фантастична допитливість! Саме ця сторона мені здається неймовірно цінною, — сказав скульптор Микола РАПАЙ. — Мені дуже цікаво з нею спілкуватися, ми обговорюємо, як правило, проблеми мистецтва і його виразності, говоримо про театр, музику, літературу. Кіра Миколаївна тонко відчуває красу, гармонію і достовірність мистецтва. А пошук достовірності говорить про те, що в неї весь час удосконалюється смак до мистецтва, і це теж захоплює. Звідси і її любов до музейної справи, розуміння її величезної значущості для виховання людей. Це відчуття в неї поставлене на дуже велику висоту — і дає високі плоди! І, звичайно, дуже ціную її приголомшливе почуття гумору як якість тонкого інтелекту. Кіра вміє іронічно дивитися на світ довкола, і мова її сповнена гумору, розумного й смішного.


КІРА МИКОЛАЇВНА — АВТОР УНІКАЛЬНОЇ, ВСЕСВІТНЬО ВІДОМОЇ НАУКОВОЇ КОНЦЕПЦІЇ ЕКСПОЗИЦІЇ ЛІТЕРАТУРНО-МЕМОРІАЛЬНОГО МУЗЕЮ М. БУЛГАКОВА

Серед публікацій «Дня», присвячених Кірі Миколаївні і її чоловіку й вчителю Данилу Лідеру, — «Будинок» (№ 201, 7.11.2003), «Чарівниця з музею» (№ 74 28.04.2009), «Світло Данила Лідера» (№ 78-79, 12.05.2017).

ПРО ТАЄМНИЦІ МУЗЕЙНОЇ ПРОФЕСІЇ І ПРО ЖИТТЯ, ПРИСВЯЧЕНЕ УЛЮБЛЕНІЙ СПРАВІ

До нинішньої святкової події Музей Булгакова підготував дарунок — книжку «Будинок став музеєм», яка включає роботи Кіри Пітоєвої різних років: статті, есеї, інтерв’ю, виступи на конференціях і Булгаковських читаннях. Відкриває видання «Розмова на Булгаковській веранді», яку вели Кіра Пітоєва, автор науково-художньої концепції Літературно-меморіального музею Михайла Булгакова і Людмила Губіанурі, директор музею. Пропонуємо читачам «Дня» фрагменти «Розмови» про таємниці музейної професії й про життя, присвячене улюбленій справі.

Людмила ГУБIАНУРІ: 

— Кіро Миколаївно, оскільки ви стали для мене не лише провідником по музею, а й моїм вчителем, то мої запитання будуть пов’язані з таким поняттям, як людина професії. Що у вашому уявленні є людиною професії стосовно музею?

Кіра ПIТОЄВА:

— Музей як жива організація — наголошую, жива — має чітко розуміти свою місію: він відшукує, зберігає й представляє. Але не секрет, що для мене ці завдання пов’язані. Представляти потрібно те, що ти відшукав, те, що ти осмислив. Давай умовно розіб’ємо на дві ділянки. Перша — це науково-пошукова робота, до якої входить охоронна функція: як відшукане має зберегтися. Друга — це експозиційно-представницька робота, і я обрала саме цю ділянку. Хоча моє життя склалося так, що я пройшла всі етапи, й тому вважаю, що всі етапи й слід проходити, щоб стати професіоналом.

Уже починаючи з 80-х років стало зрозуміло, що музейні експозиції — а це й постійна експозиція музею, і виставкова — були визнані окремим видом мистецтва. І нам з тобою дуже цікаво перетворити наукову подачу на художню подачу. Я говорю про діяльність літературно-меморіального музею.

У будь-якого професіонала масштаб особи виявляється з півоберту, ти одразу це бачиш з його творчості. Я вважаю себе фахівцем з малого, інтимного, домашнього простору. Саме у такому просторі музей легко зробити витвором мистецтва, тому що його точки зіткнення — це театр й кіно. Наш музей замислювався зі всіма способами кінобачення і театробачення, але при цьому ти входиш у кімнату, як у вітрину. І близько — широким планом — можеш роздивитися експонати. Тому дуже важливо збудувати зв’язок експонатів між собою, і цей зв’язок мусить мати відкрите русло для того, щоб туди увійшла людина, яка про це розповідатиме.

Зробити так, щоб центром музейного тексту став експонат — звичайно, в музеї це найголовніше. Але я навіть сказала б не про експонат, а про сім’ю експонатів. У нашому музеї, на моє велике щастя, часто чую, як відвідувачі після екскурсії запитують: «А можна повернутися і ще раз зайти?» Тому культурний осад, з яким людина вирушає, — він дуже багатошаровий. Є люди, які тяжіють до експонатів і повертаються, щоб прочитати лист. Є люди, які повертаються, щоб подивитися якийсь предмет, а є люди, які приходять, щоб сфотографуватися поряд з чимось. Усе залежить від відвідувача — і від таланту наукового співробітника. Ба більше, в нас група хоч і невелика, але все одно в ній різні люди. І людина від музею — «чичероне» — має зрозуміти, на кого вона орієнтуватиметься. Для мене це принципово — я вважаю, що орієнтуватися слід на свій рівень. Я не боюся того, що людина виходить й каже: «Я нічого не зрозумів». Є й такі люди. «А навіщо ви фарбували в білий колір?», — мене це не лякає. Для мене головне, щоб людину зачепило. Головне, щоб сюди повернулися.


«ПОРТРЕТ ДРУЖИНИ». МАЛЮНОК Д. ЛІДЕРА

Не забуватимемо, що в нашому музеї дуже важливий людський голос. Колись Жан Кокто одну з найбільших своїх п’єс назвав «Людський голос». Інтонація, закладена в голосі, його тембр, оповідне єство розповіді незвичайно важливі в такій подачі.

Звичайно, в мене вже є деякі штампи. Я люблю те, що називається «оглушити». Ось увійшли — і їх одразу взяти. Для цього й вигадана темрява в першій кімнаті. А потім запалюється світло, і є можливість забути сьогоднішній Київ, бо ми говоритимемо про Київ 100 років тому. І я звертаюся до фантазії відвідувачів, щоб розбудити чуттєвий ряд. Мені не подобається, коли аплодують або молодь говорить: «Вау!», — це стереотип. Мені набагато більше подобається інтонація фіналу «Білої гвардії» — «Чому?». Для мене дуже важливо, щоб звідси пішли люди, які замислилися: «А чому так?» Це повинно повністю перевернути твоє уявлення, яким воно було раніше. Адже так задумано.

«ЕСЕ-ПІДТЕКСТІВКИ»

Л.Г.: — Моє найперше «негативне» враження від музейної професії було пов’язане з тим, що я довго не могла повірити в необхідність запам’ятовування величезної кількості фотографій. І раптом я побачила, що ви ці фотографії «читаєте».

Коли в нас іще не було документальних матеріалів про те, як жили Булгакови, ми, виховані радянською історією, багато чого не розуміли. Нам здавалося, що професура, яка жила на Андріївському узвозі, — це абсолютно особливий рівень родинного благополуччя. Але за фотографіями ви чітко нам пояснили, що вони не можуть належати до багатої сім’ї, — з того, як члени сім’ї й сам Булгаков одягнені, яка тканина на їхніх костюмах, які прикраси, яке у них взуття. А коли ми почали отримувати й вивчати документи, всі ваші прогнози виявилися правдивими. Дуже люблю ваші розповіді за фотографіями, які є особливою художньою формою. Як називається цей жанр? Звідки він виник, як давно ви цим займаєтеся?

К.П.: — Я завжди була впевнена — музейник мусить знати все. А починалося все з моєї природної любові до предметів. Є таке визначення — «скриня старої бабусі». І я дуже багато з цього приводу читала, дізнавалася з енциклопедій, ходила по музеях і завжди застосовувала свою формулу. А коли осмислила наприкінці 1960-х, що залишаюся в театральному музеї, то оцінила музей як місце, в якому історію ти отримуєш з живих рук — не з книжок. І почалися мої походи — «до бабусь». Я бачила предмет у інтер’єрі: якщо це поличка, яка вона, чому на цій поличці не може стояти цей предмет, а може стояти той предмет... Я, що називається, «кайфувала». Усі ці гудзички на платтячках, мережива — коли я на фотографіях їх впізнаю, це кайф для мене неймовірний.

Свої розповіді про такі предмети я називаю «есе-підтекстівки». Мене дуже захоплюють такі форми, і був період мого життя в театральному музеї, коли я зарахувала собі це як авторський винахід, як свій знак — малу форму. В мене була рубрика в журналі «Український театр»: у дуже маленькому тексті розповісти так, щоб з нього ще й ідея вийшла. Не просто описова мініатюра — есе.

А тепер про життя цих «дрібниць» у просторі — напевно, у зв’язку з тим, що моя «дівоча» професія театрознавець. Чорна коробочка привела мене до моєї наукової роботи «Театр у коробочці». Це був такий захват — я цілий рік перебувала в цій коробочці й уявляла собі: у Булгакова спочатку мала сцена — це будинок, потім він виходить на простір — це Буча, коли грає в аматорському театрі, адже там і Чехова ставили, не лише «За бабусиним заповітом». Потім він потрапляє на сцену у Владикавказі, театр такий собі, але все-таки... Приїжджає до Москви, і що йому пропонують поставити? «Білу гвардію» (тоді ще така назва була, а не «Дні Турбіних») на малій сцені. А він відповідає: «Ні! Це все ми вже проходили!» І ставить умову — лише на великій сцені! Про що це говорить? Про той масштаб особи, який у людині є. Він себе почував людиною великого простору. Але в літературі це був не просто великий простір — це був космічний простір. Це дорога до зірок. Тому ми, абсолютно не замислюючись, говоримо: «Булгаковський космос». Ми маємо на це право, він нас до цього підштовхує, це не наші вигадки. Довкола нього дуже багато вигадок, міфів — чарівних міфів. Нічим не підтверджених. А міф і не має бути підтвердженим, тому їх так багато. Ба більше, він сам любив ці ігри. Він же був людиною театру, це точно.

І ця мала форма — вона залишилася зі мною. До моєї інтелектуальної зарядки входить — вигадати ідею. Тому що я знаю закони, за якими розкручу ідею, але її треба вигадати. І ось вранці, увечері, коли я сама з собою, із задоволенням, я навіть сказала б із захватом, народжую й програю всякі ідеї.

«СВІЙ» МУЗЕЙ

Л.Г.: — Коли 1989 року ви прийшли до музею Булгакова й почали працювати над концепцією, Булгакова лише починали читати й, звичайно, усі читачі перебували під магією «Майстра і Маргарити». І абсолютно природно — проектували головного героя Майстра на Михайла Булгакова. А якщо коротко проаналізувати образ Майстра, що ми про нього знаємо? Знаємо, що він глибоко нещасний, гнаний, самотній, він — людина без біографії. А тим, що відоме з його біографії, він не дорожить. Не дорожить тим, що працював у музеї, не дорожить тим, що був одружений — для нього це геть неважливо, він підкреслено самотній. І знаємо, що Майстер живе в Москві. Безумовно, люди, які мріяли про музей Булгакова в Києві, — мріяли про музей «такого» Булгакова. Це було не просто соціальне замовлення, це була абсолютно чітка вимога від його фанатів і шанувальників. Ви чудово це знали — і прийняли виклик. Ви розповіли про принципово іншу людину, яка, виявляється, велику частину свого життя жила в Києві й мала велику родину. Прожила тут найщасливішу частину свого життя — тому він і його герої у своїх мріях і снах бачать це місто, про що ви й створили Музей Булгакова. Таким чином, ви пояснюєте, чому його герой Майстер був самотній і нещасний.

І я називаю це словом, важливим для будь-якої творчої професії, зокрема й для музейної, — сміливість. Вашу сміливість я знаю не лише з концепції музею, а й з багатьох інших ваших виставок і виступів. Що вам дало таку сміливість — узяти й зробити все по-своєму, а не так, як мріяли й чекали шанувальники?

К.П.: — Ти порушила найголовніше питання творчої людини. У ньому поєднуються впевненість і сумніви. З одного боку, ти маєш зробити те, що ти хочеш. З другого — ти сумніваєшся — кому це потрібно? Я відповіла б незвичайно просто — мені це потрібно. Я киянка. Моя сім’я з боку батька — сім’я киян, які жили на Андріївському узвозі. Мої дідусь і бабуся вінчалися в Андріївській церкві, їхній будинок стояв навпроти нашого музею. Ба більше, оскільки я була вже людиною досвіченою, вихованою за радянських часів, хоча ніколи не була «совком», — я завжди була «супротивленкою». І розуміла, що ми — філія Музею історії Києва, а це чудово лягало на те, що Булгаков половину життя провів тут. Усе це обернуло мене лицем до Києва. Київ мого раннього дитинства — це гори, тому що у батька був велосипед, ми з ним постійно роз’їжджали — і ось це «Ах!», коли дух захоплює — і раптом Андріївський узвіз. Якийсь абсолютно неймовірний збіг усього!

А на найостаннішому місці я сказала б, що «Майстер і Маргарита» не найулюбленіший мій твір. Хоч би як грішно це звучало, але якщо у нас розмова чесна, то і скажу. Мені, звісно, завжди подобалися театральні твори Булгакова. Чудово розумію, що таке «Дні Турбіних», тому що я цих людей застала — артистів старої школи. Застала великий спектакль Варпаховського — великий, якому не дали життя в театрі Лесі Українки. А тут раптом переді мною київський пласт відкрився, новий для мене. І для мене ніякої сміливості в цьому не було. Я сумнівалася, чи зрозуміють мою ідею, але відступатися ні за що не хотіла. І коли прийшла людина, яка, на моє щастя, стала художником музею, — Альберт Михайлович Крижопольський, прийшов відмовлятися, тому що в нього своя ідея — і розповів мою ідею. Абсолютний збіг! Тому ніякої сміливості немає — але й страху немає, звичайно.

Чомусь була впевненість, що якби вдалося зробити той музей, який сьогодні є, я б собі це зарахувала! Розумієш, мені ж було 50 років, коли я прийшла сюди. Це час підсумків. А що таке для музейника підсумок? Це «свій» музей. І коли я побачила, що ніхто з музейників мою ідею не приймає, ось тут було важке питання. Але приймали мій художник і мій вчитель — мій чоловік. Приймали — і мені цього було достатньо.

У кожній професії людина мусить мати сміливість, якщо їй є, що сказати. І тому зараз, коли все підтверджується, ось ці 30 років мене підживлюють у житті, тому що — «О, як я вгадав!»

Л.Г.: — Знаю, що у вас є таке цікаво-дивне хобі — ви любите «вигадувати» музеї. Це, напевно, ваш професійний тренінг — інтелектуальна гімнастика. І коли ви розповідаєте про те, який музей ви сьогодні увечері «вигадували», це завжди приводить мене у захват. Не можу не хвилюватися, коли ви говорите про те, що в нашому місті міг би бути музей київського повітря. А ваша геніальна ідея — музей однієї мелодії — «Щедрика»! Розумію, що це стовідсоткове «влучення в яблучко». Розкажіть про свої ідеї.

К.П.: — У мене є цілий блокнот таких задумок. Музей Григорія Сковороди — це дорога. Велика таємниця Сковороди — вся земля, по якій він ходив.

Вдалою мені здалася ідея для Кловського ліцею. Світлана Петровська мене попросила: «Вигадай якусь форму для музею», і я вигадала. Упродовж усієї експозиції стоять шкільні дошки, а на них написані теми завдань і творів для учнів, і за цими темами ти бачиш, як змінювався час, які роки минули, що таке «радянська людина».

Л.Г.: — А музей «Щедрика»?

К.П.: — Я його не бачу — я його чую! Музей київського повітря — це люди, які літають на всьому, на чому тільки можна літати. Бачу київське повітря й величезну кількість куль, що летять: тандем з повітря й вогню. Відчуття Києва — це незвичайно високе небо, тому тут усе й відбувається: літають янголи, янгольське воїнство архістратига Михаїла. Літають відьми — все збудовано на протилежностях. Парять перші аероплани — й повітряні змії. А сьогодні можна літати на чому завгодно — просто на крилах. Місто, загадка якого, через що мені дуже боляче, не знайшла віддзеркалення ні в його гербі, ні в його знаках, ні в його музеях, зрештою. Величезна кількість осіб, яких подарував Київ, мала дати вибух музейної справи — вибух! Можливо, музей Андрія Первозванного теж можна вирішити як певну інсталяцію. Це ж Місто! Вічне місто. Булгаков славний і тим, що включив Київ до сонму вічних міст. Та чому воно вічне? Йому не так багато років, щоб бути Римом. А ось саме за рахунок іносказання, легкості.

Коли Вікторія Польова готувала для нашого музею свій проект «Звуки старого будинку», я вела її по експозиції й розповідала, що мають бути не мелодії, а звуки. Зокрема, звучання води — тема води в Києві. І кажу: «Мені здається, треба розіграти тему Києва — як затопленого граду Кітежа. Я не здаюся вам безумною?» Вона відповіла: «Чому? Так воно і є. Я теж так думаю».

«НІКОЛИ НЕ МОЖУ СКАЗАТИ «ВДОВА», ЗАВЖДИ КАЖУ «ДРУЖИНА»

Л.Г.: — Коли я зі своїми неофітськими поглядами прийшла до музею, то зрозуміла, що перебуваю в певному Шоці через обов’язки, що повалилися на мене, зокрема через вгадування на величезній кількості фотографій — хто є хто. Щоб врятуватися, розпочала розглядати людей довкола — своїх колег. І найцікавішим і найкрасивішим експонатом мені здалася Кіра Миколаївна. Це приносило мені величезне задоволення й продовжує приносити. Ви справляєте враження людини не іншої, а інакшої культури. Те, як ви виглядаєте, як ви говорите, ваші інтонації, тембр голосу, будова костюма, прикрас мене завжди захоплювало. І коли я кажу про інакшу культуру, то не маю на увазі категорію часу, ні — ви завжди були абсолютно сучасною людиною, таке дуже цікаве поєднання. Звідки це у вас? Це ваш театральний образ? Ваші жіночі таємниці? Знаю, що ваше життя не було таким простим, щоб ви могли дозволити собі венеціанські прикраси і вбрання від Діор. Але виглядаєте ви саме так. Як вам це вдається?


ЧУДОВЕ ПОДРУЖЖЯ ДАНИЛО ДАНИЛОВИЧ І КІРА МИКОЛАЇВНА ПРОЖИЛИ РАЗОМ ПОНАД ТРИ ДЕСЯТИЛІТТЯ!

К.П.: — По-перше, я не думала, що так виглядаю. А по-друге, напевно, тому що людина — це не лише зовнішній образ, а швидше за все — те, що всередині. А що всередині? Усе-таки потрібно себе розуміти. Не секрет, що понад 30 років я провела з Лідером, який був настільки цікавою людиною, а я настільки відчувала цю дистанцію: що таке він і що таке я. І дійшла думки, що час уже себе «діставати» зсередини. Кажуть же, що після 40 років ти сам відповідаєш за свою зовнішність. Напевно, щось у цьому є.

Л.Г.: — Я пам’ятаю вас з Данилом Даниловичем — ви завжди були дуже гарною парою!

К.П.: — Звичайно, спілкування з ним зарядило мене. Він мене завжди нахвалював. Страшенно страждав, коли при ньому говорили, що він зробив цей музей, а не я. Кидався на людей неймовірно! Хотів, щоб мене хвалили. А потім — як пам’ять про нього. Він для мене живий. Я ніколи не можу сказати «вдова», завжди кажу «дружина».

Л.Г.: — Я дуже добре пам’ятаю, як Данило Данилович казав, що Кіра — його найкраща учениця. Спасибі вам величезне за вашу професійну й людську щедрість від усіх співробітників Музею Булгакова.

ДОВІДКА «Дня»

ПІТОЄВА-ЛІДЕР Кіра Миколаївна. Народилася в Києві в 1939 році. Закінчила Державний університет театрального мистецтва і телебачення ім. Карпенка-Карого. З 1963 року працювала в Державному музеї театрального, музичного і кіномистецтва України, обіймаючи посади від молодшого наукового співробітника до заступника директора з наукової роботи. Співавтор концепції основної експозиції музею (разом з А.Драком та Г.Галабутською), автор притеатральних музеїв, музеїв театральних діячів та багатьох виставок, серед яких — перша в Україні, присвячена Лесю Курбасу, у 1987 році. З 1960 року публікувалася в газетах та журналах («Культура і життя», «Український театр», «Театр» та ін.) з питань театрознавства, музеєзнавства, сценографії. Член Спілки журналістів СРСР, згодом — України, член Спілки театральних діячів України (лауреат премії ім. Меженка), викладач кафедри театрознавства Університету театрального мистецтва (предмет «Театрально-декораційне мистецтво та сценографія»). З 1989 року по тепер працює в Літературно-меморіальному музеї М.Булгакова. Автор науково-художньої концепції музею (Свідотцтво УЗАПУ № 8244), автор проектів та виставок у Києві, Москві, Страсбурзі, Парижі. Укладач книжки «Необыкновенные приключения доктора», брала участь у виданні книжки «Весь Булгаков», публікується в спеціалізованих виданнях з питань булгакознавства, працює над новим варіантом путівника музею М.Булгакова. Нагороджувалася грамотами та подяками міністерства культури України. Заслужений працівник культури України. В 2013 році запрошена театром ім. І.Франка для створення притеатрального музею театру.

Підготувала Ольга САВИЦЬКА
Газета: 
Рубрика: