Україно, дозволь мені серед твого безголов'я головою тривожною прорости!..
Іван Драч, український поет, перекладач, кіносценарист, драматург, державний і громадський діяч, критик часів радянської епохи

Знайти Леонтовича

Як викладач музики Людмила Мартинова врятувала від забуття могилу видатного композитора
22 вересня, 2017 - 10:29
ПІД ЧАС ЗУСТРІЧІ В ТУЛЬЧИНІ: ПО ЦЕНТРУ (ЗЛІВА НАПРАВО) СИДЯТЬ ЛЮДМИЛА МАРТИНОВА ТА ДОНЬКА КОМПОЗИТОРА ГАЛИНА ЛЕОНТОВИЧ РАЗОМ ІЗ ВИКЛАДАЧАМИ УЧИЛИЩА КУЛЬТУРИ / ФОТО З АРХІВУ ЛЮДМИЛИ МАРТИНОВОЇ

Далекого 1963 року в селі Марківка, що на Вінниччині, хормейстер училища культури Людмила Мартинова знайшла занедбану могилу Миколи Леонтовича. Саме завдяки її небайдужості на місці поховання композитора згодом встановили пам’ятник, а за кілька років — присвоїли ім’я Леонтовича Вінницькому училищу культури і мистецтв.

«Це давня історія, я тоді була ще зовсім юною, щойно приїхала до Вінниці на роботу,     — пригадує викладач-методист Вінницького училища культури і мистецтв ім. М. Леонтовича, заслужений працівник культури Людмила МАРТИНОВА. — Родом я із Росії, народилася на Рязані, тому вперше про творчість Миколи Леонтовича дізналася вже аж під час навчання у Київській консерваторії імені Петра Чайковського. На той час про нього мало що говорили, лише в музичних колах, але музика Леонтовича зачаровувала кожного, хто мав слух чи голос».

Приїхавши до Вінниці, Людмила Мартинова почала працювати завідувачкою диригентсько-хорового відділу училища. У стінах закладу познайомилася з В’ячеславом Івановичем Мерзляковим, який у 1920-х роках працював разом з Миколою Леонтовичем в інституті Лисенка в Києві. Саме він розповів молодій викладачці про творчий здобуток композитора, згадував біографічні факти і наголошував, що тіло Леонтовича покоїться на Вінниччині, в селі Марківці Теплицького району, але там ніхто не буває.

«Тоді мені було років з двадцять п’ять, я була молодим прогресивним викладачем і часто їздила з відкритими уроками в районні музичні школи. Одного разу випала нагода відвідати Теплик, досі пам’ятаю, що тема заняття була пов’язана з релятивною сольмізацією. Після уроку я запитала місцеву вчительку музики, чи не знає вона, де похований Леонтович. Мені відповіли, що в Марківці, селі, яке розташоване поруч. Знайшли для мене їздового, і попри те, що вже сутеніло, ми рушили підводою. Було холодно й вогко, але наближення зустрічі з Леонтовичем зігрівало душу. Зігрівало доти, доки я не побачила, що могила композитора поросла чагарниками. Пам’ятаю, що в мене були рукавиці, і я почала ними згрібати сухе листя й сніг, аж доки не побачила напису... «Боже, це й справді могила Леонтовича», — подумала я. І стало так боляче й прикро: хіба він це заслужив за свою геніальну творчість?»

Повернувшись до Вінниці, Людмила Мартинова зініціювала засідання педколективу училища. Зібралася ініціативна група небайдужих викладачів, які не лише написали відповідні звернення до всіх інстанцій, а й вирішили відвідати доньку Миколи Леонтовича Галину, щоб більше дізнатися про композитора-земляка.

«Коли ми приїхали в Тульчин і побачили, як бідно та скромно живе Галина Миколаївна, то були шоковані... У кімнатах було холодно, вугілля на опалення (та й грошей, напевно, на життя) Галина Миколаївна не мала, — пригадує Людмила Миколаївна. — Посередині центральної кімнати стояв інструмент Леонтовича, його особисті речі — кожна з яких для мене була безцінною. Донька митця розповідала нам багато цікавих історій, показувала публікації та світлини, ми все записувати на плівку — не згадаю, скільки часу ми тоді гостювали в будинку Леонтовича. Але повернувшись, знову почали писати звернення до керівництва різних рівнів з проханням допомогти доньці композитора. На щастя, тоді на такі колективні звернення реагували швидко... Так, завдяки тій зустрічі з’явилась ідея щорічно відзначати день народження Миколи Леонтовича. Згодом могилу композитора було впорядковано, встановлено пам’ятник, а в Марківці відкрили музей Леонтовича. І так поступово розпочалося відродження Леонтовича на Вінниччині, а потім і в Україні».

Людмила Мартинова викладає у Вінницькому училищі культури і мистецтв, яке носить ім’я Миколи Леонтовича, вже понад півстоліття. В її творчому доробку — до тисячі фестивалів, конкурсів та оглядів аматорського мистецтва, але жоден концерт не обходиться без вдячності Леонтовичу. Вона додає, що ім’я композитора — це своєрідний бренд для училища, а якщо серйозно, — то велика відповідальність і щира подяка від викладачів, які тоді першими подали руку Леонтовичу й витягли його із забуття.

Олеся ШУТКЕВИЧ, Вінниця
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments