Хто забуває уроки історії, приречений на їх повторення
Джордж Сантаяна, американський філософ і письменник іспанського походження

«Єдиний інструмент рівноваги – особисте сумління»

Юрій Макаров – про досягнення та провали української журналістики, реформу Суспільного та улюблені книжки
13 липня, 2018 - 14:06

Учасниці Літньої школи журналістики «Дня» поспілкувалися з Юрієм Макаровим – членом правління НСТУ, колумністом журналу «Український тиждень». Розмова була цінною для дівчат, адже він не лише журналіст із громадянською позицією, а й моральний авторитет в українській медіасфері. 2016 року Юрій Макаров підтримав ініціативу «Дня» «Українська журналістська платформа». Під час зустрічі говорили про подальший розвиток подій після неї, позицію Національної спілки журналістів, необхідність журналістської освіти та стан культурної журналістики в України.

«ЖУРНАЛІСТИКА – ЦЕ ФУНКЦІЯ СУСПІЛЬНОГО ЖИТТЯ»

Ірина ЛАДИКА, Львівський національний університет імені Івана Франка:

– Скажіть, будь ласка, як ви вважаєте, чи є досягнення в українській журналістиці за роки незалежності і якщо є, то які, і які провали?

Ю. М.: – Досягнень у нас чимало, але всі вони локальні. Найперше — це окремі імена й окремі бренди. Якщо ти за двадцять років не заплямував свій особистий бренд або бренд свого видання — це уже досягнення. Бо журналістика — це функція суспільного життя і суспільних комунікацій. Якщо у суспільстві відсутня інституційна потреба в адекватному відбитті навколишнього світу, а її немає де-факто, то журналістика не може від цього абстрагуватися.

Провалів було чимало. Найгучніший, який пам’ятаю для себе особисто — це коли 2004 року під час першого Майдану вся редакція каналу «1+1» перед камерами перепрошувала за свою нечесність. Те, що медіум в уяві багатьох заслуговував на довіру, так себе зганьбив, це один з перших і, на моїй пам’яті, найгучніший і найдемонстративніший приклад того, як можна «обісратися».

Сьогодні точиться окрема дискусія на «Детектор медіа». Наталія Лігачова — шеф-редакторка, виступала на конференції ОБСЄ тиждень тому. Вона казала про те, що треба відрізняти журналістів від пропагандистів. Це як на війні: щойно журналіст узяв до рук зброю, то він більше не журналіст, він – комбатант, уже не може претендувати на те, щоб висвітлювати події. Так само, якщо ти працюєш на якийсь штаб або політика, або фінансово-промислову групу, або конкретного олігарха, ти уже не журналіст. А у Лігачової були опоненти, які ставили розумне запитання: «А хто буде арбітром, визначатиме «журналістів» і «нежурналістів». Ти там одна така «д’Артаньян», біла і пухнаста?» В Україні немає загального авторитету або колективного розуму, який би розкладав усе по поличках і видавав червону картку, коли ставало зрозуміло, що певний орган або людина працює на ворога. А такі є, і ми всі знаємо, що це не є таємницею.

Ви пам’ятаєте крилатий вислів маршала Маклюена: «Медіа – це послання» (The medium is the message)? Це можна трактувати як завгодно, але в моєму розумінні, медіум, тобто ЗМІ, саме по собі уже є повідомленням. Коли заходиш на сторінку «Дня» або береш паперовий варіант, розумієш, які цінності поділяє редакція, у що вірить, що сповідує, що вважає темним і світлим боком сили.

«ФУНКЦІЇ ЖУРНАЛІСТА – ВИСВІТЛЮВАТИ І НЕ БРЕХАТИ»

Ірина ЛАДИКА, Львівський національний університет імені Івана Франка

– Ви згадали про прес-конференцію під егідою ОБСЄ за участю НСЖУ, яка відбувалася нещодавно. У цьому контексті можна згадати ініціативу «Дня» 2016 року «День» разом з однодумцями об’єдналися в «Українську журналістську платформу». Газета рішуче підтримала рішення Європарламенту щодо протидії російській пропаганді й висловила нерозуміння позиції керівництва Національної спілки журналістів України, яке вважає за можливе брати участь у спільних проектах (під егідою ОБСЄ) разом із працівниками російських державних ЗМІ. Ви також підтримали це звернення редакції. Як ви оцінюєте подальший розвиток подій?

Ю. М.: – Спілка журналістів мені зовсім нецікава. Я не розумію, кого вона представляє, там люди, які автоматично перейшли туди зі спілки журналістів УРСР і досі там перебувають, у тому числі і я, грішний, середній вік як мій, а може, ще і старше. І ніколи Спілка не була чинником оздоровлення або методом впливу на медіапростір. Це у найкращому разі джерело напружень, скандалів, непорозумінь.

 «СУБ'ЄКТИВНЕ НАЧАЛО В ЖУРНАЛІСТИЦІ ПРИСУТНЄ, І НІКУДИ МИ ВІД НЬОГО НЕ ДІНЕМОСЯ»

Евеліна КОТЛЯРОВА, Київський національний університет імені Тараса Шевченка:

- Як журналістам вказувати на гострі проблеми держави, і при цьому не завдати їй шкоди, де та межа?

Ю. М.: – На це запитання не можуть відповісти люди з багаторічним стажем. Якби журналістика обмежувалась лише інформаційними жанрами, то там би було все більш-менш зрозуміло. Коли йдеться про весь комплекс журналістських жанрів: і радіо, і телевізійних, там, де є репортаж, авторська журналістика, колумністика, зрештою, те, що свого часу давно називалося новою журналістикою, або гонзо-журналістикою, суперсуб'єктивною. Там усе залежить від індивідуальності. Єдиний інструмент рівноваги – це особисте сумління. Ми маємо погодитися, що суб'єктивне начало в журналістиці присутнє, і нікуди ми від нього не дінемося. Наш стрижень – це і суб'єктивне начало, і етос, моральні настанови. Ви можете читати, що журналіст «над битвою», не має ставати на бік якогось одного учасника конфлікту, не може висловлювати особисту думку. Зі щоденної практики ми знаємо, що це не так. Коли журналіст пише у заголовку «одіозний бізнесмен» – це вже особиста думка.

Людина не може бути байдужою до того предмету, який вона висвітлює. Щойно їй байдуже, їй немає чого тут роботи.

Вважається необхідним при запуску будь-якого видання декларувати, що «ми будемо керуватися редакційними настановами BBC». Хто читав, то ви певне пам'ятаєте перші фрази: «Якби світ був досконалий, «Редакційні настанови Бі-Бі-Сі» складалися б з однієї фрази: керуйтеся власною думкою. Жоден набір правил чи настанов не може замінити потребу продюсерів, редакторів і менеджерів скористатися мудрістю, яка є наслідком досвіду, здорового глузду, а також редакційних та етичних норм, при зіткненні зі складними редакційними проблемами». А сьогодні в наших ЗМІ з найкращих міркувань від людей, які щиро вірять, що вони чесні і незаймані, йде така концентрація «зрадофільства», яка фактично губить увесь соціально-політичний процес у країні.

Якщо в тебе немає якогось переконливого знання предмету, обережності, поваги до правди, то тобі немає що робити в цій професії.

«МИ МАЄМО ПІДНЯТИ ТАКУ ХВИЛЮ, ЩОБ ЗАХІДНІ ЗМІ ПОЧУЛИ»

Ольга КРИСА, Львівський національний університет імені Івана Франка:

- У червні ви записали відеозвернення на підтримку Олега Сенцова. Хто може вплинути на те, що відбувається з українським в'язнями Кремля, і яку роль у цьому відіграють українські ЗМІ?

Ю. М: – Є два боки цього процесу протесту. Перший – я просто не можу мовчати, я хочу висловитися, і переконатися в тому, що навколо мене є ще певна кількість людей, які відчувають те саме, що і я. Це важливо. І другий – хто може вплинути. Трамп може. А як ми можемо сказати про це Трампу? Нам потрібно збуритися так, щоб Меріл Стріп, Джоні Депп, Стівен Кінг і ще чимала кількість людей першого ряду висловилися на підтримку Сенцова. Але для того, щоб вони продемонстрували свою позицію, потрібен тиск американських медій, а для цього ми маємо підняти таку хвилю, щоб західні ЗМІ нас почули. Хоча треба розуміти, що у Трампа складна, велика гра. Але якщо цього не робити, то ми принаймні не будемо знати, що зробили все можливе.

«ЖУРНАЛІСТУ ПОТРІБНА БУДЬ-ЯКА БАЗОВА ОСВІТА»

Соломія НИКОЛАЄВИЧ, Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки:

– Яке ваше особисте ставлення до журналістської освіти в нашій країні?

Ю. М: – Як вам сказати так, щоб нікого не образити (усміхається) . Коли до мене потрапляли випускники Інституту журналістики, я був трохи розгублений, бо не розумів, чого їх навчали всі ці 5 чи 6 років.

Я щиро вважаю, що журналісту потрібна будь-яка базова освіта. Це може бути політологія, соціологія, антропологія, філологія, філософія – будь-що, що розширює обрій, якась сума позитивного знання, якесь особисте уявлення про світ, про те, як його влаштовано, як влаштовані люди, як ці коліщатка між собою зачіпляються і як ця машина функціонує. Після цього рік-два починати писати, вчитися викладати свої думки, концентрувати власну думку, вчитися знаходити фактаж, просто розписатися врешті-решт або розговоритися, якщо ти працюєш в ефірі. Цього не треба вчитися 5-6 років. Рік-два – ось так, тому що все одно кінцеве навчання відбувається в редакції.

«UA: СУСПІЛЬНЕ» ЗАЗДАЛЕГІДЬ НЕТОКСИЧНЕ І КОМПЕТЕНТНЕ»

Христина САВЧУК, Київський національний університет імені Тараса. Шевченка:

– Як ви оцінюєте реформування Суспільного мовника? Що вдалось зробити за цей рік?

Ю. М.: – Коли ми ставимо діагноз сучасному медіапростору, то кажемо, що «все пропало, всі зрадники, нікому не можна вірити». В цій ситуації просто необхідний якийсь ресурс чи людина, чи група людей, ті в яких ви будете впевнені. Це не означає, що ви щодня користуватиметесь цим ресурсом, але він згодиться в той момент, коли дуже потрібно розібратись.

Наприклад, ви самі нічого не розумієте на ринку газу, на газовидобуванні, на ціноутворенні. Тоді вам потрібен хтось, до кого ви можете прийти й отримати пояснення. Отже, що робити?

Під Парижем у Севрі розташоване Міжнародне бюро мір і ваги, там зберігаються еталони метра і кілограма. Це не означає, що щоразу, як потрібно буде щось поміряти, ви будете брати цей зразок. Але ви знаєте, що за потреби можете туди звернутися і відкалібрувати свою систему вимірювання. От Суспільне – це щось таке. Заздалегідь нетоксичне, ідеалістичне, некорисливе і компетентне. Це перша і головна функція – бути прихистком достовірності і здорового глузду.

Друге. Є такий продукт, яким ніхто з комерційних ресурсів – друкованих, інтернет, радіо, телевізійних – не займатиметься, просто тому що це дорого.

Наприклад, ми хочемо українізації. Якщо ми хочемо, щоби люди рано чи пізно через покоління чи два, чи три, заговорили українською – це не означає, що вони мають з четверга на п’ятницю забути свою російську мову. Як мінімум треба їм допомогти. Наприклад, відеоуроками. Це була моя давня мрія, і я її здійснив. Ми запустили відеокурс української мови, який називається «Лайфхак українською». Це те, чим я пишаюся. Я заявляв про це, коли балотувався у члени правління Суспільного. І ми це зробили.

Ще одне – всі знають, що починаючи з трьох років, дитина сидить із планшетом і «втикає» в найкращому разі дубльовані американські, японські мультики. У гіршому – «Маша и медведь». Власного дитячого контенту в нас небагато.

І ось такий контент, який ніхто більше не буде в країні виробляти, і який, я вважаю, конче необхідний, і який не має фінансової складової, його неможливо окупити – ось це історія, яку може і мусить робити Суспільне (ідеться головним чином про ляльковий проект «Додолики», а також UA:казки).

Тепер – що вдалося і що не вдалося. Ми зробили найважче. Влітку минулого року колектив Суспільного налічував 7200 осіб, до того було 7500. І ми скоротили до 4500 тисяч людей. Це було найбільше одноразове звільнення в медіагалузі.

Це реально страшно. Коли до тебе приходить людина, яка не може без цього жити. І тут ти їй кажеш: «Ваших послуг компанія більше не потребує». Ти мусиш вирішити долю цієї людини. Єдине, що в цій ситуації допомагає, – подивитися на продукт цієї людини. І плакати захочеться. Бо його не можна показувати, бо в людини на 3-й хвилині будуть заплющуватися очі. Просто от свинцем наливаються, бо на це неможливо дивитися.

Але натомість до нас прийшли молоді люди. Середній вік виконавчих продюсерів на моєму напрямі десь 30 років. І ці люди, які уже виховані в іншій системі координат, які орієнтуються на інший рівень якості. Попередня генерація приходила на роботу о 10.00, далі пила чай і о 17.00 забиралася додому. А ці раніше 23.00 додому не йдуть. Не тому що їх хтось змушує, а тому, що всі перфекціоністи. В них немає мети вкрасти десь 5 копійок. Вони навпаки ще скидаються між собою. Сподіваюся, що не перегорять. І за якийсь час це вже буде не півсправи, яку не можна показувати. Якщо ти відкриєш цей матеріал, тобі не захочеться спати, і не захочеться перемикатись.

«БУДЬ-ЯКЕ МИСТЕЦЬКЕ ВИСЛОВЛЮВАННЯ НЕМОЖЛИВЕ У ВАКУУМІ»

Андріана БІЛА, Київський національний університет імені Тараса. Шевченка:

«Теперішній стан – маргінальність української культурної журналістики» – заявили ви в одній зі статей. Головна проблема – хто готовий споживати? Але чи погоджуєтеся ви з твердженням Вацлава Гавела про те, що байдуже, що культурний журнал учитає кілька людей. Можливо, ці кілька згодом запалять суспільну свічку. Чи у сьогоднішніх реаліях це не працює і потрібно ставити на перше місце попит і прибуток?

Ю. М.: – Щодо попиту я скептичний. Вважаю, що не попит диктує пропозицію, а навпаки. Якщо СNN не повідомляло, що Сомалі бомбили, то Сомалі не бомбили. Ви це пам’ятаєте. Якщо кілька видань, інтернет, телебачення не повідомили, що відкрилася виставка Василя Шандра, то виставка Василя Шандра не відкрилася. Культура – це відбір. Культура – це селекція.

Культурний процес не відбувається, якщо немає уявного екрану, який відображає його ієрархію: що важливіше, що менш важливе, що талановитіше, а що бездарна попса, що креативно, а що повторення за дією чужою. Будь-яке мистецьке висловлювання неможливе у вакуумі. Будь-який монолог – це частина діалогу. Будь-яке висловлювання – це відповідь на чиєсь висловлювання.

Якщо ви не описуєте весь контекст і місце цього явища або митця в цьому контексті, то це явище може існувати лише на аматорських засадах, в якомусь тісному гуртку. Якщо культурна журналістика не виконує цієї функції, то цей процес обмежується кількома колегами і, можливо, невеличкою кількістю фанів…

Літня школа журналістики відбувається за підтримки Центру інформації та документації НАТО в Україні

Ірина ЛАДИКА, Вікторія ГОНЧАРЕНКО, Літня школа журналістики «Дня» - 2018 Фото Артема СЛІПАЧУКА, «День»

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments