...Незгода у власних лавах є смертельнішою за ворожі мечі, а внутрішні розбіжності відчиняють двері іноземним загарбникам.
Карл Густав Еміль Маннергейм, державний та військовий діяч Фінляндії, президент Фінляндії

Під вітрилами Парижа

25 липня, 2008 - 00:00
НАБЕРЕЖНА СЕНИ (В РАЙОНІ НОВОГО МОСТУ) / ОЛЕГ СКРИПКА В ОДНОМУ ЗІ СВОЇХ УЛЮБЛЕНИХ ПАРИЗЬКИХ РЕСТОРАНЧИКІВ У ЛАТИНСЬКОМУ КВАРТАЛІ

Літо в розпалі, а значить, прийшов час поговорити про Париж. І кращої кандидатури, аніж Олег Скрипка, тут не знайдеш. Лідер «ВВ» прожив у легендарній столиці п’ять років, тож має свій досвід спостережень за цим в певному сенсі невловимим містом.

— Як почалися твої стосунки з Парижем?

— Вперше я його побачив у 1990 році. З СРСР тоді майже не випускали, і те, що ми туди дісталися, вже було дуже круто. Уявляєш, приїжджаємо з тодішнього радянського Києва — темного, з чергами за зеленим горошком та туалетним папером... Це мов із комiрки на сонце вийти, тебе просто осліплює. Я навіть пам’ятаю таке фізіологічне враження: виходиш на вулицю і в тебе через хвилин 15—20 починає боліти голова, тому що такий потік інформації, така швидкість, стільки людей, товарів, картинок, і все настільки незвичне, що потрібні серйозні зусилля, аби адаптуватися. Сьогодні люди, які їздять з Києва до Парижа, вже не мають такого культурного шоку.

— А яким був смак твоїх перших вражень?

— Коли ми приїхали до Парижа вдруге, то якось зайшли в супермаркет. Тоді в СРСР не було в продажу шоколаду. Я ж його дуже любив, тому купив, мабуть, кілограмову плитку, і з’їв її відразу, аж в мене голова пішла обертом від великої кількості кофеїну. Тож друге видіння Парижа було солодке та психоделічне в стилі Рембо та Елюара.

— Мовна проблема сильно дошкуляла?

— Удруге Париж так «подіяв», що я, згадавши всі свої 11 років вивчення англійської в школі та інституті, зненацька нею заговорив. І тут же з’ясував, що французи її не знають чи не хочуть нею розмовляти. Згодом я купив у Києві, на Хрещатику, підручник iз французької, старий, за пару гривень, і швидко вивчив мову. Приїхав утретє і побачив тих, хто мене вже знав, — артистів, менеджерів, друзів — з доволі несподіваного боку.

— Чому?

— Дуже цікавий момент, коли раптом переходиш із своїми знайомими на їх мову, — то починаєш сприймати людей...

— Більш інтимно?

— Так, інтимно, це дуже гарне слово. Союз тоді вже розвалився, почалися холодні зали, нашестя клонів «Ласкового Мая»; а у Франції нам пропонували концерти. Тож ми там затрималися майже на 7 років.

— Після повернення до Києва ти там часто буваєш?

— Не їздив практично 10 років. Я знаю Париж епохи Міттерана. А міттеранівська Франція і Франція Ширака, тим паче Франція Саркозі, відрізняються. Якось я відвідав Париж як турист, і мені він здався більш симпатичним містом, ніж я бачив його колись.

— А відчуття повернення не було?

— Ні. Ти приїжджаєш до міста, в якому хочеш відпочивати, однак ти його знаєш. Не маєш мовного бар’єру, просто спілкуєшся, швидко знаходиш кафе, станції метра, готелі. Але сказати, що я повернувся додому, не можу. Cкільки я там жив — відчуття дому так і не з’явилося.

— Анітрохи не скучаєш?

— Навідатися завжди цікаво. І до Парижа, і по країні поїздити. Природа гарна, для відпочинку є багато приємних місць. Провінція суттєво відрізняється. А сказати, щоб просто приїхати і вдихнути повітря Парижа — такого немає. Індустріальне місто, і повітря, до речі, сильно загазоване. Це треба якось приїхати на вихідні або на свята, коли немає машин, коли відсутня ділова активність, насолодитися містом, а потім зiрватися до провінції. Я все одно сприймаю Париж як ділову столицю світу. Там більше працюють, ніж відпочивають. Швидкість у Парижі така ж як у Москві. Як не дивно, Нью-Йорк мені здався спокійнішим і придатнішим для відпочинку. Там люди навіть повільніше ходять вулицями, а в Москві й Парижі — бігають. В цьому проблема: темп життя у Парижі для нас, українців, зависокий. Може, від того і в голові паморочиться — треба рухатися швидше, в тебе просто не та частота.

— А якісь більш позитивні асоціації є?

— Я фанат французького, паризького сніданку, хоча це не дуже гарно для фігури. Причому його неможливо організувати в іншій країні. Це кава — слабка, з молоком, вони називають її «гран-крем», у великій чашці, і це величезний круасан — «о бьор» — з маслом, з варенням чи з шоколадом. Але треба знати кав’ярні, де такі круасани можна знайти. Вони визначаються по запаху, бо в них своя маленька пекарня. І ще асоціація, теж кулінарна — це десь сісти на вулиці, повечеряти чи пообідати з червоним вином. І щоб тобі ресторатор запропонував вино. Необхідно, щоб це був не мережевий ресторан, а маленький ресторанчик в традиційному стилі. Вони трохи обшарпані, нам можуть нагадати «генделики». Але для французів це традиційний старий ресторан, котрий існує вже півстоліття, його знають тільки місцеві, і ресторатор із задоволенням запропонує тобі якусь невідому марку, і це буде першокласне вино. У Франції треба зрозуміти культуру вина, інакше не зрозумієш країну.

— Вино — лише один із міфів про Францію. Але, зрештою, міфи у кожного свої. У тебе, мабуть, теж були свої уявлення про Париж — наскільки вони відповідали тому, що ти побачив?

— Як завжди у житті — міф чи імідж людини або країни абсолютно не відповідає тому, що є насправді. І те, що я знаю про Париж і відчуваю, є майже протилежним тому, що уявляють собі люди.

— А що уявляють?

— Лямур-тужур, романтика, місто кохання. Це лише образ. І те, як ти це сприймаєш і як воно є насправді — абсолютно не збігається. Там є романтичні речі, але цілковито інакші. Французи самі для себе декларують, що Франція в першу чергу — країна демократії, яка заснувала демократичні цінності. Оті знамениті свобода—рівність— братерство — це для них важливо. Тому, до речі, я думаю, французи найгостріше відреагували на нашу помаранчеву революцію. Найбільше в Європі фанатів нашої революції — серед французів, як не дивно. Вони кажуть: «Ви відтворили дійсну Францію, про яку ми мріяли і мріємо. У вас ця Франція відбулася на Майдані». Вони робили це і за Робесп’єра, і у 1968 році, намагаються і понині на численних страйках і демонстраціях, і кожного разу незадоволені результатом. Ми теж невдоволені, але вони кажуть, що насправді у нас відбувся серйозний громадський рух. При тому, без жертв, мирним способом, мовляв, вони самі так хотіли б зробити, але не виходить, завжди когось забирають у в’язницю, завжди жертви, спалені машини, якісь катаклізми. Багато моїх знайомих французів добре знають, що у нас відбулося і дуже нас за це поважають.

— Ще один міф, котрий, мабуть, трохи набив оскому — щодо «побачити Париж і померти». А якщо серйозно — це дійсно місто з розвиненою культурою смерті?

— Ні, я так не вважаю. Навпаки, все мистецтво та романтика крутяться не навколо смерті, а навколо кохання, хоча, повторюся, і не так, як ми тут собі уявляємо. Чим відрізняється наша естетика кохання від французької? В нас такий архетип: якщо ти закохався, то закохався до смерті. У нас кохання межує зі смертю. А у французів — ні. У них є життя після кохання. Коли ти зіштовхуєшся з коханням у Франції чи люди розповідають тобі свої історії, тобі це здається несправжнім, неправдою. Кохання у них інакше, і тому про нього багато написано, багато пісень естрадних проспівано, сила-силенна фільмів знято. У нас про це говорити не заведено, у нас табу навіть на релігійному рівні: дуже сакральні речі. А в них кохання не є сакрумом. І звідси ще один феномен. Романтизується образ повії у літературі і в суспільстві. Коли кохання не є сакральним, ним простіше торгувати. І ти свої фундаментальні, гуманістичні речі не турбуєш. А у нас, якщо хтось торгує коханням, то це набагато проблематичніше з точки зору моралі.

— Соня Мармеладова...

— Абсолютно правильно. А в них достоєвщини нема. Щось на рівні Золя — є проблеми, але соціальні. І ще в чому, мені здається, успішність французького суспільства. Якщо у нас музикант грає на вулиці — це теж межує з естетикою повії. Коли ти виходиш на вулицю — ти жебракуєш. А у французькому суспільстві є романтизований образ вуличного музиканта, і просити гроші на вулиці за те, що граєш, не ганебно. Вуличне свято, циркачі, музиканти є справжньою традицією міського суспільства і Парижа в тому числі. Наприклад, у кав’ярню заходить акордеоніст, співає шансон, Піаф, і потім просить за це гроші. І це є елементом фольклору. Немає забобонів і кліше, які заважають тобі бути комерційно ефективним у тому числі. Ти зіграв, і якщо людям сподобалося, вони заплатили. У нас же і досі так: якщо людина добре грає, то не має морального права бути успішною. А якщо вона успішна, вона в телевізорі — значить, підписала контракт з дияволом, значить, мерзотник. І починається «жовта преса», порпання у брудній білизні. А чому б не бути і публічно успішним, і моральною людиною? Є, звичайно, межа, яку не варто переступати. Але свій товар, якщо він є якісним, треба пропагувати. Я просто був здивований і для мене це стало серйозною школою. Зараз приїжджають цікаві французькі артисти на «Країну мрій» — вони альтернативні і при тому дуже динамічні та прагматичні в хорошому сенсі. Вони йдуть назустріч, на якісь нові проекти, і це вигідно всім.

— Якщо ми вже торкнулися тої соромітницької теми, не можна обійти увагою знаменитий район поблизу Пляс Пігаль. Мені там довелося побувати якраз незадовго перед нашою з тобою розмовою. Враження — надзвичайно кумедні, як на мене, там комедію можна знімати...

— «Мулен Руж» і Пляс Пігаль — це повністю туристичний квартал. Там є повії, але насправді це квартал шоу, кабаре топлес, таких як «Мулен Руж». На сьогодні все це дуже дорогий бізнес, який приносить дуже багато грошей Франції і Парижу, зокрема. Тобто це або просто красиве шоу, або, як «Мулен Руж» — туризм, з такими собі французькими матрьошками, як і весь Монмартр, між іншим. Я ж просто жив в іншому районі — в третьому кварталі, там знаходиться вулиця Сен-Дені, яка йде від центру Парижа майже до самого Монмартру, і до тієї таки ж площі Пігаль. Я часто ходив на роботу цією вулицею, і ось там справді стоять повії. Для нас це дико. У нас вони ховаються, в кожній з них, як ти вірно сказав, є Соня Мармеладова. А там, по- перше, майже всі вони чорношкірі, а по-друге, дуже не гарні. До речі, може, то буде шоком для читачів, але те, що ми називаємо французьким шансоном, — це пісня 20— 40 х років, яка або складеназа таким сюжетом, або співається від імені жінки, яка пройшла через Пігаль. Це дівчина, яка приїхала з провінції, їй важко, і вона отак в Парижі живе. І в одному середовищі — художники, повії, поети. Коли така стара повія співає про своє життя з цигаркою, з келихом вина, хрипким голосом — це той романтичний образ, що відповідає текстам шансонів. Нам дуже важко зрозуміти, оскільки у нас цього феномену взагалі немає. Музичний фольклор у Франції важко знайти, а сучасний фолк — оця пісня, яка живе й розвивається з 20-х років по сьогодні, з тими таки сюжетами. Тож велика французька пісня — це пісня людей вулиці. І навіть ці страшні товсті африканки, що стоять на вулиці — це як той запах сиру, в цьому треба знайти вишуканiсть. І друге місце, про яке ми історично знаємо — Булонський ліс. Але сьогодні це притулок трансвеститів. Ти там можеш побачити найгарніших дівчат — і то будуть трансформовані чоловіки.

— Якщо ми вже перейшли на географію міста, повідай, які там у тебе улюблені маршрути і місця?

— Найкраща вулиця... дай-но згадаю, як називається... може, Сент-Етьєн... боюся збрехати, 10 років не був... Здається , вона одна з останніх зберегла справжній Париж — це вуличка, паралельна до Сан-Дені. Вона знаходиться в Третьому кварталі. Вуличка пішохідна, в самому центрі, але про неї мало хто знає. З ранку до обіду там ринок — причому на нього привозять з провінції фрукти, овочі, рибу, м’ясо. І ринок справжній, у нас такої культури теж нема — там закликальники такими специфічними голосами, дуже різкими, наче хрипкий старий французький акордеон, пробивають міський шум — отак кличуть, рекламують свій товар — рибу або що; ось вам фольклор паризький, якого н е збереглося майже ніде. Там же кав’ярні, де можна скуштувати справжні домашні круасани, варення, при тому, що у Франції натуральної їжі дуже мало. А якщо є бажання спізнати старовинний Монмартр який він є, без японських і американських туристів, це треба перейти там, де собор Сакре Кьор, на той бік, не від площі Пігаль, а трошки далі на північ, і там такий спокійний фешенебельний затишний Монмартр. Чи вишукувати такі вулички між туристичними вулицями, де можуть бути старі ресторанчики монмартрські. Ще — площа Вогезів біля площі Бастилії. Це величезний квадратний двір, з галереєю по периметру. Там атмосфера чисто паризька — дуже гарний звук, гуляють люди, грають музиканти, в антикварних крамничках можна купити досить дорогі, але справжні речі, а посередині двору — величезна зелена галявина з водограєм, і там люди на траві лежать, і це в центрі міста. Але найкраще проводження часу — паризький страйк. Справжній Париж — там. Наприклад, хтось утискає тварин, чи когось не влаштовує якийсь пункт у певному законі. Для нас це дуже дивні дрібниці, але вони будуть їх відстоювати і відстоять — бо у них профспілки працюють дуже сильно. А як це відбувається — це теж фольклор. Вони п’ють вино, розмовляють, співають, і це свято паризької революції, їхня традиція. З багатьма своїми знайомими я ходив на страйки і це було суперклас.

— У зв’язку з цим: наскільки Париж вільне місто?

— Наприклад, одна якась маленька вулиця вирішує зробити свято вулиці. Вони вибирають дату, подають листа в мерію (мерія майже не має права відмовити), перекривають цю вулицю, і всією громадою роблять свято. Виносять столи й стільці, п’ють вино, запрошують музикантів. Дійсно, громада вирішує дуже багато. Фестивалі та інші речі громада теж часто влаштовує. І саме з громадських ініціатив виросло — зараз уже на державному рівні — таке чудове свято, як День музики. Це неймовірно. Ти знаходишся в будь-якій точці Парижа, включаючи передмістя, і чуєш як мінімум два чи три джерела музи ки. На кожній вулиці, на кожному перехресті, в кожному ресторанчику, в кожній кав’ярні є майданчик, де грають музиканти. В цей день може грати тисяча колективів. Хто вміє, хто не вміє, професійні, непрофесійні — всі грають. І, до речі, більшість професіоналів, з якими я спілкувався, починали грати саме на Дні музики. І це з ініціативи людей, власників кав’ярень і барів, керівництва мерій. Є також американська сцена, шведська сцена, італійська — з усього світу приїжджають, і об’єм цього неможливо уявити. Я багато разів грав на Дні музики, і, може тоді, підсвідомо, в мене зародилася ідея «Країни мрій» — коли я побачив, як люди вміють святкувати.

— В кожного міста є своя геометрія, свій неповторний профіль. А як щодо Парижа?

— Люди, коли їдуть туди, не знають, що це маленьке місто. По розміру це Київ від Либідської до метра Тараса Шевченка. Географічно Париж приблизно вчетверо менший за Київ. Але там є кільцева, яку побудували, мабуть, ще в ХIХ столітті, і за нею — просто безмежне передмістя. Коли виїжджаєш з Парижа, місто не закінчується дуже довго. За кільцевою вже інші міста, які Париж фактично поглинув, але вони мають свої мерії, свої закони. І Париж завжди був консервативний, а за ним...

— Червоний пояс Парижа...

— Так, червоний пояс, там частенько просто комуністи. Я трохи там поїздив — вулиці Леніна, Гагаріна — по повній програмі. А щодо самого Парижа — то це коло, яке по діаметру перерізає Сена. Південь, Лівий берег — це Монпарнас, буржуазні квартали. На півночі уздовж Сени центральні квартали і, як не дивно, ще більше на північ — райони більш прості, міщанські і пролетарські, там же і китайці, африканці. А на самій півночі міста — Монмартр. Це було колись село Монмартр, і там це єдина гірка на весь Париж, на якій стоїть згадана раніше Сакре Кьор — церква Святого Серця. Я вважаю її найгарнішою спорудою, тому що вона абсолютно не у паризькому стилі, навіть схожа трохи на православну, візантійську — біла, зі сходами. І коли ти стоїш поруч із нею — то бачиш через Сену, через весь Париж на тому боці так звану башту Монпарнасу, хмарочос як для Парижа великий, а для Нью- Йорка так собі. Єлисейські поля йдуть з центру уздовж Сени, починаючись з Лувра, закінчуються на заході Тріумфальною аркою, і там трішки далі — Ейфелева вежа, але якщо просунутися ще на захід, Париж закінчується і починається містечко Нантер, квартал Дефанс. Я раджу обов’язково завітати туди, це такий сучасний урбаністичний шматочок. Але ті хмарочоси побудовані не з практичної точки зору, як у Нью-Йорку, а з естетської. Просто сучасна французька архітектура, і виглядає повним футуризмом.

— Тобто помітних вертикалей у Парижі нема?

— Так у них не можна будувати вище за певну висоту. Це спеціальним законом обмежено, який прийняли ще на початку ХХ століття. А закони працюють чітко.

— Ми поговорили про Париж, а як щодо парижан?

— Одного образу немає. Фольклорний типаж, мабуть, у 50—60-х роках існував, присутній у коміксах, у кіно ще зберігся. Пам’ятаєш отой детективний серіал «Коломбо»? Ось уяви собі комісара Коломбо в такому пом’ятому безформеному плащику, ще берет на нього одягнути, шарфик, і довгий французький батон йому під пахву дати. Ось це класичний паризький образ, якого на вулицях не існує. Все одно як козак у шароварах — хтось може так вбиратися, але в побуті такого немає... Як і в кожному європейському місті, у Парижі є великий гей-район. Таких хлопців, охайних, красивих, в обтягуючих джинсах дуже багато, і вони також можуть представити Париж. Чи це альтернативна молодь: якісь мілітарні штани, кеди, футболочка з Че, рюкзачок за спиною... Я би їх назвав пізніми хіппі або пост-хіппі. Паризькі буржуа, чоловіки у ділових костюмах, нічим не вирізняються, але буржуазні жінки — ексцентричні, з собачками, на маленькому Пежо- 205, легкі на контакт, дуже демократичні, дуже активні. Їй може бути 60, а виглядатиме вона на 40. Парижани довго лишаються молодими, і не тому, що в них гарна косметика, а тому, що дуже енергійні. Ще зберігся такий образ — чоловік із довгим сивим волоссям, як грива лева, у білому шарфі, в макінтоші чи в костюмчику, причому штани і піджак різного кольору, такий собі шармер — ось такі ще збереглися, теж образ із 50—60-х років...

— Світський лев...

— Так, світський лев, чи то він буде з мистецьких кіл, чи він на ТБ, в пресі, в кіноіндустрії. Їх не дуже багато, але він такий типовий парижанин — їде у метрі, сидить у кав’ярні... Якщо побачить молоду дівчину — обов’язково з нею заговорить, знайде багато тем, і навіть телефончик візьме — в них швидко це виходить.

— Людське розмаїття забезпечується багатим минулим, тим паче що Париж знав різні часи, і чимало культур лишили в ньому свої сліди. А який з цих впливів відчувається найбільше? Чи там такий великий казан, що перетравлює все?

— Ти точно помітив. Париж, Франція — це як борщ. Що б ти туди не кидав — все одно буде борщ. Це постімперський феномен. Не тільки Франція — але і Росія, і Англія такі самі. Я бачив у Лондоні індусів-денді. В чалмі, з тростинкою — і просто денді. Я бачив українців, які пожили в Лондоні. Вони ремонтують машини, але в них теж з’явився отой дендістський шарм. І Париж — те ж саме, перемелює всіх. Живеш там, нормально почуваєшся, не помічаєш змін. Приїжджаю до Києва — і бачу, що перетворився на парижанина зовнішньо. Тебе перемелює це, і так мусить бути...

Ми знаємо про велику французьку поезію. А в них там зараз дуже серйозний прошарок культури — сучасний реп, який пишеться темношкірими французами, і тексти для нього якраз витримані в традиціях високої поезії! У них теж є конкурс на кшталт «Пісні року», я був свідком, як їхній реп-виконавець МС Соляр отримав приз саме за гарну поезію. Також є стиль у музиці «рай». Це, фактично, арабський хіп- хоп французькою. Це поезія вулична, але вона існує ще з ХIХ століття, поети-народники писали про вулиці, про повій, і зараз ця класика продовжується в арабському хіп- хопі. Ці напрями — французький чорний реп і арабський «рай» — це французькі феномени.

— Але ж, мабуть, як і в будь-якій імперії, там страшенне змішання мов...

— Ось ми кажемо — у нас проблеми з суржиком. Ти б просто чув, який суржик існує у Франції! Мешканців Марселя парижани не розуміють! До речі, Марсель як Одеса — всі коміки звідти. І в них марсельська говірка — то такий фольклор, кіно нею знімається, література пишеться. Кожне місто розмовляє своєю мовою. У нас українська — унітарна порівняно з їхньою кількістю діалектів. Коли ми після трирічного життя в Парижі приїхали в Тулузу — нам мало не начистили пики, мовляв, он парижани понаїхали.

— А в самій столиці?

— Там є мова паризького передмістя, араби і африканці це привнесли, сформувавши такий сленг околиці. І це теж вже модно, і паризька богема починає так розмовляти, і пісні, література та кіно робляться на тому сленгу. Проти нього ніхто не бореться, він просто стає частиною культури. Або є такий аналог нашої «фені» — у них він називається «ларго». Його придумали паризькі гангстери, щоб їх не розуміла поліція — феня для того ж придумана, між іншим — вони складали нові слова, або перевертали звичайні слова, кажучи їх задом наперед. І цей ларго також використовує творча еліта. Коли я дивлюся сучасне французьке кіно, там є така мова. Але знов-таки немає розмежування, все сприймається як частина культури. І мова змінюється набагато швидше, ніж наша. Якщо українська з ХVII століття майже не змінилася — ти читаєш класику і все зрозуміло, то французька ХVII століття, навіть початку ХХ століття — це справжній шифр.

— Мова — це також питання стосунків. Чи комусь там притаманний столичний снобізм?

— Він звичайно що є, як у будь-якій столиці. Однак там снобізм — це найвульгарніше. А в їхньому менталітеті — ти можеш бути будь-яким, але тільки не вульгарним. Снобізм присутній тільки дуже глибоко, підсвідомо, ймовірно, в колах буржуа, які дуже закриті і які я мало знаю. Ось тобі інший приклад. Мене запросили на одну вечірку. Будинок у центрі, красивий, маса чудового живопису на стінах, надзвичайно цікаві люди, велика мистецька компанія — знайомі і знайомі знайомих, всі пригощаються, знайомляться, грають музиканти — творча обстановка. І потім я дізнаюся, що це будинок Ренуара, а господарі — онуки Ренуара, один з яких — відомий режисер, і що вони частенько роблять такі зібрання: відкривають двері, знайомляться з людьми, вони дуже демократичні. Самого господаря не було, я спілкувався з його дружиною. Дуже приємні, відкриті, розумні, інтелігентні люди, в нашій уяві — справжня висока богема, але знайти бодай натяк на снобізм... Або мій інший знайомий, займався кулінарною журналістикою, ходив у драних джинсах, дуже багато мені про вино розповідав. А одного разу каже: «Запрошую вас на весілля». І святкування — у палаці ХVIII століття, під Парижем, маєток на 3 гектари, а він, виявляється, з якоїсь родини, і з такою ж дівчиною одружився — блакитних кровей, аристократія, старі гроші, як у них кажуть. А вони цього так і не виказували, їздили теж на якомусь «Пежо». Тому який там снобізм.

— Тож після стількох років — чи збереглося для тебе в Парижі щось таке, що досі тішить око?

— Мені здається, що Париж рухається у гарному напрямку, в бік повернення іміджу культурної й затишної столиці. Під час останнього візиту Париж здався спокійнішим, в гарному розумінні буржуазнішим. Більше виставок, вистав, вишуканого одягу, галерей. Праві були при владі, може завдяки цьому. Треба розуміти, що вся французька історія — це діалог між буржуазною і пролетарською культурами, і зараз більше буржуазності.

— А що дратувало?

— Дратувало і дратує — сміття на вулиці. Брудний Париж. Хоча він миється 2—3 рази на день, там багато вуличних ринків, засмічується дуже сильно. Багато людей живе і старцює на вулицях, в метрі, багато клошарів, через те є агресія. Коли я мешкав у центрі, біля дому був в’їзд у паркінг, тепле повітря виходило з-під землі, і там завжди грілися як мінімум 10 бомжів. Випивають, кричать, до тебе пристають, але демократичне суспільство не може так просто їх розігнати. У них це дозволено.

— Але ж клошари, наскільки я розумію — це теж частина паризького культурного іміджу...

— Це ж люди вулиці, якраз отой романтичний образ. Біднота романтизована. Не знаю, чому так відбулося. Бути без грошей романтично. Хоча молодь переважно має гроші, є державна допомога, допомога батьків, але скаржитися на нестачу коштів прийнятно. Люди сидітимуть в недешевому ресторанчику і попиваючи вино, казатимуть — зараз ми живемо погано, немає грошей, соціальні виплати знижуються.

— Та, мабуть, тобі там теж бувало інколи невесело. Що ти робив у таких випадках?

— Коли ти кілька років прожив у іншій країні, в серці підіймається емігрантська хвиля. Зізнаюся... Я привозив і слухав касети «Акваріум», Меладзе — те, що ніколи не слухав тут.

— А щось може, зачаровувало особливим, містичним чином. Взагалі, містика міста — чи є вона?

— Я її не відчув. Може, щось інше — є естетика такого собі Брейгеля. Ті ж самі клошари, трохи божевільні люди на вулиці, якісь карлики, циркачі. Містики, може, і немає, але присутнє Середньовіччя...

— Театральність...

— Абсолютно вірно. Присмак театралізованого Середньовіччя, і інколи здається, що крізь оболонку сучасного міста проглядає середньовічний Париж.

— Ну добре, але ж є, мабуть, таємниця Парижа, яку ти ще не відгадав?

— Скільки я там чув цих історій, та для мене все ж таки лишається таємниця французького кохання. Я спілкувався з багатьма емігрантами, і це наша спільна проблема — ти не розумієш, як місцеві закохуються. Вони створюють родини, але як це відбувається? Загадка. У нас — очі, ручки, перші поцілунки, а в них все це не так...

— Якщо вже у нас під завісу пішла така поетична розмова, то поставлю метафоричне запитання. З чим би ти порівняв місто?

— З красивим старовинним вітрильником. З одного блоку, це важка старовинна споруда, а з другого — красива і повітряна.

— Легко рухається...

—Ні, не легко. Є динаміка, але, щоб розвернути великий вітрильник — а це великий вітрильник — треба докласти зусиль. Не легковажна романтика. Є важкість, солідність, інертність, консервативність, але також і вітер, і вода, і вітрила...

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День». Фото автора
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ