«Золотий голос, що тримає спис»

Життя і доля Олександра Аскольдова — розсип сюжетів для серії захопливих, драматичних, зворушливих і жорстких фільмів. Будь-який жанр — на вибір. Безтурботне, зовсім не босоноге дитинство, 37-й рік, війна, філфак МДУ, аспірантура престижного і богемного Літінстітуту, роки досліджень творчості Булгакова, робота з самою (!) Катериною Фурцевою, міністром культури СРСР,  мрія про кіно — і обрізані крила, керівництво головним у «совку» кіноконцертним залом «Росія», перебудовні надії та їхній крах, тріумфальна хода «Комісара» по світу і повне його забуття на батьківщині.

Ми зустрілися в будинку, де жили Олександр Якович і його дружина Світлана Михайлівна. З видом на Дніпро, на різноколірне осіннє Місто. Це був останній київський день для наших гостей, завтра вони виїжджали до Білокам’яної. Тим часом розмовляли про земне — що встигли побачити, чи купили сувеніри? Хто допомагав вибирати сало — куди ж без нього. Де? На Деміївському ринку? Правильно, Бессарабку слід обходити стороною. А це що за пакетик? Чай? Насіння помідорів?!! Світлана Михайлівна усміхається: «Це найважливіша покупка, дочка живе в Швеції, просила привезти розсаду — дуже любить соковиті українські помідори, у них таких не буває. Головне тепер — не забути». Зовсім не хотілося розпочинати офіційне інтерв’ю, але довелось.

«ЄДИНИЙ ПОКАЗ «КОМІСАРА» ПРОЙШОВ ПІД СВИСТ КОЛЕГ»

— Олександре Яковичу, ювілярів заведено вітати весь поточний рік, що я з величезним задоволенням і роблю — від себе особисто і від імені   читачів газети «День». Довгого, активного вам життя! І дякую за воістину царський подарунок киянам — можливість переглянути на великому екрані легендарний фільм «Комісар», який також відзначає круглу дату, 50 років з дня закінчення зйомок. А як вам спала на думку ідея робити в 60-і роки минулого століття дебютну роботу на настільки проблемну тему — громадянська війна, доля жінки-комісара на фронті та історія єврейської сім’ї?

— Я закінчив Вищі режисерські курси і готувався до зйомок зовсім іншої картини, де було всього два героя, на ролі яких ми вже і акторів підібрали — Миколу Черкасова і Бориса Чиркова. І раптом одного дня приятелька  обмовилася, що прочитала оповідання Василя Гроссмана «В місті Бердичеві», яке її дуже зачепило. Просто переказала сюжет, але заінтригувала мене. Наступного дня я прочитав це оповідання — лише сім сторіночок! — у бібліотеці Союзу кінематографістів. І вирішив знімати на його основі фільм.

Сценарій «Комісара» спочатку був непрохідним. Ви навіть не уявляєте, скільки інстанцій я обійшов, аби пробити його! І скрізь мені говорили, мовляв, ти нормальний мужик, навіщо тобі ці євреї...

— Чула, що, працюючи над сценарієм, ви вже знали — роль комісара  зіграє Нонна Мордюкова. Інші виконавці також були відомі для вас?

— З першої хвилини в моєму уявленні цієї історії однозначно існувало два актора — Нонна Мордюкова (Клавдія Вавілова) з її потужним талантом і Ролан Биков (Юхим Магазаник). Унікальний, універсальний, великий актор! Мій  однодумець. Мені сьогодні його дуже не вистачає.

— А як ви знайшли Раїсу Недашківську?

— Дружину Магазаника, Марію, мала грати інша актриса. На прохання мого приятеля режисера Одеської кіностудії Георгія Юнгвальда-Хилькевича, я подивився робочий матеріал його нового фільму, і мені там дуже не сподобалась одна артистка (руде волосся, шолом, мотоцикл), здалася фальшивою. Я йому так і сказав.

НОННА МОРДЮКОВА І РОЛАН БИКОВ У СТРІЧЦІ «КОМІСАР» / ФОТО З САЙТА VOKRUG.TV

А потім побачив цю тоненьку дівчину в ресторані готелю, де всі відвідувачі не зводили з неї очей. Звали її Раїса Недашківська. Незабаром ми з Раєю відлетіли до Кам’янець-Подільського, зробили кінопроби, і я надіслав до Москви телеграму, що роль Марії  гратиме інша актриса. В ті роки провернути подібну заміну було непросто, повірте. Але ми це зробили.

— Чутки про те, що одна зі сцен у фільмі Стівена Спілберга «Список Шиндлера»,  який вийшов на екрани 1993 року, практично ідентична епізоду в «Комісарі», — домисли чи правда?

— Це правда. У мене десь припадає пилом стаття з газети «Таймс», де про це написано. У «Комісарі» є сцена, коли євреїв ведуть на смерть. Мова саме про неї. Ми назвали її «Прохід приречених». Коли приїхали до Кам’янця-Подільського, з’ясувалося, що єврейська громада не хоче йти з нами на контакт, оскільки нещодавно вандали спалили синагогу, і вони просто не вірили, що фільм на таку тему можна зняти в нашій країні. Я не знав, що робити, і у відчаї надіслав телеграму секретареві ЦК Компартії України Скабі з проханням про допомогу. Не повірите, зверху надійшло розпорядження «виділити по два єврея» з кожного підприємства. Але зібрані для масовки люди все одно не хотіли зніматися. І тоді пішла в бій улюблена глядачами Нонна Мордюкова: «Як же вам не соромно, товариші євреї! Ми знімаємо дуже хорошу картину, і вона обов’язково вийде на екрани!». Нарешті сцену ми зняли. І, власне, через неї фільм поклали на полицю. Спочатку мені пропонували вирізати її, замінити... євреїв іншою національністю — татарами, наприклад. Я не пішов на жодні компроміси. «Комісара» показали лише один раз, у вересні 1967 року під свист і улюлюкання колег.

Мене звільнили зі студії з формулюванням «За профнепридатність», що зафіксовано в моїй трудовій книжці. Виключили з партії. Звинуватили в тому, що зробив розкрадання державних коштів у особливо великих розмірах, знявши наклепницький фільм. Абсурдна тяганина тривала декілька років і не мала жодного результату. В ті роки діяв закон про дармоїдство, в чому мене могли викрити, і я виїхав до Набережних Човнів, на будівництво КАМАЗа, де працював у бригаді теслярів-бетонщиків. Перший секретар Татарського обкому партії Фіхрята Табєєв дізнався, що я кінорежисер, і попросив зняти документальне кіно про будівництво, забезпечив технікою, знімальною групою. Ми зробили  два фільми, один  з них називався «Доля моя — КАМАЗ». Мені здається, він вдало вийшов, тому що я знімав не про завод, а про людей, які там працювали. Там, щоправда,  був епізод про велику поетесу Цвєтаєву, чия могила — поруч, в Єлабузі, що само по собі було крамолою в 1974 році.  Більше того, коли в Москві дізналися, хто режисер фільмів, вони безслідно зникли. Мене заарештували, і уникнути серйозних наслідків допоміг той самий партійний чиновник з Татарії,  на прохання якого я знімав кіно про КАМАЗ.

«ЦЕ ФІЛЬМ ПРО КОХАННЯ, СТРАЖДАННЯ І НАДІЮ»

— «Комісара» зняли з «полиці» в роки  перебудови?

— 1987 року на Московський міжнародний фестиваль приїхало багато знаменитостей — зірок світового кінематографа і культури: Ванесса Редгрейв, Де Сантіс, Стенлі Крамер, Габрієль Гарсія Маркес, Роберт Де Ніро (він був головою журі). І я вирішив піти на прес-конференцію, присвячену темі забороненого кіно в СРСР, де вони були присутні. У зал пропускали  строго по запрошеннях, якого у мене не було. Але міліціонер на вході чомусь ні про що не запитав. Я влаштувався десь у куточку, майже задрімав, а коли один з іноземних журналістів поставив питання, чи всі заборонені раніше фільми зняті з «полиці» і вийшли на екран, і Елем Клімов переконливо відповів йому, що з цією практикою покінчено назавжди, я встав і пішов до сцени, щоб розповісти свою історію. Досі пам’ятаю  перекошені, бліді обличчя колег-«революціонеров»... Наступного дня Михайло Горбачов, який також був противником фільму, приймав Маркеса,  той передав йому прохання гостей фестивалю показати  картину «Комісар». У Будинку кіно вивісили крихітне оголошення про перегляд, я миттєво зателефонував Раї Недашківській і сказал, щоб вона негайно  виїжджала до Москви.  Вона прилетіла. А потім все було, як уві сні: показ «Комісара» став головною подією фестивалю — овації після перегляду, прес-конференція, під час якої мені повідомили, що дано дозвіл випустити фільм у прокат, статті і рецензії у всіх провідних газетах світу. Але, до речі, і після цього мої колеги  Елем Клімов і Андрій Смирнов  вимагали, щоб я вирізав з фільму сцену голокосту...

(До розмови приєднується дружина Олександра Аскольдова Світлана Михайлівна):

— Коли «Комісара» показали на Берлінале 1988 року, де він отримав  «Срібного ведмедя» (вище за нього лише Гран-прі  «Золотий ведмідь». — Авт.), успіх був такий, що ми просто по вулицях не могли ходити — по всіх каналах показували сюжети про фільм, інтерв’ю з Аскольдовим, Олександра впізнавали, брали автографи, дякували за картину. А вже згаданий режисер Андрій Смирнов нещодавно в інтерв’ю московському кінокритикові Віктору Матізену розповідав, що йому особисто довелося ублажати членів журі фестивалю горілкою та ікрою, аби «вибити» цей приз Аскольдову, оскільки, мовляв, йому світив лише якийсь другорядний. (Окрім «Срібного ведмедя», на Берлінале-88 фільм «Комісар» був удостоєний ще трьох винагород: призу Міжнародної федерації кінопреси — ФІПРЕССІ, Призу імені Отто Дібеліуса міжнародного євангельського журі та Премії міжнародного католицького кіноцентру — Авт.) Не розумію, що ж йому досі неспокійно, звідки така нестримна ненависть?! Як це негідно.

— «Комісару» 50 років — за канонами кіномистецтва він повинен застаріти, але коли фільм показали в сенаті США, зал аплодував стоячи. Мене така реакція дуже потішила. Адже в картини немає жодної нагороди в нашій країні. На жодному вітчизняному фестивалі вона не брала участі. Я не отримав за фільм ані копійки. Не намагаюся вас розчулити, оскільки у «Комісара», хоч і складна, але прекрасна біографія: він  пройшов на екранах усіх континентів, отримав багато міжнародних винагород — у Берліні, США, Ізраїлі, Франції, Португалії, Нідерландах та інших.  Я — академік Європейської кіноакадемії, професор семи різних університетів. Моїм студентом був навіть принц Вільям.

Фільм «Комісар» придбала 41 країна світу. Коли ми з Раєю були в Японії і наступного дня після показу їхали в метро, в усіх вагонах майоріли величезні портрети Марії — Недашківської. Здавалося б, як японці далекі від нашої історії, наших проблем, але ж відчули, зрозуміли картину. Тому що «Комісар» — не лише про трагедію єврейського народу. Він — про кохання. До дітей, до жінки, до сім’ї. Про страждання, надії, і, в першу чергу, про жах братовбивчої війни. Це — фільм-попередження.

«ПЕРША СТАТТЯ ПРО БУЛГАКОВА НАПИСАНА МНОЮ»

— Чесно кажучи, Олександре Яковичу, я щиро здивована, як у вас не опустилися руки за десятиліття (навіть не роки!) боротьби за «Комісара». Ніколи не шкодували, що залишили літературознавчу роботу заради кіно? Адже ви один з перших дослідників творчості Михайла Булгакова?

— У мене були щасливі часи навчання в університеті. Потім — аспірантура Літінстітута, де у той час навчалися чудові хлопці. Один з них — мій близький товариш Женя Євтушенко, який нещодавно пішов... Ми — аспіранти — вичитували рукописи абітурієнтів, за що нам платили якісь копійки. Кожен хотів взяти рукопис побільше, тому що оплата йшла за кількість аркушів. А мені одного дня підсунули два зошити з віршами, оскільки я непогано знався на поезії, і вони мене вразили. Ми познайомилися з дівчиною, яка здала вірші. Пізніше я радів і пишався, що не помилився в поетові, якого «поцілував» геній.  Звали дівчину Белла Ахмадуліна.   Роберт Рождественський, Чингіз Айтматов, Юрій Левітанський — це була одна сім’я, об’єднана величезною надією на щасливе і вільне життя. Ось сьогодні ми існуємо в тягучій, смердючій болотяній воді, а тоді, після смерті Сталіна, кожен день приносив якщо не оновлення, то надію на нього. Ми жили в атмосфері піднесення — «поперла» потужна література, вірші, звідкись (він сидів) з’явився поет Леонід Мартинов:

«—  Холст растрескивается

с хрустом,

И смывается всякая плесень...

Дело  пахнет искусством.

Человечеству хочется песен...»

Починалася «відлига». Завідувачем кафедри в Літературному інституті була незвичайна людина, як мені уявлялося тоді — дуже древня. Абсолютно сивий чоловік, з білою гривою. Виявляється, це я зараз — допотопна людина, він тоді був молодший. (Сміється.) Старий більшовик, дуже відомий у 20-і роки критик, друг Миколи Павловича Хмельова, великого трагічного артиста МХАТ, Павло Іванович Новицький. Я розповів йому, що хочу писати дисертацію про громадянську війну і російську літературу. І раптом Новицький каже: «А знаєте, копніть Булгакова. Тільки я вам нічого не казав. Нікому ані слова!» Я не міг повірити своїм вухам, оскільки Булгаковим захопився ще в студентські роки, але навіть думати собі про це забороняв — позбавили б мізерної стипендії, а то й взагалі вигнали б з університету.  Потім у мене сталися великі неприємності у зв’язку з публікацією матеріалу на захист статті Померанця «Про щирість у літературі», яку завзяті опоненти називали  контрреволюційною. У мене все життя складається з неприємностей, страшна річ! Довелося плани про Булгакова відкласти. І раптом сам Новицький пропонує мені цю тему!

Став копати. Ніде нічого. Тоді я  прибіг на переговорний пункт, там у ті роки лежали телефонні книги, і став телефонувати всім, хто мав прізвище Михайла Булгакова. Хтось кидав трубку, хтось посилав, і раптом: «Я — його вдова». Олена Сергіївна жила неподалік від нас, і ми зі Світланою, прихопивши каструльку з шашликом, того ж вечора були у неї. І потім багато років поспіль я днював і ночував у цьому будинку. Перша стаття про Булгакова належить мені. Називалася вона «Вісім снів». Опублікована в журналі «Театр». Матеріал був невеликий, але галасливий і сенсаційний. Адже про Булгакова в ті роки лише чули, ніхто нічого не читав. Ми збирали з Оленою Сергіївною  архів, а рукописи «Майстра і Маргарити» навіть лежали у нас удома, в комунальній квартирі, заховані під ліжком. Вона влітку на два місяці виїжджала з міста, а в Москві початку 50-х процвітав бандитизм, грабували квартири.

— Який твір Булгакова вам щонайближчий?

— Складне питання... Я взагалі легко закохуюсь. Єдине, ось «застряг» на цій дівчині... (З усмішкою дивиться на Світлану Михайлівну).

Мене ваш колега запитав учора: «Булгаков як Бальзак? Або як Чехов?» Думаю, ані те ані інше. Мені здається, нині існує перебільшене уявлення про талант Булгакова. Це моє відчуття. Він — великий, хороший письменник, але... Не можу виділити щось конкретне. Мені подобається його драматургія.

Сьогодні багато хто захоплюється Булгаковим, у кожного другого — улюблена книжка «Майстер і Маргарита». Ну не можна зрозуміти письменника такій кількості людей! Я не проти  поклоніння — захоплюйтесь. Однак усе набагато складніше.

Я дуже любив «Дні Турбіних». Може, п’єса і не досконала, але, безумовно, це один з найбільш душевних творів російської літератури. 1954 року її поставив Михайло Яншин у театрі Станіславського. До речі, в тій виставі дебютував актор, який потім став улюбленцем мільйонів. Женя Лєонов — Ларіосік. Це було чудово! Наївно і бешкетно! Він фантазував. Олена Сергіївна терпіти не могла, коли переставляли слова у виставі — просто шаленіла від цього! А Лєонову все було дозволено. Ми зазвичай сиділи удвох у простенькій директорській ложі, я обурювався його розкутості, а Олена Сергіївна говорила: «Сашенька, не сердьтеся, йому можна, він дуже талановитий!» Гарна була і Олена Турбіна — її грала актриса Ліля Гриценко. Рідна сестра Миколи Гриценка, дуже талановита, на мій погляд.

Вистава була чудова — я бачив її разів 20 як мінімум. Бувало, працюємо з Оленою Сергіївною, втомимося до вечора, вона і каже: «Сашенька, може, нам плюнути на все і піти до театру? Здається, сьогодні «Турбіни». Ми йшли дивитися, знали виставу напам’ять, але його магія зачаровувала!

Потім була створена літературна комісія із спадку Булгакова, очолював яку Костянтин Симонов. Олена Сергіївна на засідання не ходила, я був її нелегальним заступником, псував зі всіма стосунки. (Сміється.)

— Ви взагалі конфліктна людина?

— Так, звичайно! Особливо сперечався з Симоновим, хоча в молоді літа (Світлана не дасть мені збрехати) він мені дуже подобався. Симонов був надзвичайно «смаковитим» чоловіком — привабливий, не пошляк. До того ж я знав напам’ять усі його вірші:

«Письма пишут разные:

Слезные, болезные,

Иногда прекрасные,

Чаще — бесполезные…».

Я не просто сперечався з Симоновим — гризлися, він мене заспокоював... Але ми чимало зробили в тій комісії.

— Ви дружили з Володимиром Басовим. Чи не з вашої чи подачі він зняв «Дні Турбіних»?

— Ні, це сталося вже коли я припинив займатися Булгаковим. Нещодавно подивився уривки — стерпно, але це — не Булгаков. І далеко не найкраще, що зробив Басов. Підбір акторів неточний: хіба Андрій Мягков — Альоша? А Валя Титова, дружина його остання, — Олена Турбіна?.. Нещасливою людиною він був, йому життя псували жінки, а особистість надзвичайна, видатна!

— Однак Ларіосик гарний, правда?

— Не дуже. Він — український актор, ось ви його і підтримуєте.

— В жодному разі. Мені Сергій Іванов дуже подобається у цій ролі.

— Він чудовий у Леоніда Бикова. Загалом «В бой идут одни «старики» — чудовий фільм, зігрітий серцем однієї людини. Зараз, щоправда, його спотворили кольором, розфарбуванням.

«МІЙ БУЛГАКОВ СЬОГОДНІ  МАЛО КОМУ ЦІКАВИЙ»

— У нинішній короткий візит до Києва ви провели два творчі вечори — в Будинку кіно і Музеї Булгакова. Задоволені тим, як пройшла зустріч?

(До розмови включається Світлана Михайлівна):

— Добре пройшла, тепло. Хотілося, щоправда, ближче познайомитися зі співробітниками, розповісти їм те, чого окрім Олександра Яковича ніхто не знає. Адже він привіз ксерокопії листів Олени Сергіївни, два листи самого Булгакова до Сталіна, до уряду — бажано було їх прокоментувати. Розповісти про історію дарчого напису Олени Сергіївни Аскольдову: «Дон Кихоту Саше в память сегодняшнего дня. Май 1957 года» — це ж цікаво, чи не так?  Пригадати про  неї. Адже вона була не лише дружиною Булгакова, але й особою неординарною. Наприклад, вже в літньому віці, залишившись одна, дуже стежила за собою, і багато що вміла робити своїми руками. «Мишуши», як вона казала. Мене навчила готувати масло для обличчя — ми натирали дитяче мило, наливали туди гліцерин, розплавляли на пару. Коли ця маса застигала, вона перетворювалась на густий крем, схожий на мило, і ми ним умивалися. Адже час був непростий, грошей в домі небагато.

Олена Сергіївна любила красиві речі, завжди була добре одягнена. У неї однієї з перших з’явилася модна шуба, смужками, ви навіть не знаєте про такі. Робила на замовлення високі чобітки, дивовижної краси. Її майстра потім з допомогою моєї подруги отримала Майя Плісецька. У мене теж такі чобітки були: пам’ятаю, ми прийшли до Будинку кіно, ще стара будівля, я піднімалася сходами, а всі, хто стояв внизу, дивилися на них.

— (Олександр Якович — з усмішкою): Може, не на чобітки?..

Справді, мені є що розповісти про Олену Сергіївну. Вісім років ми удвох збирали архів Булгакова, а потім його викрали люди, які були вхожі до неї в дім, і вона їм довірилася. У неї нічого не було, окрім персональної пенсії, затвердженої Сталіним. Як Сталіним?! — запитає хтось. — Сталіним, який труїв Булгакова?.. Все не так просто.  Ніхто з фахівців, за великим рахунком, знати не хоче, що відбувалося у той час. А якщо поритися в архівах преси, ви знайдете некролог в «Літературній газеті»: «Помер великий письменник...». Сьогодні так не пишуть. У МХАТі виходила багатотиражка, дуже змістовна, — цілий номер був присвячений Михайлові Булгакову. Там  відгуки всіх відомих письменників. Не пояснити, правда?..  Мені хотілося, щоб фахівці звернули на ці факти увагу. У мене є ксерокопії всіх документів. Але нікому, схоже, це не цікаво. Нещодавно, до речі, в одному журналі було надруковано лист Олени Сергіївни «деякому» Олександрові Яковичу... (Уїдливо.) Виноска: особа адресата не встановлена.

Це робиться навмисно. Ну як можна в Москві, де всі знають, що я збирав архів письменника, не встановити особу адресата?! І не буду ж я, розштовхуючи всіх ліктями, кричати: «Це я! Я — дослідник творчості Булгакова!»

«ПОВЕРНЕННЯ В МІСТО ДИТИНСТВА — НЕЗАБУТНІ МИТІ»

— Олександре Яковичу, Київ для вас — не лише зустрічі з друзями і глядачами, а й подорож у дитинство, яке ви тут провели? Готуючись до інтерв’ю, я прочитала, що коли заарештували вашу маму (батька забрали раніше), ви, зовсім маленький, зрозуміли, що прийдуть і за вами. Втекли вночі з будинку до друзів батьків. Була весна, цвіли каштани... З того часу ви не любите цей запах. А який він тоді, запах вашого дитинства?

— У мене було два різних дитинства. Одне щасливе — несвідоме. І весна 1937 року. У мене дивна пам’ять. Пам’ятаю, як ми з нашою хатньою робітницею — старою кержачкою, сибірячкою, відданою нянею — пішли до церкви, і мене там занурювали в купіль. Мені було два роки. І я був шокований — все блищить, холодна вода, штанці кудись пропали... Няня мені сказала: «Татові з мамою не кажи!» І я не сказав.

Збереглися сибірські фотографії: наша банда, дворові хлопчиська, всі в лахмітті якомусь, а у мене сорочка хороша, кепочка... Хоча жили бідно. Бандитизм в Сибіру був страшний у той час, мама на роботу з наганом ходила. Потім вона важко захворіла — крупозне запалення легенів, лікарі вважали, що не виживе. Лікувати було нічим, мамі давали якесь червоне вино. Квартира у нас була велика, абсолютно порожні чотири кімнати. І собачка, яку звали Жулик.

Папа був у Москві, мама вмирала, я з нянею спав у іншій кімнаті,  і до нас прийшли бандюги — вичистили все, що було в шафах, до ганчірочки. Але маму не чіпали — вона стогнала, була непритомна. І мене не чіпали. Батько приїхав з Москви, а потім від Орджонікідзе, який цінував його (папа був героєм громадянської війни і крупним господарником), прийшла передача товарним вагоном — трусики, маєчки, черевички... І ще він прислав мені педальну машину. Це було щастя! Я ганяв на ній по порожній квартирі! Ось це пам’ятаю.

— А яким ви побачили Київ сьогодні?

— Я завжди відчуваю хвилювання, особливо останнім часом, коли приїжджаю до Києва. Це справді місто мого дитинства. З ним пов’язані найщасливіші роки життя. На превеликий жаль, час безжалісний — багато своїх друзів вже не зустрічаю. Це сумно...

Мало що впізнаю. В один із візитів ми з Миколою Мащенком та Юрієм Ілленком гуляли містом, і я захотів знайти вулицю, на якій жив колись і був щасливий. Вони кажуть: «Не знайдеш, все дуже змінилося». А це Ольгінська вулиця, її всі знають... А потім раптом побачив нерозбитий старий фонтан біля Театру імені Івана Франка. Пригадав, що на Татарці я запускав іграшку, сидячи на бордюрі саме цього фонтана! І був щасливий, що зустрівся з ним, а фонтан зустрівся зі мною. Незабутні миті життя...

Цього разу мені дуже сподобалися люди. Я побачив мислячих, доброзичливих киян. Хороша молодь. Без смутку, пригніченості. Головні враження — відчуття мирного міста. Я розумію, що вони брехливі. Практично кожна українська сім’я зіткнулася з трагічними подіями, які відбуваються в Україні вже декілька років.

Давати оцінку ситуації я не буду. Не хочу мати відношення до тих неподобств, які творять мої сучасники. Це мій протест. Моя позиція. Я сьогодні не беру участі у політичному житті Росії,  хоча все життя робив це — мені нецікаво. Зовсім не страждаю від того, що мене там не люблять. Серйозно не люблять.

«І ПРО ГОЛОВНЕ

— Але ж у вас є й друзі?

— Це різні речі. Мої друзі — Юрій Норштейн, Рая Недашківська, люди, які не мають відношення до кіно, журналісти, деяких вже немає — моя гордість.  Інших не тримаємо. Я — про інше. Хоч що б я робив, біля мене опиняються процвітаючі пройдисвіти, яких з радістю приймають і на Заході, й в Україні — де завгодно... Але я їм не заздрю.

(Розмову підхоплює Світлана Михайлівна):

— 17 червня у Олександра Яковича був ювілей — 85 років. По телебаченню показали програму з його участю «Лінія життя», зняту п’ять років тому. Зазвичай у таких випадках після передачі демонструється фільм ювіляра. І цього разу в ефір поставили картину з головною героїнею «Комісара» Нонною Мордюковою. Але фільм Нікіти Міхалкова! Який до того ж було показано попереднього дня на тому ж каналі. Це безпрецедентне нахабство, безрідність людська! Нижче низького і дуже примітивно. 50 років пройшло, а вони не можуть заспокоїтися.

— Моє життя склалося не дуже щасливо, і одночасно — дуже щасливо. Тому що я зробив те, що хотів. Мені ніколи не було важливо, які у мене черевики, — завжди був натхненний ідеєю, мав переконання, і вони тримали мене на плаву.

— Адже ви ще й успішно викладаєте. Що саме читаєте студентам?

— Зараз я викладаю «Довготерпіння».  У мене є учні: одній — півтора року, другій — чотири з половиною. (Сміється.) У нас правнуки.

— І під завісу. Я вірю, що ім’я та прізвище людини певною мірою впливають на її долю. У мене навіть був телепроект під назвою «Ім’я». Олександр — «захисник», «чоловік, який оберігає», про що ви, звісно, чули. І це про вас. А що означає прізвище Аскольдов, знаєте?

— Ні.

— Аскольд (зі скандинавської) — «золотий голос, який володіє списом». Несподіване поєднання. Мені навіть здалося містичним таке тлумачення: адже ви — перфекціоніст. Все, за що  бралися у своєму житті, робили на найвищому рівні. Не перебріхували ноти, не фальшивили, не займалися плагіатом. І одночасно, щоб розібратися в партитурі життя,  вам завжди доводилось боротися, долати перешкоди. І це вдавалося. «Спис» виявився до речі.

— Тільки мою дружину не вчіть тримати спис! (Сміється.)