Люди, які мають свободу вибору, завжди оберуть мир.
Рональд Рейган, 40-ий Президент США

Стеблівські історії

23 січня, 2009 - 00:00
ФЛІГЕЛЬ, У ЯКОМУ ЗУПИНЯВСЯ АДАМ МІЦКЕВИЧ / СЕРГІЙ ХАВРУСЬ, ДИРЕКТОР МУЗЕЮ ІВАНА НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО В СТЕБЛЕВІ ПАМ’ЯТНИК ВАСИЛЕВІ АВРАМЕНКУ НА СТЕБЛІВСЬКОМУ КЛАДОВИЩІ

ОСТРІВ

Кожен, кому випаде побувати в Стеблеві, не може не зачаруватися поетичною вдачею річки Рось. На підступах до селища вона тихо плине собі між пологими берегами, а тут, посеред Стеблева, раптом починає робити вигадливі зигзаги, «проскакуючи» крізь гранітний каньйон, спритно огинаючи великі й малі скелясті виступи, що трапляються на її шляху до Дніпра. Острови й острівці, утворені «дорогою», залишаються непорушними протягом віків.

Утім, не всі. Ось тут, де Рось «протинає» Стеблів, до 1951 року була своя Хортиця в мініатюрі. Високий скелястий острів довжиною близько кілометра. А потім настав час, коли на Росі почали зводити гідроелектростанції, основну течію перегородили дамбою, один із рукавів, що огинали острів, «відрізали» греблею — і «Хортиці» не стало. Там, де був рукав, тепер маленька стеблівська «Швейцарія».

Природа створювала цей романтичний закуток у мить високого натхнення. Утім, справа не тільки в красі — для наших предків острів був чудовою природною фортецею. Чи ж дивно, що його облюбували ще в часи Ярослава Мудрого, коли за велінням київського князя саме тут, на Пороссі, укріплювалися південні кордони Русі? Блукаючи околицями Стеблева, можна натрапити на сліди давньоруських городищ. Трапляються навіть залишки Змієвих валів, які, згідно з версією істориків, були фортифікаційними оборонними спорудами на півдні Русі, що мали захистити її від набігів степовиків. Кажуть, що на місці нинішнього Стеблева колись стояло літописне місто Торчеськ. Якщо це так, то серцем його, напевно ж, був той-таки скелястий острів-замок!

На жаль, про середньовічну історію цих місць можемо сказати небагато. Зате козацька минувшина проглядається значно виразніше. Цілком очевидно, що в ХVІІ—ХVІІІ ст. Стеблів із його островом-замком був важливим козацьким форпостом, фортецею із постійним гарнізоном. Тут часто зупинялися гетьмани Петро Конашевич-Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Петро Дорошенко... У польських архівах зберігся лист Сагайдачного, писаний у Стеблеві 2 червня 1620 року. Адресовано його богуславському старості, якого Сагайдачний просить, щоб той наказав «панам богуславцям насипати з шістдесят мір вівса і стільки ж возів сіна та спровадити сюди, до Стеблева» (гетьман Війська Запорозького разом із «масою товариства» збирався тут перезимувати). А щоб «пани богуславці» не стали відмовлятися, Сагайдачний нагадав, що їхній спокій залежить від його збройного захисту. Мирне життя потребує сильного війська, отож — не гріх пожертвувати задля цього й сіном та вівсом...

Звідси, з острова, видно Різаний Яр на лівому березі Росі, біля села Виграїв, — через те й Різаний, що навесні 1648 року військо Богдана Хмельницького завдало тут нищівної поразки армії Речі Посполитої. Європа здригнулася, дізнавшись, що під ударами козацьких загонів перестала існувати одна з найбільших мілітарних потуг Старого Світу!

Драматичні події розігралися в Стеблеві і в 1664 році, коли король Ян Казимир рушив походом на українські землі. Військо Стефана Чарнецького в складі 8 тис. поляків і 15 тис. татар протягом трьох тижнів марно намагалося взяти Стеблів штурмом. Аж поки на острові внаслідок вибуху порохового складу не спалахнула сильна пожежа (у вогні якої згоріла й дерев’яна фортечна церква), — тільки тоді твердиню було взято й віддано на пограбування татарам. Проте й Чарнецькому тут незабаром прийшов кінець: козаки заманили його в богуславські ліси й завдали тяжкої поразки.

А ще через п’ять років — у 1669-му, час випробувань настав для правобережного гетьмана Петра Дорошенка. Переслідуваний запорозьким гетьманом Михайлом Ханенком, він змушений був після жорстокого бою рятуватися на тому ж таки стеблівському острові. І хтозна, чим би все закінчилося для Дорошенка, якби не прибула підмога від Івана Сірка...

Взагалі, околиці Стеблева були ареною багатьох боїв і битв. Залишилося це містечко і в історії Юрія Хмельницького: Петро Дорошенко взяв його тут у полон і віддав татарам.

Після зруйнування 1775 року Запорозької Січі закінчилася й історія стеблівської фортеці: її знищили. Стеблів перетворився на звичайне мирне містечко, бойова слава якого залишилася хіба що в переказах.

У ХVІІІ ст. Стеблів довгий час належав панам Яблоновським. Один із них — Микола — був вельми колоритною постаттю: поляк за національністю, він цілком перейняв українські звичаї, розмовляв тільки українською, ходив у народному одязі, під час жнив косив разом із селянами, любив чумакувати. Історик Лаврентій Похилевич писав, що Миколу Яблоновського селяни не просто поважали — він був для них «божищем».

МІЦКЕВИЧ

Наприкінці лютого 1825 року в Стеблеві побував великий польський поет Адам Міцкевич.

Які дороги привели його сюди? Почалося все з арешту: 23 жовтня 1823 р. Адама (на той час — учителя з міста Ковно) заарештували. Причиною стала його причетність до віленського «Товариства філоматів» — молодіжного гуртка, який цікавився масонськими ідеями і ставив перед собою просвітницькі, наукові та моральні цілі. Від політики «філомати» відхрещувалися, проте для спецслужб Російської імперії (до складу якої тоді входила й Литва) вони все одно були підозрілим таємним товариством. Приводом для наступу на «філоматів» стало слово... «конституція»: хтось із віленських гімназистів написав крейдою на дошці «Віват Констанція»; інший виправив «Констанція» на «Конституція»; ще хтось дописав: «для поляків» — і цього було достатньо, щоб почався скандал.

Міцкевич на півроку потрапив до в’язниці. Після процесу й вироку суду два десятки молодих людей було вислано з польських губерній. Адаму Міцкевичу пощастило більше: його взяв на поруки професор Віленського університету Йоахім Лелевель, тож в’язницю Адам залишив достроково. Проте уникнути висилки йому не вдалося. Так 25-річний поет опинився в Петербурзі.

У ті дні Нева вийшла з берегів і залила місто. Приголомшене повінню, воно раптом, наче намоклий лев, втратило свою велич і... пильність. В усякому разі, рішення міністра освіти Шишкова про призначення Адама Міцкевича викладачем Рішельєвського ліцею в Одесі було далеко не найсуворішим із можливих. Можете здивуватися, але Міцкевич навіть мав можливість вибирати місце свого заслання!

Отож — із північної Пальміри поет разом зі своїми двома друзями — Францішеком Малевським та Юзефом Єжовським, вирушив до Пальміри південної. Через Вітебськ і Гомель сани повезли трьох «філоматів» до Києва.

Трохи згодом, уже з Одеси, в листі до свого приятеля Едварда Одинця Міцкевич так писав про свою подорож: «Я перекроїв цілу Європу з півночі на південь, і, що найдивніше, на одних санях; річ тут нечувана». Схоже, часу «філомати» мали вдосталь. Їхали із зупинками, гостюючи в старих і нових приятелів. Хіба міг Адам Міцкевич, проїжджаючи повз Вишгород, не завітати до свого рідного брата Олександра (згодом — професора Київського університету), який мав маєток у селі Козаровичі? Або як можна було не побувати на знаменитих щорічних контрактах на Подолі, біля старої Київської академії, якщо там збиралася польська шляхта мало не з усієї губернії?

Саме тут, на контрактах, Міцкевич познайомився із Германом Головінським, який і запросив його до Стеблева, до свого маєтку, розташованого на високому скелястому березі. У листі до того ж таки Едварда Одинця Міцкевич «звітував»: «У Київській губернії я з’їхав зі шляху в село (Стеблів. — В.П.) і вперше побачив скелі, про які знаємо хіба що з книг. То був для мене новий і захопливий краєвид... Залишалося жалкувати, що все це не довелося побачити влітку, коли її прикрашають води, зелень і виноград».

А й справді: якби Адам Міцкевич потрапив до Стеблева влітку, його захопленню не було б меж. Амвросій Левицький (рідний брат Івана Нечуя-Левицького), який служив у Стеблеві священиком, згадував, що Головінські мали чудовий парк, посеред якого протікала мальовнича річка Боровиця. Саме тут, біля будинку, в якому зупинявся Міцкевич, місце її впадіння в Рось. Чого тільки не було в поміщицькому парку, пише Левицький. Обплетені зеленню альтанки, квітники, оранжереї, водоспади, будиночки для панських розваг, фонтани, багатий фруктовий сад, природні гроти, містки через Боровицю... Можемо цілком довіритися естетичним смакам священика Амвросія Левицького: «Весною, коли розквітне природа, Стеблів такий гарний, що своєю мальовничістю може конкурувати з будь-яким швейцарським містечком».

Усе це бачив і Міцкевич — от тільки в зимовому вбранні.

Гостюючи в Стеблеві, він записав до альбому Емілії Головінської вірш «Подорожні», у якому були такі рядки:

«Життя — це вузька стежка, що єднає два моря, —
Всі ми летимо з імлистого провалля у похмуре провалля...»

Мине багато років, і в четвертій книзі роману «Пан Тадеуш», написаного у Франції, Адам Міцкевич, елегійно згадуючи «рідні дерева», до яких він сподівався повернутися, назвав і стару липу біля будинку Головінських:

«Чи на Вкраїні б я ту липу упізнав,
Що сотню панночок і сотні
хлопців бравих
Ховала в холодку, при танцях
і забавах,
Як вечір повивав блакитноводу Рось?»

(переклад Максима Рильського)

Це може здатися дивом, але двоповерховий флігель Головінських, біля якого росла ота стара липа, зберігся. Тепер він входить до складу Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника — і чекає на кращі часи та на дбайливіших господарів. Неподалік від флігеля — «Скеля Міцкевича»: стоячи на її краю, можна помилуватися розкішною панорамою Росі.

Що ж до історії подорожі Адама Міцкевича та його друзів до Одеси, то вона мала романтичні продовження. Після Стеблева поет ще побував у гостях у Бонавентури та Йоанни Залеських. Для цього потрібно було зробити добрячий гак і вирушити в село Пустоварівку, що за вісім верст від Сквири. У пустоварівському маєтку любили гостей і розваги. Тим паче, що й гості цього разу прибули незвичайні. Опальний поет-романтик не міг не привернути уваги Йоанни Залеської. Згодом вони зустрінуться в Одесі. Біографи поета пишуть, що Йоанна стала великою любов’ю Міцкевича.

Дорогою до моря Адам Міцкевич заїхав у Єлисаветград, де на нього чекав граф Ян Вітт, куратор одеського шкільного округу (це той самий граф Вітт, матір’ю якого була знаменита Софія Потоцька, власниця уманського парку, що давно носить її ім’я). У Єлисаветграді Міцкевич дізнався, що в школі, куди його призначили, немає місць. І все ж він таки поїхав до Одеси, назустріч морській стихії, пригодам, любовним захопленням... «Проїздив безмежним степом, де між станціями немає нічого, крім землі й неба, — і так протягом трьох сотень верст»... Ці рядки поета — з того ж таки листа до Едварда Одинця. Починалася весна 1825 року...

Несповідимі все-таки долі людські! Адам Міцкевич гостював у Стеблеві — а за якихось 20 верст, у Кирилівці, топтав спориші 11-річний Тарас Шевченко. Невдовзі, через місяць, після смерті батька він стане круглим сиротою, школярем-попихачем у дяка Богорського, а потім махне рукою на свою недолю — кинеться по навколишніх селах шукати маляра, який би став для нього вчителем. Прийде і в Стеблів. Але й тут на нього чекала невдача...

А 1829 року пан Павло Енгельгардт, залишаючи свій маєток у Вільшаній, візьме з собою в дорогу козачка Тараса. Так Шевченко потрапить до того самого Вільна, де в 1815—1819 рр. навчався в університеті Адам Міцкевич.

НЕЧУЙ

І все ж Стеблів асоціюється передусім з ім’ям Івана Семеновича Нечуя-Левицького. Без Левицьких історія містечка взагалі була б неповною. Стеблівські священики найчастіше мали прізвище Левицький — що в кінці ХVІІІ ст., що впродовж усього ХІХ. Біля Спасо-Преображенської церкви, в якій священики Левицькі мали приход, їх і хоронили. Церква не збереглася, зате на крутому березі Росі й досі стоять дві могили: в одній спочиває дід письменника, в другій — батько. Померли вони одного й того ж 1872 року.

Іван Семенович Нечуй-Левицький ріс у родині, уклад життя якої традиційно мало чим відрізнявся від укладу життя сільського простолюду. «Так узагалі жило колись наше сільське духовенство», — пояснював уже знайомий нам Амвросій Левицький. Священики орали й сіяли, молотили хліб, рубали дрова; у ряси вбиралися лишень коли треба було йти до церкви; з прихожанами жили в злагоді, ходили всім сімейством на хрестини, похорони й весілля; розмовляти російською не вміли зовсім — говорили по-українськи, не цуралися зазирати і в шинок...

Щоправда, Іванового батька, Семена Левицького, який став благочинним священиком у 1838 р., якраз тоді, коли народився Іван, сказане стосується лише почасти. У його образі з’являються риси, сказати б, сільського інтелігента, просвітителя місцевого люду. Отець Левицький був книжником, який мав у своїй домашній бібліотеці «Историю Малороссии» М.Маркевича, «Историю Малой России со времен присоединения оной к Российскому государству при царе Алексее Михайловиче» Д.Бантиша-Каменського, козацькі літописи. Господарство його цікавило мало. Син Іван часто бачив батька за читанням або ж писанням проповідей, причому писав їх Семен Левицький українською мовою, чим дивував митрополита і викладачів Київської духовної академії.

«Батько мій любив рідний край, — згадував І.Нечуй-Левицький, — все було нам говорить, що на Україну дуже насіли польські пани та жиди, що Московщина заїдає нам язик і національність, все розказував нам українську історію... Було, як їдемо з ним в Корсунь, то все, було, показує нам Різаний Яр та могили під Корсунем, де була битва Богдана Хмельницького з поляками; показував Наливайків шлях, що повертає з Корсунської дороги на село Петрушки...»

1845 р. священик Семен Левицький відкрив у Стеблеві церковно-приходську школу. Проіснувала вона лише рік, оскільки пан Головінський, бувши сам римокатоликом, зробив усе, щоб закрити її. Він звелів управителю забрати учнів на роботу на «суконці» — місцевій фабриці. Минуло цілих 14 років, поки церковна школа відкрилася знову — і знову з ініціативи отця Левицького (1859 р.). А 1861 р. він-таки домігся, щоб у Стеблеві було збудовано кам’яний будинок, в одній половині якого розташувалася волость із писарем та канцелярією, а в другій — школа і квартира для вчителя. Воістину подвижницький дух і неабиякий громадський інтерес треба було мати, щоб стояти на своєму, долаючи опір чи й просто інерцію стеблівського «соціуму»!

Про матір свою — Ганну Лук’янівну — Нечуй-Левицький згадував, що вона «була родом з Лебединського панянського монастиря», що була «дуже богомільна» і водночас «весела, проворна, говорюча та співуча». Любила читати житія святих, і ця пристрасть передалася й найстаршому її синові Іванові. Померла Ганна Лук’янівна 1851 року, коли Івану було лише 13.

Мемуари І.Нечуя-Левицького свідчать, що в його вихованні велику роль відіграла нянька — баба Мотря. «Наш дом був старинний, непросторий... Я, брат і сестра спали в пекарні на полу коло нашої няньки, баби Мотрі, бо в горницях не було місця», — писав Іван Семенович в автобіографії. Дві стихії поєдналися, отож у його дитинстві: простонародна селянська (загальний ритм життя, звичаї, українська мова, фольклор) та інтелігентська (культ книжки, знання, інтерес до національної історії). Важливим складником світу, в якому ріс майбутній письменник, була також розкішна природа Корсуньщини. Річка Рось із білими хатками на берегах, зелені краєвиди справляли незабутнє враження.

Було б дивно, якби Стеблів не потрапив на сторінки творів письменника. Передусім варто згадати його повість 1875 року «Микола Джеря». Куди подався Джеря, утікши від пана зі своєї Вербівки, що на Васильківщині? Правильно, на стеблівські сахарні. Перший цукровий завод у Стеблеві пан Головінський запустив 1852 року, другий — через чотири роки. На першому робили цукор-пісок, на другому — рафінад. Кріпацтво ще не було скасовано, отож Микола Джеря і його земляки, самовільно залишивши свого пана, дуже ризикували. Якби Бжозовському, який напав на слід утікачів і приїхав за ними в Стеблів, вистачило спритності й сільська поліція впіймала зухвалих кріпаків, кара була б тяжкою. Проте бурлаки випередили пана і помстилися йому: вночі Микола Джеря надавав стусанів Бжозовському, і той змушений був рятуватися, ховаючись на горищі, а потім під чужим тином. Так що Стеблів запам’ятався гоноровитому пану Бжозовському на все життя, не сумніваймося!

Проте І.Нечуй-Левицький не тільки змалював життя робітничого люду на стеблівській сахарні. Його перо ніколи не оминало краси української природи. Так і цього разу: стеблівські епізоди в історії блукань Миколи Джері починаються з опису «дуже гарного місця» на Росі. Йдеться про «чималий скелистий острів Замок», а також про кам’яні каньйони, серед яких «шумить і б’ється об каміння біла водяна хвиля». Згадується скеля Спас, на якій «стоїть церква серед зеленого дерева, котру видко наче через кам’яні ворота», — це та сама церква, в якій служив Семен Левицький, батько письменника.

Стеблів є місцем дії і в повісті Нечуя-Левицького «Бурлачка». Її сторінки читаються як путівник по цьому містечку.

У Стеблеві є музей письменника, багато років очолюваний Сергієм Левковичем Хаврусем — людиною одержимою, завзятим краєзнавцем, музикантом-піснярем. Хоч би про що ви говорили з ним — а через кілька фраз Сергій Левкович обов’язково згадає свого улюбленого земляка Івана Семеновича. Щось процитує «до слова», переповість цікавий епізод із біографії письменника, а якщо вже йтимете з ним вулицями Стеблева, то готуйтеся, що в якийсь момент почуєте від співрозмовника: «Ось тут стояла хата Джері». А там живуть Кайдаші, нащадки «тих самих» Кайданів. А ген на тому кутку жили Авраменки...

Щодо уродженця Стеблева Василя Авраменка (1895—1981), то його ім’я повернулося в Україну лише на початку 90-х. Після поразки УНР він, майстер народного танцю, жив у еміграції. Організовував у Європі українські танцювальні гуртки. У Подєбрадах (Чехія) серед його учениць була й поетеса Олена Теліга. У 1929 р. Авраменко переїхав до США, організував школу народних танців у Нью-Йорку, численні гуртки в США та Канаді. Виступав з українською танцювальною групою та хором Кошиця на багатьох сценах світу. У 1936—1937 рр. заснував кіностудію звукових фільмів.

Василь Авраменко заповів, щоб його прах поховали в Стеблеві. Волю майстра було виконано 1993 р. На кошти мецената із США Мар’яна Коця, який добре знав знаменитого танцівника, на могилі Авраменка встановили пам’ятник. З цього місця видно той самий куток, де минало дитинство Василя Авраменка...

Якщо все це знати, бачити, то виявиться, що Стеблів — то такий собі музей під відкритим небом... А до всього, в цих місцях надзвичайно мальовнича природа. У самому містечку в Рось впадають аж дві річки — Боровиця й Хоробра. З півночі й сходу Стеблів обступає хвойний ліс, у якому раз по раз натрапляєш на бази відпочинку й пансіонати. Рось, хоч їй майже щороку й дістається від промислових підприємств, розташованих у верхів’ї, манить до себе красою, тихим плином вод, скелястими берегами... Таки мав рацію Лаврентій Похилевич, коли писав: «Стеблев замечателен своим местоположением». Так і є. Хочеться, щоб так і було. І щоб людина, господарюючи, почувалася як лікар, котрий пам’ятає свою головну професійну заповідь: «Не нашкодь».

Володимир ПАНЧЕНКО, професор Національного университету «Києво-Могилянська академія». Фото автора
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments