Нас послано тільки пророкувати воскресення мертвих і будить сонних. Се наше діло.
Пантелеймон Куліш, український письменник і громадський діяч

«Золотий дзвін» Михайлівської дзвіниці

16 липня, 1998 - 00:00

Розклеєні в центрі Києва жовто-блакитні афіші повідомляють
про появу нового музею — «Історії відновлення Михайлівського Золотоверхого
собору». 

Факт безпрецедентний: мабуть, це перший випадок у світовій практиці,
коли «увічнюється» те, що ще не завершено; дерев'яними риштованнями всередині
дзвіниці продовжують снувати робітники в оранжевих спецівках і касках.
Хоч квапливість «відновників» можна зрозуміти: відкриття музею немов би
узаконює всі допущені у реконструкції спотворення, зокрема появу іконної
крамниці, домової церкви, багатьох «службових» приміщень» тощо.

Адже збудована в 20-ті роки XVIII століття дзвіниця являла собою унікальну
інженерно-акустичну систему: передзвін монастирських дзвонів було однаково
чутно й у «верхньому» місті, і на Поділі. Прийшовши на Михайлівську площу
сьогодні, будь-хто може пересвідчитися: звуки з нинішньої дзвіниці, які
контролюються ультрасучасним комп'ютером, досягають хіба що гордого погруддя
монументальної княгині Ольги, а біля порогів міністерств зовнішніх і внутрішніх
справ вони завмирають ледве чутним теленьканням. Імовірно, виявивши турботу
про спокій навколишніх мешканців, градоначальники не без апломбу дають
можливість і чузоземним туристам, і роззявам оцінити в благоговійній тиші
всі свої «реконструктивні» нововведення.

Заходимо в іконну крамницю. У скляних вітринах, як у типовому салоні,
дбайливо розкладено кольорові ксерокопії «ликів», недбало наклеєні на картонки
(від 2 до 6 гривень за штуку; в оправі з фольги до 15 гривень за один примірник).
Масове виробництво миловидних святих всуціль анілінових кольорів, неначе
зійшли вони з глянсових обкладинок журналів на кшталт «Отдохни!», відтінено
масивними томами катехизисної літератури (до 150 гривень) і ширвжитковими
хрестиками та свічниками (у межах 10 гривень). Тиша й благодать, як у сувенірному
відділі супермаркету.

На дверях домової церкви прикріплено аркушик із оголошенням, написаним
від руки: «Богослужіння проводиться в такий-то час, вхід безкоштовний»
(?!). Очевидно, це певного роду милість до віруючих, які, на думку авторів
повідомлення, повинні б і приплачувати за особливе щастя помолитися тут.
У вузенькій кімнаті з начищеним паркетом — іконостас. Можливо, це випадковість,
але я була єдиним відвідувачем «безкоштовної церкви». Під пильним поглядом
молодої людини «у цивільному», що сидить при вході поруч із скринькою «для
пожертвувань» і пучком свічок, підійшла до іконостасу. Стиль грайливого
рококо, що жодним чином не нагадує про пристрасті і трагедії епохи українського
бароко, надавав йому вигляду придворної ширми. Грубі мазки, невмілі лесіровки,
контури драпіровок розпливаються, недбалий колорит із блакитними, рожевими
й сіро-болотяними тонами, котрі погано поєднуються, — все змушує припустити,
що над іконостасом працювали майстри, досить далекі від малярства й мало
обізнані в іконописі. «Таємна вечеря» над вратами просто вражає: апостол
Іоан настільки «ніжно» припав до грудей «найсолодшого», усміхненого Ісуса,
що мимовільно містичний акт перетворення хліба й вина в Плоть і Кров Господню,
що символізує кожну літургію, асоціюється тут із зібранням меншини цілком
певної орієнтації. Понад десятирічне вивчення православної іконографії,
зокрема в церквах і соборах Києва, аж поки не трапився цей іконостас, налаштовувало
мене на зовсім інші роздуми про подію, що передувала Страстям Христовим.
Протягом сторіч християнське малярство прагнуло до очищення й піднесення
парафіянина, котрий дивиться на ікону. А атеїсти, які раптово стали побожними,
прикрашаючи виплід свого реконструкторського ражу, цілком природно сприймають
Священну історію як вульгарний анекдотик. Чи ж дивуватися тому, що біля
розписаного на швидку руку іконостасу виникають нечестиві асоціації?

У музеї, який міститься буквально за стіною церкви, народу було багато,
незважаючи на вхідний тариф 2 гривні з дорослих і по одній зі студентів
і дітей. Нудно й неквапливо відвідувачі порівнювали численні архівні фотографії
зруйнованої більшовиками дзвіниці з ескізами й зображеннями пам'ятки архітектури,
що відновлюється нині. Це нагадувало відому розвагу «знайдіть N-ну кількість
відмінностей». Завдання для уважної людини дуже елементарне. В очі відразу
впадають порушення пропорцій маси, спотворення принципів декору, «підправлений»
колір (знову-таки чомусь у бік насиченої блакиті), невиправдана заміна
окремих деталей іншими, що вельми віддалено схожі на колишні. «Але вона
ж була зовсім інша! — тихе здивування деяких відвідувачів змінювалося жалісливим:
— Напевно, вони хотіли її трохи змінити. Щоб красивішою була».

... Виходячи з музею наткнулася на кількох молодих стінописців, які
після нелегкого розписування фресок весело пустували, розмахуючи по-дитячому
палицями-мечами. Ну як тут не погратися, якщо на лівій фресці входу сам
архангел Михаїл поклав свій вогненний меч на рівненькі, як повітряні кульки,
хмари, що пролітають над умовною панорамою Києва. Можна, навіть треба гратися,
коли святі на фресці, розділені за статевою ознакою, ідуть не до воріт
монастиря, як за каноном, а геть: жінки — до Софії, чоловіки — до Лаври.
І чи спаде комусь на думку, щоб повернути все до «древнього благочестя»,
хоча б підписати «хто є хто» на багатофігурних цих композиціях і пояснити,
який стосунок мають зображені святі до Михайлівського Золотоверхого?

Після відвідування дзвіниці спала, каюся, мені крамольна думка: чи не
збудували «реконструктори» на чималі гроші всіх пожертвувачів і платників
податків спеціальний атракціон для таємних і явних ворогів православ'я,
щоб, споглядаючи його, могли вони усмак познущатися над Вірою? Православ'я
зберегло себе ще й тому, що в усі часи захищало свій древній, канонічний
образ. Музей-дзвіниця Михайлівського Золотоверхого цей образ перетворює
на муляжну скарбничку, яка приносить прибуток. Кому? Дізнаємося згодом,
коли комплекс монастиря вартістю 40 — 50 млн. гривень («реконструктори»
не затруднюються над точністю розрахунків) відбудується повністю. А наразі
життєрадісні туристи продовжують фотографуватися на фоні... Софійської
дзвіниці, котра стала ще витонченішою в перспективі приземкуватої, немов
роздутої від чванства дзвіниці Михайлівської.

Діана КЛОЧКО, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments