Добрий, простий, злий

Аби дізнатися про Донецьк, розташований за межами медійних розвідок і політичних биталій, я звернувся до Євгена ЯСЕНОВА — дослідника й знавця міста, засновника сайту donjetsk.com, автора двох книжок «Прогулки по Донецку».

— Які ваші перші спогади про місто?

— Офіційний, парадний — про похід у 4-5-річному віці на святкову демонстрацію з тіткою. Чудово пам’ятаю, як ми йшли вулицею Артема, й усі ці будинки здавалися мені незвично гарними, пряниковими якимись. Просто місто з казки. Другий, інтимніший спогад пов’язаний з міською околицею, з селищем, де ми жили в приватному секторі, в будинку, зведеному моїм дідом на початку 1950-х. Але який може бути будинок або двір, якщо поруч є справжній яр — балка, як ми її називали — з маленьким струмком, що тече по дну, з крутими схилами? Там у нас відбувалося безліч усього. Узимку ми там каталися на санчатах і лижах, улітку лазили у пошуках усіляких пригод. От пам’ятаю не будинок, а саме балку, тому що життя на вулиці було цікавішим, ніж у чотирьох стінах.

— А зараз яким маршрутам віддаєте перевагу?

— Без утоми можу гуляти бульваром Пушкіна. Останніми роками його значно оновили, прикрасили скульптурами після конкурсу на тему нашої старовинної історії, в якому брали участь німецькі митці, й зараз ці роботи там стоять. Лавки, фонтани, зелені зони — дуже гарно. Люди, які приїжджають з Європи, широко розплющують очі — не чекали таке побачити в Донецьку. Але не менше люблю й своє селище шахти Жовтневої — це зовсім уже околиця міста, ми там отримали квартиру 1965 року. Район нічим не примітний, звичайні вулички й будинки, схожі на інші донецькі селища, серед яких я виріс, але тут я знаходжу джерело натхнення — просто пройтися місцем, поряд з яким живу. Знову, як бачите, поєднання парадності й буденності, вочевидь, потрібне будь-якій людині.

— Як дослідник міста чи можете ви описати його геометрію? З вертикалями, звісно, зрозуміло: терикони — перше, що впадає в очі.

— У мене на сайті є рубрика «Вигляд зверху» — про підкорення донецьких териконів. Розумію, «підкорення» звучить надто голосно, найвищий з них — усього 120 метрів, проте я піднімаюся на їхні вершини й зв’язую їх за допомогою фотографій. Терикони для мене пов’язані з кайфом, у якому немає нічого практичного, але ж сходження на будь-яку вершину, нехай навіть це такий прищ, як донецький терикон, — це викид адреналіну. Навіть у такої маленької висоти є своя енергія, особливий настрій — над тобою нікого, а під тобою все місто. У Донецьку териконів понад сто, на приблизно 40 я був, усе місто з них бачив. Щодо горизонталей, то я також побував практично на всіх донецьких околицях, а їх у нас дуже багато. Наше місто дуже розкидане й цим нагадує Лос-Анджелес. Ми так само починали з маленьких сіл, розкиданих округою. Як було в Лос-Анджелесі: прийшли хлопці, яких надихала золота лихоманка, а там лише корівник і заїжджий двір. Ось так приблизно розвивався Донецьк, і з такою ж інтенсивністю. Просто, щоб прославитися на весь світ, Бог нам не дав свого кінематографічного генія, як це сталося в Каліфорнії, хоча з наших країв походить найуспішніший кінопродюсер Російської імперії — Ханжонков. От якби залишився у нас, не поїхав би до Москви — може, отримали б свій Голлівуд. У будь-якому разі, повторюся, у нас спочатку було безліч шахтарських селищ, що не мали зв’язку одне з одним. З часом усе це абсорбувалося, склеїлося й набуло подоби єдиного міста. Деякі селища лежать на далеких околицях, і люди там живуть усе життя, не виїжджаючи в центр узагалі. Я там люблю бродити, знаходжу попутників, які мені відкривають ці місця. Адже суть міста — зокрема й такі будиночки на околицях і люди, що живуть у них.

— А терикони — це прокляття Донецька чи його пам’ятка?

— Не думаю, що прокляття. Авжеж, вони не збагачують довкілля, але териконів, які активно викидають сірку й радіацію, не так багато, й вони не в центрі. А втім, це й не привід для великого захвату, але вже якщо терикони є, ними треба навчитися користуватися хоча б у туристичних цілях. Я пропоную своїм гостям піднятися, подивитися з цієї висоти — нехай і невеликої — на місто. З одного терикону центр видно в усій красі, з парками та Донбас-ареною, й тут-таки, обернувшись, ви бачите інший Донецьк: селища, шахту з копром, мікрорайон хрущовок. Уся повнота враження.

— От ви пригадали Лос-Анджелес, а у мене виникає інша американська аналогія: місто на фронтирі, на бойовому кордоні між цивілізацією й дикою, неосвоєною прерією.

— Так, це стан нам знайомий. У XVIII й частково XIX століттях Донецьк і існував з різних причин як місто на фронтирі — й географічно, й економічно. Ця аналогія ще посилюється й тим, що в освоєнні Донбасу видатну роль зіграли британці. Донецьк — єдине з великих міст України, засноване іноземцем за його ініціативою, хоча, чесно кажучи, воно з’явилося всупереч задумам Джеймса Х’юза — він не збирався тут будувати місто. У Х’юза був єдиний план — побудувати металургійний завод і отримувати від нього надійний прибуток, чого він і досяг. Створення міста стало побічним ефектом. Життя на фронтирі в Донецьку й у Донбасі взагалі переважало впродовж кількох століть, нехай без пограниччя в класичному сенсі — люди завжди тут жили на рубежі доти, доки Донбас не став потужним промисловим центром наприкінці XIX століття.

— У який бік місто змінилося зараз?

— Не хотів би буркотіти. Далеко не все змінилося на гірше. Так, у 1990-х нічого не будувалося й стирчали окремі недобудовані коробки. Коли місто не розвивається, це ще гірше, ніж коли воно розростається без особливого плану. Зараз так і відбувається: чіткої перспективи розвитку міста немає. Те, що коїться з центром, і не лише з ним, викликає дуже змішані відчуття. Нові хмарочоси (а тут усе, що вище 16 поверхів, вважається хмарочосом), а також усілякі торговельні й бізнес-центри встромлюються в абсолютно непідходящі місця без натяку на містобудівну логіку, заважають пішоходам і транспорту. При тому із суто архітектурного погляду лише пару-трійку цих будівель можна назвати вдалими. У цьому сенсі донецька архітектура не може потягатися навіть з київською, не кажу вже про вдаліші приклади. Одним словом, тотальне будівництво не викликає тотального схвалення. І все-таки місто змінилося на краще. Стало гарнішим, зеленішим, більш стильним і європейським. Зараз його на більших підставах можна вважати містом світу, ніж 20 років тому.

— У вас є рубрика «Жити по-донецькому». Що означає життя по-донецькому?

— На психологію донетчанина накладає великий відбиток передусім те, що це промислове місто. Незважаючи на масове закриття підприємств, загальний характер все одно пов’язаний з цією обставиною. Практично в кожного є рідня, пов’язана з шахтами або заводами. Це, звісно, впливає на самосвідомість, робить донецьку людину — не скажу грубішою, але простішою, чи щось таке. У нашому середовищі заведено спілкуватися без вивертів. Щоправда, ця простота не робить життя простішим — навпаки, постійно породжує великі труднощі. Крім того, Донецьк місто неблагополучне в екологічному плані, це теж не може не впливати. Десь у тебе на підкірці постійно є розуміння, що з кожним вдихом отримуєш якісь міазми — світосприймання від цього світлішим не стає.

Крім того, наша історія, дуже динамічна й активна, дала тип діяльної людини. Дуже характерна риса донетчанина: він народжується з відчуттям, що може зробити все, і приклад деяких людей — хоч як до них стався — є для нього підтвердженням. Інша річ, що далеко не всі це можуть реалізувати. А на предмет реалізації вступає в гру інша риса: надмірна емоційність. Вважається, що донетчанин — людина відкрита. Це правда, й, знов-таки, не завжди добре: позитивний наслідок — не тримаємо камінь за пазухою, негативний — не вміємо довести справу до кінця, концентруватися на результаті. Тобто наші люди можуть гори зрушити, а можуть і суто по-російськи махнути рукою — та біс із ним — і все кинути. Словом, жити в Донецьку нелегко, але досить цікаво, незважаючи на всі наші особливості.

— Одне з моїх найяскравіших донецьких вражень — вулиця, з одного боку якої підсліпуваті хатинки старої Юзівки, а з другого — суцільна дзеркальна стіна торговельного центру. Ім’я діє на долю місця. Чого в місті більше зараз: Юзівки, Сталіно чи власне Донецька?

— Зауважте, дуже характерно: назва міста еволюціонувала від жіночого роду через середній до чоловічого. Це свідчить про його змужніння в деякому роді. Певна річ, тут ви можете побачити і Юзівку, й Сталіно, й Донецьк як такий. Вони всі співіснують. Ви самі тільки що намалювали картинку, вже два міста представили. Сталіно теж трапляється на кожному кроці. Містом Сталіно ми були досить довго — з 1924 по 1961 рік. У той час центр практично цілковито був забудований будівлями сталінського стилю. Це нікому не заважає, в голові не виникає розпаду на три домінанти від того, що ти живеш у місті, що тричі змінювало назву. Ба більше, назва Сталіно не прижилася. Юзівка — інша річ, це наше коріння, є навіть мода згадувати Юзівку, говорити про неї. Сталіно провалилося в історичну вирву. Дуже мало людей себе з цим часом асоціює.

— Ну, Юзівка й Сталіно — це вже самі по собі міфи. Та й Донецьк — мало не найбільш міфологізоване місто в Україні. Наскільки стереотипи про Донецьк відповідають дійсності?

— Американський письменник-фантаст Роберт Аспрін якось сказав, що в будь-якому міфі є сліди реальності, на які не варто надто серйозно реагувати. Можу бути упередженим, але мені здається, що кількість негативних стереотипів про Донецьк набагато більша, ніж про будь-яке інше місто України. Найочевидніший приклад негативного й хибного міфу — уявлення про Донецьк як про бандитське місто. Так, тут була активна стрілянина й загинуло багато народу. Але якщо говорити про те, коли востаннє у нас було замовне вбивство, то доведеться згадувати початок 2000-х, а от у тих же Львові й Дніпропетровську розбірки продовжуються досить активно, та й у Києві пострілюють. Стереотип бандитського міста був вироблений у політичних цілях, я чудово пам’ятаю, як це відбувалося, я тоді працював у пресі. Або байка про брудний Донецьк — цілковита маячня. У нас дуже зелене й обводнене місто, й практично в кожному селищі є ставок — це було створено штучно, Юзівка виникла посеред посушливого й запорошеного степу, і це ми зробили.

— Інший міф — Донецьк як альтернативна політична столиця...

— Не згоден з однієї простої причини: якби він був столицею, люди б з нього не валили б натовпом до Києва. Варто було прийти Януковичу до влади, миттєво немов помпою видуло всіх, хто якось міг пристати до цього процесу. Залишилися або лузери, або ті, кому бізнес не дозволяє виїхати.

— Давайте тоді зведемо міфологію на дивніший рівень. Кожне, навіть наймолодше, індустріалізоване місто, має свої містичні місця, ситуації або настрої. Чи бувало так, що Донецьк вас збивав з пантелику, морочив?

— Траплялося, особливо коли я не дуже добре знав місто. Мої активні дослідження тут почалися років 6-7 тому. До того деякі місця були для мене цілковитою загадкою. Донецьк організований дуже правильно. Сітка вулиць з півночі на південь, зі сходу на захід — проспекти, і ніяк інакше. Усе передбачено. Але одного дня я повертався додому пізно увечері з гостей, близько 11 вечора. Я чудово розумів, що якщо піду в цьому напрямку, то вийду на вулицю, де ходять автобуси, й спокійно потраплю до себе додому. Йду, йду — і нікуди не потрапляю. Одні й ті самі будинки довкола. Чортзна-що таке. Звуки автобусів за будинками чую, точно знаю: за ними має бути потрібна вулиця. Доходжу до цих будинків — вулиці немає. У результаті довелося запитувати перехожих. Партизанський проспект — характерна назва. Добрі люди вивели. Я б не вибрався просто. Закрути вулиць трапляються, звісно. Я одного дня потрапив до селища, в якому є вулиця Сусаніна, й вона наче спеціально зроблена так, щоб виправдати свою назву. Вона складається з одного ствола й шести відростків, кожен з яких йде в свій бік і кожен теж називається вулицею Сусаніна — хоча це, по суті, абсолютно різні вулиці! Коли почнеш шукати на цій вулиці кінець й початок, то заблукаєш більше, ніж поляки під Смоленськом. Я не кажу вже про те, що є чистісінька містика, що втілилася в образі доброго Шубіна.

— А хто це?

— Підземний дух, який допомагає хорошим шахтарям, а поганим — ні. Про нього існує безліч історій. Є у нас такі суто донецькі персонажі. Наявність підземного життя відводить міську свідомість на інфернальний рівень. Це як в Одесі з катакомбами.

— Місто з такою розгалуженою підземною частиною мусить мати своє власне інферно, своє домашнє пекло.

— Саме про це я й хотів сказати.

— Повернімося на землю. Чому ви зайнялися сайтом і книжками? Чого ви хочете досягти зрештою?

— Просто хочу займатися тим, що приносить мені задоволення. Жодної іншої мети перед собою не ставлю. А якщо це попутно робить якийсь вклад до самосвідомості міста — буду дуже радий. У цьому немає місії.

— Яким ви бачите майбутнє Донецька?

— Воно уявляється мені досить проблемним, тому що не бачу, в який бік місто розвиватиметься. Якщо раніше здавалося, що Донецьк — місто шахт і заводів з надійним промисловим майбутнім, то з руйнуванням цієї індустрії виникає багато питань. Зараз він розвивається, можливо, швидше, ніж інші міста України. Але без чіткого розуміння, на яке місто має перетворитися Донецьк, неможливо змалювати собі його перспективу. Усе залежить від того, який шлях оберуть люди, які в змозі сформувати його розвиток. Нинішня влада має програму перетворення Донецька на такий собі український Франкфурт — ділову столицю України. Але це всього лише план. За ним нічого конкретного не стоїть — просто так хочеться тому чи іншому чиновникові. Поки на нашому горизонті не видно нічого визначеного, суцільне марево, крізь яке проступають нечіткі контури чогось. Що там? Хмарочоси? А може, рештки хмарочосів?

— Насамкінець, з ким або чим ви б порівняли Донецьк?

— Донецьк — це молодий Маяковський. З масою потенції, як фізіологічної, так і творчої. Він від життя хоче взяти все, він упевнений, що це життя переламає об коліно, в нього дуже добре працює голова, й він дуже добре міркує. Ось у такому образі він постає для мене. Щоправда, мені дуже не хочеться, щоб Донецьк закінчив так, як Маяковський. Я майже впевнений, що цього не станеться.