Оскільки українська нація кілька століть шукала свого визволення, остільки ми розцінюємо це як непереможне її бажання виявити й черпати своє національне офарблення.
Микола Хвильовий, український прозаїк, поет, публіцист

За дріт і назад

23 квітня, 2021 - 10:45

ЯКАСЬ СОТНЯ КІЛОМЕТРІВ
    Ліг пізно, встав рано. Маємо виїжджати о сьомій, щоб усе встигнути.
    Це все ж химерно, це змінює уявлення про відстані й про краєвид, у якому живеш. Ось проспект, на якому стоїть мій будинок, ось «Макдональдс»,  повз який ходжу мало не щодня, ось моя станція метра. І туди, на ту територію, яку сприймаєш як навіть не окрему країну, а окрему планету, треба виїжджати прямо звідси. Тобто мій район — це дальній передпокій Прип’яті. Якась сотня кілометрів.
    Частина дороги мені знайома — взимку 2013-14 тут їздили цілі каравани на Межигір’я. Але сьогодні нам далі, й чим далі, тим музичніші назви: Нові Петрівці, Старі Петрівці, Лютіж, Оране, Сукачі, Демидів, Димер.

НІХТО НЕ ДУМАЄ ПРО МЕРТВИХ

Мій друг-модельєр, особистість колоритна і вперта, захоплення Зоною не розуміє. Називає це підгляданням за мертвими. Але ж ніхто не думає про мертвих, коли їде туди.

Мені з дитинства подобалась оця занедбаність, оці комбінації каміння й гілля, решток цивілізації з танцем природи. Трава, що розриває асфальт, дерева, що ростуть на стінах, пташині гнізда в куточках кімнат. У таких декораціях жодний сюжет не є неможливим.

Але ж тут інше.

Зрештою, підглядати — це так захопливо. 

ВИНЕСЛИ НА ПІСОЧОК

Спочатку звичні лісосмуги й заміські обійстя, села й торгівельні центри — типова позастолична рівнина, але з кожним кілометром зношеніша й бідніша. Серед однаково невиразних будиночків вигулькує хатка, розмальована птахами й квітами. На деревах багато омели, листя ще немає, тому це єдина зелень на узбіччі. Проїжджаємо загрозливий монумент, схожий на відлиту в чавуні картинку з монітора з глюком у горизонтальній розгортці, поруч церковний новобуд.

Зупиняємось на кілька хвилин у Лютежі. Місцева райрада — наче картинка з підручника урбанізму, дуже яскрава латка на благому дранті  провінції.  З другого боку, за дерев’яним парканом — Київське море. Сонце б’є у воду, лінія берега позначена насипом гранітних брил. По пляжу йдуть веселий вусатий чоловік і дівчинка 8-9 років. В чоловіка на руках сіра кицька. «Винесли на пісочок». Пора їхати.

ТОРІК КРУТИЛИ ДЮКА ЕЛЛІНГТОНА

Поступово дерев більшає, за Димером починаються берези. Лежить багато заготовленого кругляка. Перша точка переходу — стандартний синій знак напряму руху з білими стрілками і назвами міст, серед яких «Чорнобиль». Вицвілий, з потрісканою фарбою.

Перед колючим дротом — оброблені лани. Пункт пропуску «Дитятки» нагадує митницю на кордоні. Юрмиться кілька екскурсійних груп. По боках — два жовтих кіоски з сувенірами. Капличка з вигорілою іконою Богоматері. БТР. У кіосках продають повітря Прип’яті у консервних банках. Дозиметри, чашки. Манекени в протигазах і в костюмах хімзахисту. Вишиванки. Презервативи з трикутничком радіації, які світяться в темряві. Хороший жарт.

Довго стоїмо на в’їзді. В туалет можна сходити й під дерево, але ж ми цивілізовані люди. Іду в синьо-білу будку.

Туалетного паперу немає.

Води в рукомийнику немає.

Клямки на дверях немає.

Зате є видатний сморід і оголошення на стіні, на якісному папері, гарним шрифтом: «Цей туалет придбано та встановлено на кошти Державного Агентства України з управління зоною відчуження». Ще й англійською продубльовано. Правильно, якщо ганьбитися — то на весь світ. It`s Ukraine, baby. Торік кіоскери крутили Дюка Еллінгтона.

ЇЗДЯТЬ НАБАГАТО ШВИДШЕ

Дорога в Зоні на диво непогана. Ба більше, її асфальтують, працює ціла бригада з самоскидами і катками. Окремі шматки шосе, втім, вигороджені й упираються в спеціально побудовані стіни з шлакоблоків.

Їдемо серед лісу. Дерева хиляться до покинутих одноповерхових будинків — або налягають усім стовбуром, або кладуть великі гілки — наче хочуть розчавити. Там, де поверхів більше або вищий дах, стоять прямісінькі. Дівчина на ім’я Флора пояснює мені: дерева, що виросли довкола невисокої будівлі, тягнуться до світла і тому заповнюють вільний простір над дахом. Елементарно же.

Знаки на узбіччі попереджають про радіацію, встановлюють максимальну швидкість по всій Зоні 40 кілометрів на годину, але всі їздять набагато швидше.

Таблички з назвами населених пунктів тут теж є, але інші.

Село Черевач. 473 людини до аварії.

Залісся. 3000 мешканців до аварії.

Лелів. 1223 мешканця до аварії.

Біля КПП «Лелів» — кам’яна й доволі ошатна, з урахуванням обставин, будка — мабуть, колишній пост ДАЇ. На ній стирчить телевізійна антена-тарілка, до неї притулена дерев’яна драбина, а всередині зберігаються дрова. Чорнобильська раціональність використання простору. Поруч флегматичний рудувато-білий пес. Йому до нас пробайдуже. З другого боку дороги лежить пес просто рудий, і його хвіст, майже ідеально прямий, стирчить у повітрі. Ми витрачаємо кілька хвилин, аби, заливаючись реготом, втямити, що це — гілка.

Біля стели «Прип’ять» відходжу сфотографувати узбіччя зі знаком радіації і табличкою «ПТЛРВ РУДИЙ ЛІС». Товариський попутник осмикує: «Обережно. Отут, де ви стоїте, радіація вже втричі вища за норму. А там — у вісім разів». Дає мені дозиметр. Роблю ще крок, і настійливе попискування зливається в ошалілий зумер. Я нарешті потрапив у свої дитячі фантазії про невинний з виду краєвид, повний підступних пасток.

Після Леліва починається ліс не рудий, а чорний. Обгорілий минулого літа. Чорні стовбури лежать, чорні стовбури стоять. Кілометр за кілометром за кілометром. Поламане письмо катастрофи, яка все триває й триває, щороку набираючи інших форм.

ОСУЖДЕНЫ СУДОМ ВОЕННОГО ТРИБУНАЛА

Уздовж дороги — дощатий паркан, де-не-де проломлений упалими стовбурами. Біля калитки, що веде в нікуди, прозора табличка з напівстертими золотими літерами «Клуб радиоцентра дальней связи». Радянський автобус ПАЗ, перетворений на сувенірну крамницю, стоїть зачинений. Залізні ворота з п’ятикутною зіркою, «Прохід заборонено». На старий вішак, пофарбований під берізку, наштрикано купу пластикових дитячих іграшок. Якісь усміхнені качечки, коники, ведмедики. Дичина надзвичайна. Поруч валандається пес Тарзан — коричневий, висловухий, огрядний, місцева зірка, балувана харчами й увагою. Біля колишнього КПП — ціла виставка. Посріблений, зі знущально червоною краваткою бюст Леніна. Над розсохлою лавкою — вицвіла рукописна афіша кіносеансу від 26 квітня: «Велика прогулянка» — шалено популярна французька комедія 1966 року про Другу світову. Справа — учбово-інформаційний плакат про пожежні рукави. Між Леніним і «Великою прогулянкою» інший документ, півтораметровий стенд з написаним від руки текстом, який змушує мене завмерти.

Я думав, що ніколи більше цього не побачу.

«Они осуждены судом военного трибунала за совершение тяжких преступлений приговорены к высшей мере наказаний — расстрелу:

— за злостное хулиганство, насильственные действия в отношении начальника и умышленное убийство, совершенное из хулиганских побуждений и с особой жестокостью — старшие матросы Фролов А. П. и Кабаченко С. В.

— за злостное хулиганство, хищение огнестрельного оружия и умышленное убийство начальника, а также за дезертирство — ефрейтор Игнашкин В. И.

Осуждены к длительным срокам заключения...»

— і далі список із півтора десятка імен з указанням злочинів — викрадення зброї та власності, хуліганство, самоволка, дезертирство, зґвалтування (в другій половині списку між самопошкодженням з метою ухиляння від служби та крадіжкою — мабуть, не надто тяжке правопорушення). Терміни різні — від 10 років тюрми до 1,5 років дисбату.

І пункт, сором’язливо запханий у самий кінець. Заради якого вся ця таблиця Хаммурапі й писалася.

«За нарушение уставных отношений между военнослужащими при нарушении между ними отношений подчиненности — к 1 году дисциплинарного батальона рядовой Кашлюк Ю. Л.»

Тобто одного садиста-»діда» таки показово запроторили в дисбат.

У нашій військовій частині (Казахстан, 1983-85) у клубі на видному місці висів подібний кондуїт злочинів та покарань. Можливо навіть, точнісінько такий, з тими самими прізвищами й вироками. Таким чином офіцерське начальство робило вигляд, що бореться з дідівщиною.

Хоча насправді цей стенд мав бути вдесятеро, в 100 чи в 10000 разів більшим, і складатися саме з вироків отаким кашлюкам. Але тоді б армія зменшилася на добру третину. Або просто б її довелося розпустити. Бо саме на цьому вона й трималася.

Йдемо серед одноповерхових будівель. На деяких — рештки монументальної пропаганди, щось там про героїзм, уже майже нічого не розібрати. Найкраще зберіглася фреска «Ты записался добровольцем?» з нахабним червоноармійцем, що тикає в світ пальцем. Посеред дерев стирчить знак пішохідного переходу. Далі, в заростях — величезний іржавий металевий аркуш з написом «Курение на территории технологической зоны, кроме установленных мест...», нижче  все  затерте. Зона — це розгублена мова неіснуючої країни.

МЕТАФОРА (НЕ) ПРАЦЮЄ

Нарешті серед дерев виринає вона. Поки що в профіль.

Виглядає як велетенська химерна щогла з металевим мереживним шлейфом.

Виходимо на простору піщану галявину, порослу соснами, де вже видно всю Дугу, і я пропадаю.

Це, здається, не має жодного стосунку до казарменого убозтва на підходах.

Це не робота людських рук.

Метафора як риторичний прийом не дуже працює в Зоні, бо Зона власне і є метафорою самої себе.

Дуга — дещо окреме. Дуга — це про параною.  Про світ з голівудських антиутопій, де в небо злітають балістичні ракети, щоб повернути лисим мавпам їхні джунглі.

Кінематографічний контур у моїй крихітній голові набирає потужності. Я думаю про риштування для побудови стіни проти вторгнення Годзілли, Кінг-Конга, Білих Ходоків. Про космічний об’єкт, який прибув тисячі років тому. І те, що на поверхні — незміряно менше того, що під піском.

З-за хмар виходить сонце і на рівнину лягає ґратчаста тінь. Сіть для привидів. Я стаю прямо під Дугу і дивлюся вгору. Сталева мандала вплутується в небо. Однотипні елементи, повторювані сотні разів, посилюють відчуття, що це не конструкція, а форма життя, а істоти, що її породили, зараз, не кліпаючи,  дивляться на мене з-за тих от сосон. Коли інкубація завершиться, Воно випустить колосальні, членисті як у павука ноги, і з оглушливим скреготом, ламаючи дерева, переступаючи через ошалілий персонал, рушить на Київ.

Цікаво, що б збожеволілий кавалерист Ніцше написав про свою надлюдину, якби побачив це?

Насправді теперішньої величі Дуга набула, повністю позбувшись первісного призначення, а, значить, і сенсу.

Але велич урівноважується не безглуздістю, а анекдотом.

Шуфрич.

Уже смішно.

Шуфричу, коли він був міністром надзвичайних ситуацій, якась добра душа нашепотіла, що тут, у Дузі, срібла дохера. Шуфрич приїхав, ходив, ходив, примірювався, вираховував, метикував. Аж поки інша добра душа сказала йому, що, аби видобути ті срібляники, треба такі зусилля, що краще  і не намагатися. Відвалив.

Надлюдина, бляха.

ДМБ

На одній з опор Дуги написано «Горький 1983 ДМБ», а поруч білим маркером «ДМБ 2020 МБ», і в ці два закляття можна вкласти всю новітню історію України.

З ГЛИБИНИ СПЛИВАЄ ВУЗЬКА ТІНЬ

До Саркофагу не пустили.

І навіть заборонили фотографувати.

Загалом, це найдоглянутіше місце Зони. Сіра триповерхова будівля офісу. Декоративний газон з елементами вишиванки і тризубом. Абстрактна барельєфна мозаїка ще радянського часу. Пара пошарпаних «швидких допомог». Меморіал — відгороджений майданчик з іменами загиблих пожежників у стіні на металевих табличках. Статуя Прометея, перенесена з Прип’яті, мабуть, колись виглядала дуже патетично, навіть надихаюче. Зараз це фігура волаючого розпачу.

Трохи далі — обвідний канал станції, міст, через який проходить недіюча залізнична колія. Стаємо над водою, супроводжуючий грюкає ногами по залізу. У воді нізвідки з’являється чимала зграя коропів. Гід грюкає ще раз, і з глибини спливає в’юнка вузька тінь з людський ріст завдовжки. Сом.

Раніше їх було ціле сімейство, добрий десяток. Потім у 2018 майже всі кудись зникли. Цей останній.

Велика сіра рибина беззвучно звивається біля поверхні. Ми для неї джерело харчу, а в перспективі — і сам харч. Як подумати, то і вона, і коропи настільки родом древніші від нас і наших Прометеїв, що цифра вже не має значення.

РІЧПОРТ

Назва гучна, місце скромне: ресторан зі стилізованими зеленими літерами «Припять» на даху. Біля бічної стіни згромадилися розвалені автомати з продажу газводи, ті самі, де всі пили з однієї склянки. На зарослій кущами терасі замшілі рештки лавочок і столиків, а внизу — дійсно більш-менш цілий причал, до якого могло би пристати середніх розмірів судно. Трохи далі на воді видно напівутоплений  дерев’яний павільйон, підйомні крани. В ресторані бита цегла і рештки кухонного обладнання, дерево виросло просто на сходах, на підлозі лежать металеві літери «ять». На вході до зали на фанерну перегородку хтось прикріпив вісім фотографій околиць «Прип’яті» ще до аварії. Гарненьке було місце. Чи знімки вдалі. Написи від руки «Олег Гомель», «Харьков Лозовая», Rona Corogod. Мабуть, сталкери.

В самій залі на диво зберіглася більша частина вітражів з якимись річними дівами, зірками, місяцем, сонцем, чисте язичество.

Тиша над рікою всепоглинаюча, навіть вітру нема.

«Предмети, що рухаються нечутно, рухаються безпричинно», але ми видобуваємо стільки звуку, скільки можемо, щоб виробити причини; щойно підемо, тут знову запанує чудова безпричинність.

НЕ НАСТУПАЙТЕ НА МОХ

Знову колючий дріт, і за ним — дві дев’ятиповерхівки серед неходжених хащ. Огрядні мужчини в хакі підіймають та опускають шлагбаум. До колючого дроту прив’язана дитяча рахівниця. Що тут рахувати?

Під ногами крутяться двоє чорних песиків, майже цуценят. Перед парканом — облуплена дорожня ще радянська табличка «Припять». Під нею на столі радянська поштова скринька з написом «Спортлото», іграшкова ракетна установка, пластиковий (добре, що не порцеляновий) слоник і неіграшковий металевий макет кулемета. В туалеті — більш доглянутому, ніж на «Дитятках» — попередження двома недержавними мовами: «Во избежание перегрева электронагревателей сушка одежды и аналогичных предметов на них запрещена!»

Хороша новина: україномовні гості не сушать одяг і аналогічні предмети на електронагрівачах. Це роблять лише росіяни та інші їм подібні англосакси.

«Не наступайте на мох, він може бути радіоактивним!» Гід веде нас до колеса. Воно на місці. Ті ж самі жовті кабінки. На стіні атракціону електромашинок намальоване в натуральну величину сімейство оленів. В парі кварталів звідси на центральній площі той же автор намалював ведмедицю з ведмежам.

Питаю в супроводжуючого:

— Кажуть, тут одна кабінка дуже заражена? 

— Так, є така. Позначена хрестом.

Роздивляємося, але хреста не бачимо. Гід знизує плечима:

— Може, прокрутили. Раніше було видно.

— Так могли ж дозу вихопити.

— Вони на таке не зважають. Є підвал, куди скидали одяг перших пожежників, що аж світився. Так ось цей підвал уже порожній. Все для колекціонерів винесли на замовлення.

Закинутий склад комсомольсько-партійної агітації. Тут нічого не винесли, хоча й не радіоактивне. Портрети вождів, плакат «Агитпоезд Украины», «Учиться, учиться и учиться». Поруч на траві акуратною стопкою лежать іржаві батареї. Мабуть, приготували металісти, аби відтягти на пункт прийому, але щось завадило.

З бруківки і з землі по всій Прип’яті ростуть кущі шипшини з величезними ягодами. До них прищеплювали троянди на клумбах. Після аварії троянди посохли, а шипшина вирвалася на волю. Інша дивина — стовбури дерев, вивернуті з корінням і цілими пластами ґрунту, наче піднята земляна ковдра. Пояснення просте: асфальт потроху засипає ґрунтом і опалим листям, потім туди насіваються дерева, але коріння пускають не вглиб, а уздовж в цьому тонкому шарі землі, а коли стають завеликі, падають. На них потім наростуть інші.

КІМНАТИ БАЖАНЬ НЕМАЄ

Покинутий універсам — низька темна зала. Серед хаосу понівечених речей збереглися металеві візочки для товарів. Під стелею синій вказівник «Консервы овощные», «Животные жиры». Невідомо звідки — глибоке крісло. Тиша. Ні, не зовсім. Весь час здригаюся від аритмічних звуків в глибині цієї прямокутної печери. Наче хтось крадеться короткими смиканими кроками. Не людина. І не тварина.

Потім розумію, що це вода крапає зі стелі.

Все як у тому фільмі, який я дивився чи то десять, чи то двадцять разів. Лишилося тільки кинути гайку, щоб знайти, куди йти. Але тут кімнати бажань немає.

А ще в Прип’яті вкрай мало розбитих шиб. Або повністю порожні чорні віконниці, або цілі вікна. Останні чомусь моторошніші. Хоча за ними нікого. Мабуть.

ЧИСТО

На зворотному шляху проминаємо в Прип’яті руїни ресторанів «Струмок» і «Колосок», а в Чорнобилі працюючий «Пікнік на узбіччі».

На виїзді з Зони треба стати в металеву рамку, трохи схожу на апарат для флюорографії, покласти руки на бічні панелі, заклякнути на секунду, побачити спалах у віконечку з написом «чисто».

В Києві ранні сутінки, ліхтарі, фари, магазини.

Сьогодні мертві підглядали за мною.

У статті використано цитатуз роману Марселя Пруста «Ґермантська сторона»

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День», Зона—Київ, фото автора
Газета: