Треба за всяку ціну обминати ...широкі, розкриті двері і шукати правдивої великої брами, над якою віють непідроблені, неперелицьовані прапори нашого духу
Олена Теліга, українська поетеса, публіцистка, літературний критик, діячка ОУН

«Звання голосу не додають»

На всіх закордонних афішах просто написано: Кочерга — бас із України
13 липня, 2006 - 00:00
АНАТОЛІЙ КОЧЕРГА ПІД ЧАС СВОГО ОСТАННЬОГО ВИСТУПУ В КИЕВІ / ФОТО БОРИСА КОРПУСЕНКА / «День»

Уже скоро два десятиліття як ім’я легендарного оперного співака прикрашає провідні сцени світу. Анатолій Кочерга працює за контрактами у театрах Європи та Америки. У Києві з’являється рідко, як правило, лише під час своєї відпустки. Гастрольний графік Анатолія Івановича розписаний на кілька років уперед. Про його успіхи, тріумфальні перемоги ми в Україні дізнаємося лише зі схвальних рецензій. «На Україну повернусь» — творчий проект Національної опери та мерії, який зібрав у одному концерті провідних майстрів-українців, що вже багато років живуть і працюють за кордоном. Ця програма викликала великий резонанс у публіки. «Зіркою № 1» вже впродовж багатьох років є Анатолій Кочерга. Як йому живеться у Відні, чому так рідко його можна почути на Батьківщині, що хвилює співака сьогодні — про це наша розмова.

— Про ваш унікальний голос написані тисячі рецензій. Мабуть, за довголіття на сцені треба дякувати вашому педагогові, професору Риммі Андріївні Разумовій?

— Спочатку мамі, батькові та Богу. Мені дуже повезло, що я потрапив у руки чудового педагога. Римма Андріївна мене дуже контролювала, вимагала у заняттях дотримуватися жорсткої дисципліни. Я багато працював у вокальному плані з концертмейстерами та учителями камерного співу. З великою любов’ю, хвилюванням згадую Есфір Ізраїлівну Паноях і Зою Юхимівну Ліхтман, які мені допомагали не тільки розширювати репертуар, а й готували до конкурсів. Це були мої перші наставники, і я їм дуже вдячний... Вже 17 йсезон я працюю за кордоном, і мене жодного разу не запитали, яка у мене музична освіта. Тобто жодний імпресаріо не бачив мого диплому про закінчення Київської консерваторії. За кордоном не диплом має вагу, а те, що ти вмієш робити, як тебе приймає публіка, оцінюють критики. Там нікого не цікавлять мої регалії народного артиста України колишнього Радянського Союзу, лауреата Національної премії України імені Шевченка. На афішах пишуть великими літерами ім’я та прізвище. Даючи інтерв’ю іноземним журналістам, я ніколи не говорю, що маю так багато почесних нагород. У різних країнах мене знають як Анатолія Кочергу. Але я завжди підкреслюю, що я є український бас. У всіх біографічних довідниках, буклетах, програмках, що видаються за кордоном, я вимагаю, щоб організатори гастролей обов’язково писали: «Кочерга — бас із України, місто Київ». Звання — це звання, а голосу це не додає... Кожний раз, коли ти виходиш на сцену, доводиться завойовувати слухачів і на старих заслугах не виїдеш.

ЗАКОРДОННІ СХОДИНКИ ДО ОЛІМПУ

— З 1989 року ви співаєте за кордоном, почали з Віденської штатсопери, ну, а далі навперебій вас стали запрошувати майже всі кращі оперні театри світу. Хто допоміг вам зробити кар’єру за кордоном?

— Вважаю, що допоміг щасливий випадок. Я гастролював з Варшавською оперою у Франції. У Каннах після вистави до мене зайшов у гримерну знаменитий диригент Клаудіо Аббадо. Він дуже схвально говорив про мій виступ, а потім зізнався, що шукав мене майже три роки, присилав запрошення, але весь час отримував з колишнього Держконцерту СРСР відмови, бо Кочерга дуже зайнятий. Боже, я навіть не знав про ці пропозицій. Тодішні чиновники навіть не сказали, що від мого імені посилають відмови. Ми обмінялися телефонами, адресами і я поїхав у Київ... Дуже скоро отримав пропозицію виступити у Відні. У Штатсопері я зустрівся з Гербертом фон Караяном. Знаменитий австрійський диригент мене відчитав, що я не чемний. Виявилося, що він теж мені надсилав запрошення про співпрацю, а я навіть не відповів на його пропозиції. Знаєте, я був збентежений і сказав: «Маестро, якби я знав хоч про одне ваше запрошення, я б на колінах по шпалах приповз».

Для Анатолія Кочерги 1989 рік — один із найцікавіших у творчій біографії. Відбулися дві знакові прем’єри у Віденські опері: «Хованщина» — партія Шакловитого та «Дон Карлос» — роль Великого інквізитора (диригент К. Аббадо). Відомий музичний критик Вольфганг Херлез написав про «фантастичний ансабль співаків: Ніколи Гяуроава, Анатолія Кочерги, Володимира Атлантова, Людмили Шемчук, Паата Бурчуладзе... Образ Шакловитого став відкриттям Штатсопери: радянський бас Анатолій Кочерга, володар унікального за тембром і досконалого за технікою виконання голосом, відтворив найменші нюанси партій». А маестро К. Аббадо підкреслив після прем’єри, що Кочерга блискуче справився з партією Шакловитого, показав себе на сцені не лише як великий співак, а й чудовий актор, тому Анатолія відразу оцінила віденська публіка.

— Головне кредо Клаудіо Аббадо — спокій під час репетицій, — пригадує А. Кочерга. — Він вселяв усім артистам впевненість, довіру один до одного, створював дуже комфортний мікроклімат. Клаудіо багато ніколи не говорив. Він примушував співаків імпровізувати, шукати нюанси ролі, добиватися художньої правди різними художніми і музичними засобами. Ви знаєте, мене вражало, що маестро диригував без партитури, на пам’ять. Це був диригент від Бога!

— Концерт «На Україну повернусь» став подарунком вашим шанувальникам таланту, а коли можна буде вас побачити у виставі Національної опери?

— Виступаючи за кордоном, я презентую українське мистецтво Я не втік, не поїхав світ за очі. Мені випала велика честь працювати з найзнаменитішими диригентами, режисерами, брати участь у нових постановках в Європі, Америці, Японії. Мої закордонні сходинки до оперного Олімпу були не всипані трояндами... Що стосується виступів у Києві, то справа в тому, що з дирекції Національної опери мене ніхто не запрошує. «На Україну повернусь» — перший творчий проект після багатьох років мовчання. Мені зателефонували за три місяці до концерту. Перед прем’єрою «Бориса Годунова» у Брюсселі я мав паузу на тиждень і приїхав у Київ. Ви знаєте, я багато раз пропонував дирекції опери разом виступити на гастролях театру чи приїхати і заспівати у Києві. Мене уважно слухали, казали, що подумають і все лишалося по-старому... Втім, я був дуже схвильований теплим прийомом публіки, відчув після концерту тепло сердець слухачів, що мене не забули...

— Українські молоді баси мріють повчитися у вас. Ви ще не думаєте про викладання?

— Я дуже зайнятий як виконавець. Можливо, пізніше проведу кілька майстер-класів. Багато молодих співаків різних країн звертаються до мене, але поки я себе педагогом не відчуваю. Можу тільки проконсультувати. На жаль, нині в усьому світі існують великі проблеми з педагогами по вокалу. Формування школи співу — це завжди копітка робота.

— Ви вже адаптувалися жити і працювати за кордоном?

— Там треба дуже важко працювати. Графік гастролей у мене розписаний на кілька років. Бувають паузи на кілька днів, тижнів. Наприклад, після «Леді Макбет Мценського повіту», яка була поставлена у Мілані, я відчув себе виснаженим. Відключив телефон і просто відпочивав. Але це розкіш, і часто я собі такі «перерви» не можу робити.

ФЕЄРВЕРК ЕМОЦІЙ

— Вам доводилося працювати з багатьма легендарними майстрами опери. Розкажіть про Франко Дзефереллі.

— Цей знаменитий режисер ставив «Дон Жуана» у Севільї. Мені довелося за два дні входити у виставу. Про співпрацю з Франко Дзефереллі я пригадую з великою приємністю. Він дуже проста, комунікабельна людина. Емоції. Темперамент італійця йому допомагають швидко знайти «ключик» до кожного артиста: від соліста до хориста, танцівника. У мене було враження, що оперу він знає на пам’ять. Під час репетицій він постійно був на сцені: показував, що хоче добитися від кожного артиста, зайнятого у постановці. Дзефереллі — це феєрверк емоцій! Він накреслював штрихи мізансцен, а далі вже підключалися музиканти і кожний артист...

— «Борис Годунов» — одна із найулюбленіших вами партій?

— Мені дорогі всі опери, у яких я брав участь, бо це клаптик чи фрагмент мого творчого життя. «Бориса Годунова» я виконував у різних версіях, різних театрах (Києві, Відні, Парижі, Варшаві, Зальцбурзі), навіть є телеопера, записана «Укртелефільмом» у 1987 році та концертний аудіоваріант, здійснений у Берліні. Ця наша спільна робота з К. Аббадо відзначена медаллю Академії музики. Майже 30 років я співаю «Бориса Годунова» і дуже люблю цю оперу. У Мехіко мав співати Бориса, коли у середині дня, гуляючи по парку, мав нещастя зіткнутися з грабіжником. Він стріляв у мене. Поруч була дружина Ліна і завдяки їй я одужав, хоча багато крові втратив, поки приїхала швидка допомога... Незважаючи на важку травму, на сьомий день перебування у лікарні, я все ж вийшов на сцену... співав, сидячи в інвалідному візку. Ми разом з хором і оркестром Мексиканської опери виконали концертний варіант «Бориса Годунова». Виступ пройшов з великим успіхом. Лікарі заборонили ставати на ногу майже рік. Довелося пройти через операції... Мене дуже підтримали дружина, донька, тесть і теща (Олександр Михайлович та Алла Терентівна Таранці). Незважаючи на заборони лікарів, вже через кілька місяці я вийшов на сцену, спираючись на палицю, і там я забував про страшенний біль...

— Анатолій Іванович, а чи стане співачкою ваша донька?

— Юля зараз навчається співу. Скажу чесно, відмовляв її від цієї професії. Спів — це дуже важка справа. Оперний співак — це навіть не професія, а особливий стан душі... Юля — дуже розумна дівчина. Вона знає п’ять іноземних мов, закінчила курси менеджменту, розуміється в організації роботи театру Заходу, проведенні та виконанні окремих партій в оперних спектаклях. Її шеф дуже був задоволений. У всі відрядження він брав Юлю з собою. Вона має підхід до людей. Може домовлятися про гастролі із зірками світового рівня: Клаудіо Аббадо, Мазелем... У неї немає меж, гальм у спілкуванні, вона щира, відверта і люди це відчувають, охоче йдуть на контакт. Ви знаєте, я навіть заздрю донці. Юля дружить з легендарним Пласідо Домінго. Незважаючи на велику різницю, Юлі 20 років, і зоряний статус Домінго, він, коли бачить мою доньку — каже, що це його «стара подруга». Вони дійсно давно знайомі. Мені здається, що Юля ніколи не матиме зіркової хвороби. Вона виросла за лаштунками сцени і добре знає: щоб завоювати аплодисменти публіки — треба дуже багато працювати.

ДОВІДКА «Дня»

Анатолій КОЧЕРГА народився на Вінниччині у 1947 році, в с. Самгородок Козятинського району. Спочатку закінчив Вінницьке музучилище, а потім Київську консерваторію. З 1972 по 1989 роки — соліст Національної опери України. Лауреат Міжнародного конкурсу ім. П. Чайковського. Стажувався в міланському театрі «Ла Скала» (1975—1976). З 1989 року — соліст Віденської штатсопери. Невдовзі набув статусу, за яким на рівні зірок першої величини, таких як Пласідо Домінго, Лучано Паваротті, Чечілія Бартолі, працює за контрактами у провідних театрах Європи та Америки за власним вибором. Репертуар співак має колосальний: від партії Бориса в опері Мусоргського «Борис Годунов», Філіпа в опері Верді «Дон Карлос», Мефістофеля в опері Гуно «Фауст» — до партій баса в симфоніях Малера, Дворжака, Бетховена, Шостаковича. Працює з найвизначнішими диригентами і режисерами світу. Постійний учасник фестивалів у Зальцбурзі, Брегенсі, Відні (Австрія), Едінбурзі (Шотландія), Оранжі (Франція). Має велику дискографію, зроблену провідними зарубіжними звукозаписуючими фірмами.

Алла ВИШНЕВА, спеціально для «Дня»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments