Не можуть вести когось за собою ті, що не мають ніяких внутрішніх даних на те, щоб самих себе повести.
В’ячеслав Липинський, український політичний діяч, історик, історіософ, соціолог, публіцист

Під вітрилами Парижа

25 липня, 2008 - 00:00
НАБЕРЕЖНА СЕНИ (В РАЙОНІ НОВОГО МОСТУ) / ОЛЕГ СКРИПКА В ОДНОМУ ЗІ СВОЇХ УЛЮБЛЕНИХ ПАРИЗЬКИХ РЕСТОРАНЧИКІВ У ЛАТИНСЬКОМУ КВАРТАЛІ

Літо в розпалі, а значить, прийшов час поговорити про Париж. І кращої кандидатури, аніж Олег Скрипка, тут не знайдеш. Лідер «ВВ» прожив у легендарній столиці п’ять років, тож має свій досвід спостережень за цим в певному сенсі невловимим містом.

— Як почалися твої стосунки з Парижем?

— Вперше я його побачив у 1990 році. З СРСР тоді майже не випускали, і те, що ми туди дісталися, вже було дуже круто. Уявляєш, приїжджаємо з тодішнього радянського Києва — темного, з чергами за зеленим горошком та туалетним папером... Це мов із комiрки на сонце вийти, тебе просто осліплює. Я навіть пам’ятаю таке фізіологічне враження: виходиш на вулицю і в тебе через хвилин 15—20 починає боліти голова, тому що такий потік інформації, така швидкість, стільки людей, товарів, картинок, і все настільки незвичне, що потрібні серйозні зусилля, аби адаптуватися. Сьогодні люди, які їздять з Києва до Парижа, вже не мають такого культурного шоку.

— А яким був смак твоїх перших вражень?

— Коли ми приїхали до Парижа вдруге, то якось зайшли в супермаркет. Тоді в СРСР не було в продажу шоколаду. Я ж його дуже любив, тому купив, мабуть, кілограмову плитку, і з’їв її відразу, аж в мене голова пішла обертом від великої кількості кофеїну. Тож друге видіння Парижа було солодке та психоделічне в стилі Рембо та Елюара.

— Мовна проблема сильно дошкуляла?

— Удруге Париж так «подіяв», що я, згадавши всі свої 11 років вивчення англійської в школі та інституті, зненацька нею заговорив. І тут же з’ясував, що французи її не знають чи не хочуть нею розмовляти. Згодом я купив у Києві, на Хрещатику, підручник iз французької, старий, за пару гривень, і швидко вивчив мову. Приїхав утретє і побачив тих, хто мене вже знав, — артистів, менеджерів, друзів — з доволі несподіваного боку.

— Чому?

— Дуже цікавий момент, коли раптом переходиш із своїми знайомими на їх мову, — то починаєш сприймати людей...

— Більш інтимно?

— Так, інтимно, це дуже гарне слово. Союз тоді вже розвалився, почалися холодні зали, нашестя клонів «Ласкового Мая»; а у Франції нам пропонували концерти. Тож ми там затрималися майже на 7 років.

— Після повернення до Києва ти там часто буваєш?

— Не їздив практично 10 років. Я знаю Париж епохи Міттерана. А міттеранівська Франція і Франція Ширака, тим паче Франція Саркозі, відрізняються. Якось я відвідав Париж як турист, і мені він здався більш симпатичним містом, ніж я бачив його колись.

— А відчуття повернення не було?

— Ні. Ти приїжджаєш до міста, в якому хочеш відпочивати, однак ти його знаєш. Не маєш мовного бар’єру, просто спілкуєшся, швидко знаходиш кафе, станції метра, готелі. Але сказати, що я повернувся додому, не можу. Cкільки я там жив — відчуття дому так і не з’явилося.

— Анітрохи не скучаєш?

— Навідатися завжди цікаво. І до Парижа, і по країні поїздити. Природа гарна, для відпочинку є багато приємних місць. Провінція суттєво відрізняється. А сказати, щоб просто приїхати і вдихнути повітря Парижа — такого немає. Індустріальне місто, і повітря, до речі, сильно загазоване. Це треба якось приїхати на вихідні або на свята, коли немає машин, коли відсутня ділова активність, насолодитися містом, а потім зiрватися до провінції. Я все одно сприймаю Париж як ділову столицю світу. Там більше працюють, ніж відпочивають. Швидкість у Парижі така ж як у Москві. Як не дивно, Нью-Йорк мені здався спокійнішим і придатнішим для відпочинку. Там люди навіть повільніше ходять вулицями, а в Москві й Парижі — бігають. В цьому проблема: темп життя у Парижі для нас, українців, зависокий. Може, від того і в голові паморочиться — треба рухатися швидше, в тебе просто не та частота.

— А якісь більш позитивні асоціації є?

— Я фанат французького, паризького сніданку, хоча це не дуже гарно для фігури. Причому його неможливо організувати в іншій країні. Це кава — слабка, з молоком, вони називають її «гран-крем», у великій чашці, і це величезний круасан — «о бьор» — з маслом, з варенням чи з шоколадом. Але треба знати кав’ярні, де такі круасани можна знайти. Вони визначаються по запаху, бо в них своя маленька пекарня. І ще асоціація, теж кулінарна — це десь сісти на вулиці, повечеряти чи пообідати з червоним вином. І щоб тобі ресторатор запропонував вино. Необхідно, щоб це був не мережевий ресторан, а маленький ресторанчик в традиційному стилі. Вони трохи обшарпані, нам можуть нагадати «генделики». Але для французів це традиційний старий ресторан, котрий існує вже півстоліття, його знають тільки місцеві, і ресторатор із задоволенням запропонує тобі якусь невідому марку, і це буде першокласне вино. У Франції треба зрозуміти культуру вина, інакше не зрозумієш країну.

— Вино — лише один із міфів про Францію. Але, зрештою, міфи у кожного свої. У тебе, мабуть, теж були свої уявлення про Париж — наскільки вони відповідали тому, що ти побачив?

— Як завжди у житті — міф чи імідж людини або країни абсолютно не відповідає тому, що є насправді. І те, що я знаю про Париж і відчуваю, є майже протилежним тому, що уявляють собі люди.

— А що уявляють?

— Лямур-тужур, романтика, місто кохання. Це лише образ. І те, як ти це сприймаєш і як воно є насправді — абсолютно не збігається. Там є романтичні речі, але цілковито інакші. Французи самі для себе декларують, що Франція в першу чергу — країна демократії, яка заснувала демократичні цінності. Оті знамениті свобода—рівність— братерство — це для них важливо. Тому, до речі, я думаю, французи найгостріше відреагували на нашу помаранчеву революцію. Найбільше в Європі фанатів нашої революції — серед французів, як не дивно. Вони кажуть: «Ви відтворили дійсну Францію, про яку ми мріяли і мріємо. У вас ця Франція відбулася на Майдані». Вони робили це і за Робесп’єра, і у 1968 році, намагаються і понині на численних страйках і демонстраціях, і кожного разу незадоволені результатом. Ми теж невдоволені, але вони кажуть, що насправді у нас відбувся серйозний громадський рух. При тому, без жертв, мирним способом, мовляв, вони самі так хотіли б зробити, але не виходить, завжди когось забирають у в’язницю, завжди жертви, спалені машини, якісь катаклізми. Багато моїх знайомих французів добре знають, що у нас відбулося і дуже нас за це поважають.

— Ще один міф, котрий, мабуть, трохи набив оскому — щодо «побачити Париж і померти». А якщо серйозно — це дійсно місто з розвиненою культурою смерті?

— Ні, я так не вважаю. Навпаки, все мистецтво та романтика крутяться не навколо смерті, а навколо кохання, хоча, повторюся, і не так, як ми тут собі уявляємо. Чим відрізняється наша естетика кохання від французької? В нас такий архетип: якщо ти закохався, то закохався до смерті. У нас кохання межує зі смертю. А у французів — ні. У них є життя після кохання. Коли ти зіштовхуєшся з коханням у Франції чи люди розповідають тобі свої історії, тобі це здається несправжнім, неправдою. Кохання у них інакше, і тому про нього багато написано, багато пісень естрадних проспівано, сила-силенна фільмів знято. У нас про це говорити не заведено, у нас табу навіть на релігійному рівні: дуже сакральні речі. А в них кохання не є сакрумом. І звідси ще один феномен. Романтизується образ повії у літературі і в суспільстві. Коли кохання не є сакральним, ним простіше торгувати. І ти свої фундаментальні, гуманістичні речі не турбуєш. А у нас, якщо хтось торгує коханням, то це набагато проблематичніше з точки зору моралі.

— Соня Мармеладова...

— Абсолютно правильно. А в них достоєвщини нема. Щось на рівні Золя — є проблеми, але соціальні. І ще в чому, мені здається, успішність французького суспільства. Якщо у нас музикант грає на вулиці — це теж межує з естетикою повії. Коли ти виходиш на вулицю — ти жебракуєш. А у французькому суспільстві є романтизований образ вуличного музиканта, і просити гроші на вулиці за те, що граєш, не ганебно. Вуличне свято, циркачі, музиканти є справжньою традицією міського суспільства і Парижа в тому числі. Наприклад, у кав’ярню заходить акордеоніст, співає шансон, Піаф, і потім просить за це гроші. І це є елементом фольклору. Немає забобонів і кліше, які заважають тобі бути комерційно ефективним у тому числі. Ти зіграв, і якщо людям сподобалося, вони заплатили. У нас же і досі так: якщо людина добре грає, то не має морального права бути успішною. А якщо вона успішна, вона в телевізорі — значить, підписала контракт з дияволом, значить, мерзотник. І починається «жовта преса», порпання у брудній білизні. А чому б не бути і публічно успішним, і моральною людиною? Є, звичайно, межа, яку не варто переступати. Але свій товар, якщо він є якісним, треба пропагувати. Я просто був здивований і для мене це стало серйозною школою. Зараз приїжджають цікаві французькі артисти на «Країну мрій» — вони альтернативні і при тому дуже динамічні та прагматичні в хорошому сенсі. Вони йдуть назустріч, на якісь нові проекти, і це вигідно всім.

— Якщо ми вже торкнулися тої соромітницької теми, не можна обійти увагою знаменитий район поблизу Пляс Пігаль. Мені там довелося побувати якраз незадовго перед нашою з тобою розмовою. Враження — надзвичайно кумедні, як на мене, там комедію можна знімати...

— «Мулен Руж» і Пляс Пігаль — це повністю туристичний квартал. Там є повії, але насправді це квартал шоу, кабаре топлес, таких як «Мулен Руж». На сьогодні все це дуже дорогий бізнес, який приносить дуже багато грошей Франції і Парижу, зокрема. Тобто це або просто красиве шоу, або, як «Мулен Руж» — туризм, з такими собі французькими матрьошками, як і весь Монмартр, між іншим. Я ж просто жив в іншому районі — в третьому кварталі, там знаходиться вулиця Сен-Дені, яка йде від центру Парижа майже до самого Монмартру, і до тієї таки ж площі Пігаль. Я часто ходив на роботу цією вулицею, і ось там справді стоять повії. Для нас це дико. У нас вони ховаються, в кожній з них, як ти вірно сказав, є Соня Мармеладова. А там, по- перше, майже всі вони чорношкірі, а по-друге, дуже не гарні. До речі, може, то буде шоком для читачів, але те, що ми називаємо французьким шансоном, — це пісня 20— 40 х років, яка або складеназа таким сюжетом, або співається від імені жінки, яка пройшла через Пігаль. Це дівчина, яка приїхала з провінції, їй важко, і вона отак в Парижі живе. І в одному середовищі — художники, повії, поети. Коли така стара повія співає про своє життя з цигаркою, з келихом вина, хрипким голосом — це той романтичний образ, що відповідає текстам шансонів. Нам дуже важко зрозуміти, оскільки у нас цього феномену взагалі немає. Музичний фольклор у Франції важко знайти, а сучасний фолк — оця пісня, яка живе й розвивається з 20-х років по сьогодні, з тими таки сюжетами. Тож велика французька пісня — це пісня людей вулиці. І навіть ці страшні товсті африканки, що стоять на вулиці — це як той запах сиру, в цьому треба знайти вишуканiсть. І друге місце, про яке ми історично знаємо — Булонський ліс. Але сьогодні це притулок трансвеститів. Ти там можеш побачити найгарніших дівчат — і то будуть трансформовані чоловіки.

— Якщо ми вже перейшли на географію міста, повідай, які там у тебе улюблені маршрути і місця?

— Найкраща вулиця... дай-но згадаю, як називається... може, Сент-Етьєн... боюся збрехати, 10 років не був... Здається , вона одна з останніх зберегла справжній Париж — це вуличка, паралельна до Сан-Дені. Вона знаходиться в Третьому кварталі. Вуличка пішохідна, в самому центрі, але про неї мало хто знає. З ранку до обіду там ринок — причому на нього привозять з провінції фрукти, овочі, рибу, м’ясо. І ринок справжній, у нас такої культури теж нема — там закликальники такими специфічними голосами, дуже різкими, наче хрипкий старий французький акордеон, пробивають міський шум — отак кличуть, рекламують свій товар — рибу або що; ось вам фольклор паризький, якого н е збереглося майже ніде. Там же кав’ярні, де можна скуштувати справжні домашні круасани, варення, при тому, що у Франції натуральної їжі дуже мало. А якщо є бажання спізнати старовинний Монмартр який він є, без японських і американських туристів, це треба перейти там, де собор Сакре Кьор, на той бік, не від площі Пігаль, а трошки далі на північ, і там такий спокійний фешенебельний затишний Монмартр. Чи вишукувати такі вулички між туристичними вулицями, де можуть бути старі ресторанчики монмартрські. Ще — площа Вогезів біля площі Бастилії. Це величезний квадратний двір, з галереєю по периметру. Там атмосфера чисто паризька — дуже гарний звук, гуляють люди, грають музиканти, в антикварних крамничках можна купити досить дорогі, але справжні речі, а посередині двору — величезна зелена галявина з водограєм, і там люди на траві лежать, і це в центрі міста. Але найкраще проводження часу — паризький страйк. Справжній Париж — там. Наприклад, хтось утискає тварин, чи когось не влаштовує якийсь пункт у певному законі. Для нас це дуже дивні дрібниці, але вони будуть їх відстоювати і відстоять — бо у них профспілки працюють дуже сильно. А як це відбувається — це теж фольклор. Вони п’ють вино, розмовляють, співають, і це свято паризької революції, їхня традиція. З багатьма своїми знайомими я ходив на страйки і це було суперклас.

— У зв’язку з цим: наскільки Париж вільне місто?

— Наприклад, одна якась маленька вулиця вирішує зробити свято вулиці. Вони вибирають дату, подають листа в мерію (мерія майже не має права відмовити), перекривають цю вулицю, і всією громадою роблять свято. Виносять столи й стільці, п’ють вино, запрошують музикантів. Дійсно, громада вирішує дуже багато. Фестивалі та інші речі громада теж часто влаштовує. І саме з громадських ініціатив виросло — зараз уже на державному рівні — таке чудове свято, як День музики. Це неймовірно. Ти знаходишся в будь-якій точці Парижа, включаючи передмістя, і чуєш як мінімум два чи три джерела музи ки. На кожній вулиці, на кожному перехресті, в кожному ресторанчику, в кожній кав’ярні є майданчик, де грають музиканти. В цей день може грати тисяча колективів. Хто вміє, хто не вміє, професійні, непрофесійні — всі грають. І, до речі, більшість професіоналів, з якими я спілкувався, починали грати саме на Дні музики. І це з ініціативи людей, власників кав’ярень і барів, керівництва мерій. Є також американська сцена, шведська сцена, італійська — з усього світу приїжджають, і об’єм цього неможливо уявити. Я багато разів грав на Дні музики, і, може тоді, підсвідомо, в мене зародилася ідея «Країни мрій» — коли я побачив, як люди вміють святкувати.

— В кожного міста є своя геометрія, свій неповторний профіль. А як щодо Парижа?

— Люди, коли їдуть туди, не знають, що це маленьке місто. По розміру це Київ від Либідської до метра Тараса Шевченка. Географічно Париж приблизно вчетверо менший за Київ. Але там є кільцева, яку побудували, мабуть, ще в ХIХ столітті, і за нею — просто безмежне передмістя. Коли виїжджаєш з Парижа, місто не закінчується дуже довго. За кільцевою вже інші міста, які Париж фактично поглинув, але вони мають свої мерії, свої закони. І Париж завжди був консервативний, а за ним...

— Червоний пояс Парижа...

— Так, червоний пояс, там частенько просто комуністи. Я трохи там поїздив — вулиці Леніна, Гагаріна — по повній програмі. А щодо самого Парижа — то це коло, яке по діаметру перерізає Сена. Південь, Лівий берег — це Монпарнас, буржуазні квартали. На півночі уздовж Сени центральні квартали і, як не дивно, ще більше на північ — райони більш прості, міщанські і пролетарські, там же і китайці, африканці. А на самій півночі міста — Монмартр. Це було колись село Монмартр, і там це єдина гірка на весь Париж, на якій стоїть згадана раніше Сакре Кьор — церква Святого Серця. Я вважаю її найгарнішою спорудою, тому що вона абсолютно не у паризькому стилі, навіть схожа трохи на православну, візантійську — біла, зі сходами. І коли ти стоїш поруч із нею — то бачиш через Сену, через весь Париж на тому боці так звану башту Монпарнасу, хмарочос як для Парижа великий, а для Нью- Йорка так собі. Єлисейські поля йдуть з центру уздовж Сени, починаючись з Лувра, закінчуються на заході Тріумфальною аркою, і там трішки далі — Ейфелева вежа, але якщо просунутися ще на захід, Париж закінчується і починається містечко Нантер, квартал Дефанс. Я раджу обов’язково завітати туди, це такий сучасний урбаністичний шматочок. Але ті хмарочоси побудовані не з практичної точки зору, як у Нью-Йорку, а з естетської. Просто сучасна французька архітектура, і виглядає повним футуризмом.

— Тобто помітних вертикалей у Парижі нема?

— Так у них не можна будувати вище за певну висоту. Це спеціальним законом обмежено, який прийняли ще на початку ХХ століття. А закони працюють чітко.

— Ми поговорили про Париж, а як щодо парижан?

— Одного образу немає. Фольклорний типаж, мабуть, у 50—60-х роках існував, присутній у коміксах, у кіно ще зберігся. Пам’ятаєш отой детективний серіал «Коломбо»? Ось уяви собі комісара Коломбо в такому пом’ятому безформеному плащику, ще берет на нього одягнути, шарфик, і довгий французький батон йому під пахву дати. Ось це класичний паризький образ, якого на вулицях не існує. Все одно як козак у шароварах — хтось може так вбиратися, але в побуті такого немає... Як і в кожному європейському місті, у Парижі є великий гей-район. Таких хлопців, охайних, красивих, в обтягуючих джинсах дуже багато, і вони також можуть представити Париж. Чи це альтернативна молодь: якісь мілітарні штани, кеди, футболочка з Че, рюкзачок за спиною... Я би їх назвав пізніми хіппі або пост-хіппі. Паризькі буржуа, чоловіки у ділових костюмах, нічим не вирізняються, але буржуазні жінки — ексцентричні, з собачками, на маленькому Пежо- 205, легкі на контакт, дуже демократичні, дуже активні. Їй може бути 60, а виглядатиме вона на 40. Парижани довго лишаються молодими, і не тому, що в них гарна косметика, а тому, що дуже енергійні. Ще зберігся такий образ — чоловік із довгим сивим волоссям, як грива лева, у білому шарфі, в макінтоші чи в костюмчику, причому штани і піджак різного кольору, такий собі шармер — ось такі ще збереглися, теж образ із 50—60-х років...

— Світський лев...

— Так, світський лев, чи то він буде з мистецьких кіл, чи він на ТБ, в пресі, в кіноіндустрії. Їх не дуже багато, але він такий типовий парижанин — їде у метрі, сидить у кав’ярні... Якщо побачить молоду дівчину — обов’язково з нею заговорить, знайде багато тем, і навіть телефончик візьме — в них швидко це виходить.

— Людське розмаїття забезпечується багатим минулим, тим паче що Париж знав різні часи, і чимало культур лишили в ньому свої сліди. А який з цих впливів відчувається найбільше? Чи там такий великий казан, що перетравлює все?

— Ти точно помітив. Париж, Франція — це як борщ. Що б ти туди не кидав — все одно буде борщ. Це постімперський феномен. Не тільки Франція — але і Росія, і Англія такі самі. Я бачив у Лондоні індусів-денді. В чалмі, з тростинкою — і просто денді. Я бачив українців, які пожили в Лондоні. Вони ремонтують машини, але в них теж з’явився отой дендістський шарм. І Париж — те ж саме, перемелює всіх. Живеш там, нормально почуваєшся, не помічаєш змін. Приїжджаю до Києва — і бачу, що перетворився на парижанина зовнішньо. Тебе перемелює це, і так мусить бути...

Ми знаємо про велику французьку поезію. А в них там зараз дуже серйозний прошарок культури — сучасний реп, який пишеться темношкірими французами, і тексти для нього якраз витримані в традиціях високої поезії! У них теж є конкурс на кшталт «Пісні року», я був свідком, як їхній реп-виконавець МС Соляр отримав приз саме за гарну поезію. Також є стиль у музиці «рай». Це, фактично, арабський хіп- хоп французькою. Це поезія вулична, але вона існує ще з ХIХ століття, поети-народники писали про вулиці, про повій, і зараз ця класика продовжується в арабському хіп- хопі. Ці напрями — французький чорний реп і арабський «рай» — це французькі феномени.

— Але ж, мабуть, як і в будь-якій імперії, там страшенне змішання мов...

— Ось ми кажемо — у нас проблеми з суржиком. Ти б просто чув, який суржик існує у Франції! Мешканців Марселя парижани не розуміють! До речі, Марсель як Одеса — всі коміки звідти. І в них марсельська говірка — то такий фольклор, кіно нею знімається, література пишеться. Кожне місто розмовляє своєю мовою. У нас українська — унітарна порівняно з їхньою кількістю діалектів. Коли ми після трирічного життя в Парижі приїхали в Тулузу — нам мало не начистили пики, мовляв, он парижани понаїхали.

— А в самій столиці?

— Там є мова паризького передмістя, араби і африканці це привнесли, сформувавши такий сленг околиці. І це теж вже модно, і паризька богема починає так розмовляти, і пісні, література та кіно робляться на тому сленгу. Проти нього ніхто не бореться, він просто стає частиною культури. Або є такий аналог нашої «фені» — у них він називається «ларго». Його придумали паризькі гангстери, щоб їх не розуміла поліція — феня для того ж придумана, між іншим — вони складали нові слова, або перевертали звичайні слова, кажучи їх задом наперед. І цей ларго також використовує творча еліта. Коли я дивлюся сучасне французьке кіно, там є така мова. Але знов-таки немає розмежування, все сприймається як частина культури. І мова змінюється набагато швидше, ніж наша. Якщо українська з ХVII століття майже не змінилася — ти читаєш класику і все зрозуміло, то французька ХVII століття, навіть початку ХХ століття — це справжній шифр.

— Мова — це також питання стосунків. Чи комусь там притаманний столичний снобізм?

— Він звичайно що є, як у будь-якій столиці. Однак там снобізм — це найвульгарніше. А в їхньому менталітеті — ти можеш бути будь-яким, але тільки не вульгарним. Снобізм присутній тільки дуже глибоко, підсвідомо, ймовірно, в колах буржуа, які дуже закриті і які я мало знаю. Ось тобі інший приклад. Мене запросили на одну вечірку. Будинок у центрі, красивий, маса чудового живопису на стінах, надзвичайно цікаві люди, велика мистецька компанія — знайомі і знайомі знайомих, всі пригощаються, знайомляться, грають музиканти — творча обстановка. І потім я дізнаюся, що це будинок Ренуара, а господарі — онуки Ренуара, один з яких — відомий режисер, і що вони частенько роблять такі зібрання: відкривають двері, знайомляться з людьми, вони дуже демократичні. Самого господаря не було, я спілкувався з його дружиною. Дуже приємні, відкриті, розумні, інтелігентні люди, в нашій уяві — справжня висока богема, але знайти бодай натяк на снобізм... Або мій інший знайомий, займався кулінарною журналістикою, ходив у драних джинсах, дуже багато мені про вино розповідав. А одного разу каже: «Запрошую вас на весілля». І святкування — у палаці ХVIII століття, під Парижем, маєток на 3 гектари, а він, виявляється, з якоїсь родини, і з такою ж дівчиною одружився — блакитних кровей, аристократія, старі гроші, як у них кажуть. А вони цього так і не виказували, їздили теж на якомусь «Пежо». Тому який там снобізм.

— Тож після стількох років — чи збереглося для тебе в Парижі щось таке, що досі тішить око?

— Мені здається, що Париж рухається у гарному напрямку, в бік повернення іміджу культурної й затишної столиці. Під час останнього візиту Париж здався спокійнішим, в гарному розумінні буржуазнішим. Більше виставок, вистав, вишуканого одягу, галерей. Праві були при владі, може завдяки цьому. Треба розуміти, що вся французька історія — це діалог між буржуазною і пролетарською культурами, і зараз більше буржуазності.

— А що дратувало?

— Дратувало і дратує — сміття на вулиці. Брудний Париж. Хоча він миється 2—3 рази на день, там багато вуличних ринків, засмічується дуже сильно. Багато людей живе і старцює на вулицях, в метрі, багато клошарів, через те є агресія. Коли я мешкав у центрі, біля дому був в’їзд у паркінг, тепле повітря виходило з-під землі, і там завжди грілися як мінімум 10 бомжів. Випивають, кричать, до тебе пристають, але демократичне суспільство не може так просто їх розігнати. У них це дозволено.

— Але ж клошари, наскільки я розумію — це теж частина паризького культурного іміджу...

— Це ж люди вулиці, якраз отой романтичний образ. Біднота романтизована. Не знаю, чому так відбулося. Бути без грошей романтично. Хоча молодь переважно має гроші, є державна допомога, допомога батьків, але скаржитися на нестачу коштів прийнятно. Люди сидітимуть в недешевому ресторанчику і попиваючи вино, казатимуть — зараз ми живемо погано, немає грошей, соціальні виплати знижуються.

— Та, мабуть, тобі там теж бувало інколи невесело. Що ти робив у таких випадках?

— Коли ти кілька років прожив у іншій країні, в серці підіймається емігрантська хвиля. Зізнаюся... Я привозив і слухав касети «Акваріум», Меладзе — те, що ніколи не слухав тут.

— А щось може, зачаровувало особливим, містичним чином. Взагалі, містика міста — чи є вона?

— Я її не відчув. Може, щось інше — є естетика такого собі Брейгеля. Ті ж самі клошари, трохи божевільні люди на вулиці, якісь карлики, циркачі. Містики, може, і немає, але присутнє Середньовіччя...

— Театральність...

— Абсолютно вірно. Присмак театралізованого Середньовіччя, і інколи здається, що крізь оболонку сучасного міста проглядає середньовічний Париж.

— Ну добре, але ж є, мабуть, таємниця Парижа, яку ти ще не відгадав?

— Скільки я там чув цих історій, та для мене все ж таки лишається таємниця французького кохання. Я спілкувався з багатьма емігрантами, і це наша спільна проблема — ти не розумієш, як місцеві закохуються. Вони створюють родини, але як це відбувається? Загадка. У нас — очі, ручки, перші поцілунки, а в них все це не так...

— Якщо вже у нас під завісу пішла така поетична розмова, то поставлю метафоричне запитання. З чим би ти порівняв місто?

— З красивим старовинним вітрильником. З одного блоку, це важка старовинна споруда, а з другого — красива і повітряна.

— Легко рухається...

—Ні, не легко. Є динаміка, але, щоб розвернути великий вітрильник — а це великий вітрильник — треба докласти зусиль. Не легковажна романтика. Є важкість, солідність, інертність, консервативність, але також і вітер, і вода, і вітрила...

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День». Фото автора
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ