Істина - пробний камінь самої себе та брехні.
Бенедикт Спіноза, нідерландський філософ, науковець, політичний та релігійний мислитель

Відбиток на камені

7 жовтня, 2011 - 00:00
ЦИГАН — КОМІЧНИЙ ПРИБОРКУВАЧ ВЕДМЕДЯ / ФОТО СЕРГІЯ АХРІМЕНКО ВЕДМІДЬ — ГОЛОВНА МАСКА МАЛАНКИ. РОЗМАХ КРИЛ ЦЬОГО КОСТЮМА СЯГАЄ П’ЯТИ МЕТРІВ ФОТО ДМИТРА СУХОЛИТКОГО-СОБЧУКА МАЛАНКА — СВЯТО ВСІХ КРАСНЯН ФОТО ДМИТРА СУХОЛИТКОГО-СОБЧУКА

Дмитро Сухолиткий-Собчук — один із найцікавіших молодих кінематографістів. Автор кількох короткометражних фільмів, він здобув визнання на вітчизняних і міжнародних кінофестивалях, має нагороди за свої стрічки і сценарії. Наразі Дмитро працює над повнометражною неігровою картиною «Красна Маланка» про село Красне на Буковині.

— Чому ти зацікавився цим селом?

— Мій друг, з яким ми працювали на телебаченні в Чернівцях, родом із цього села. Якось він привіз відео тамтешнього святкування Маланки. Всі були вражені. Тож я у 2008 році поїхав до нього в гості спеціально на це свято з камерами, і всі батарейки там посадив. Я тоді мало розумів, що відбувається, але відчув, що в цьому є свій пульс, своє серце. Я ходив за маланкарями, вглядався, хто що робить, знайомився з селянами. Так потроху набрався матеріал, і зрештою я вирішив зробити про це фільм, почав їздити туди регулярно.

— А яким було перше враження вже на місці?

— Вразило те, наскільки Красне близьке до природи, і природа сама дуже гарна. Так, є дорога посеред села, але вона людям геть не заважає. Вони живуть своїм життям на повні груди.

Саме село чималеньке, близько 10000 людей, має статус селища міського типу. Складається з п’яти кутів, себто районів села: Сус, Дяли, Тражани, Путна і Путна через Яр. Сус, Путна через Яр — це в долині. Нагорі Тражани й частково Путна. В центрі села велика церква. Околиці зливаються з лісом. Загалом там великі відстані, пішки можна за день впоратися тільки у двох — трьох місцях. Треба транспорту, щоб дістатися кудись більш-менш швидко. Дуже багато вуличок, інколи вуличка може бути в западині, й обабіч росте коріння, яке вплітається в дорогу, — якби там не їздили машини, то воно просто заплело б вулицю й по ній не можна було б їздити. А якщо піднятися на гору за Сусом, то можна побачити навіть Румунію здалеку.

Ну, і головне враження: Маланка як центральна подія життя. На неї з’їжджаються навіть ті, хто працює за кордоном. В кожному з кутів різна Маланка, колектив обходить всі хати, тому ходять від вечора до 11—12 ранку, а вже потім приєднуються до спільного параду в центрі села. Від кожної родини хтось бере участь. Вся родина робить спільну справу, допомагаючи людині зробити костюм, і ця справа гуртує, це одразу видно. Коли вони йдуть парадом по центральній вулиці, то люди стоять натовпом як у Ріо-де-Жанейро. Помітно, що вони цим живуть. Дуже часто бачив: стоїть бабуся, говорить румунською: «Чекай, чекай, ось, іде!» — і тримає мобілку так, щоб почули ті, хто з-за кордону не приїхав, як іде Маланка.

— Про Маланку ми ще поговоримо, а наразі хотілося б почути, хто такі красняни, що це за народ?

— В першу чергу це румуни. Доволі закритий люд, на перший погляд, але направду дуже гостинні, як у всіх західних регіонах. Працюють тихо, сумирно, дуже набожні, я здивувався, що молодь ходить у церкву, в хор сама, без примусу. Тож п’ють там рідко, коли вже піст закінчується, але так п’ють — я б, мабуть, помер. Яке здоров’я до роботи — таке ж здоров’я й випити. Також у краснян великий гонор — у всьому максималісти, перфекціоністи. Рядочки картоплі — хоч міряй. Дрова коло хати попиляні під лінійку і складені так само, дах викладений — дощечка до дощечки, й перед хатою все дуже чисто. Я не бачив неохайного подвір’я, а якщо таке й є, то господарю дуже незручно, він виправдовується, що, мовляв, у мене ремонт зараз, скоро приберемо — й ти розумієш, що це правда. Село не бідне, однак ті, хто скромно живе, виглядатимуть підкреслено охайно. Він бідніший, але в нього все більш нове й гарне, ніж у багатшого сусіда — бо у того більше речей і він раду з ними дати собі не встигне, а цей встигне. У них на цьому пунктик, як то кажуть. У гонорі вони неперевершені. З ким не спілкувався — якихось надій на владу нема. У нього є земля, він сам собі влада. Головне, щоб ніхто не обікрав — ось влада має хіба що такий захист надати. Такі люди — вони самі себе забезпечать, ще й куплять землю, побудують хату. Дуже хороші господарі. Окрім того, присутній у них релігійний дуалізм — язичницькі мотиви настільки вкорінилися в їхню систему цінностей, що переплелися з християнством. Та ж Маланка — то суто язичницьке свято. Там 15 років тому просто Гоголівська історія трапилася: прийшов священик і відмінив чортів.

— Як це?

— В цій Маланці є кілька героїв: Дід і Баба, королі й королеви, Ведмідь і Циган. І були ще хлопці в костюмах чортів — щоб ніхто не бачив, хто робить шкоду. Чорти приходять у двір, починають збиткуватися, дуже єхидно висміювати хазяїна, розказувати про його недоліки, причому дуже жорстко. І якщо ти від них не відкупишся, чорти мають право робити шкоду. Подряпати вікна, обмазати сажею машину, будь-що. Залежно від того, кого як люблять у селі, тому таку шкоду й роблять. Кого поважають, то чорти в нього сумирні. Але прийшов священик років 15 тому й сказав: «Хто буде чортом, того не вінчаю й не сповідаю», і так чортів не стало.

— А який найважливіший костюм Маланки?

— Урсу — це з румунської «ведмідь». Раніше про краснян казали так: урсу, козаку і косити. Козаку — це народний танець, який вони танцюють краще, ніж будь-хто в них у регіоні, косити — бо вони були дуже сильні косарі, — до них ходили купувати сіно. Що ж до урсу, то треба мати велику силу, щоб його носити. Один костюм я міряв, 50—60 кілограмів важить, не менше. Доводилося бачити хлопців, у яких від носіння того костюма на спині натерта дуже глибока рана — вони заліплюють її пластиром і йдуть далі. Залежно від кута — різна форма ведмедя. На одному куті він, як янгол із крилами, на другому — як копиця сіна, бо нашивають шматки очерету на куртки й на ноги, на третьому — як хрест: ставиться 5-метрова палиця хлопцеві на плечі й на ній нашивається вбрання з соломи. Йому в ці крила ще вбивають ніж: якщо стане погано, щоб той, хто його веде — циган, міг вийняти ніж і розрубати костюм. До носіння ведмедя підготовка дуже складна: людина сидить на дієті, щоб не ходити в туалет. Адже на ньому все шиється.

— Як довго?

— Добу. Сидять на дієті. Коли вже йдуть, то п’ють нормально. І який би мороз не був, їм все одно тепло, бо солома тепло тримає.

— А гонор щодо костюмів теж дається взнаки?

— Дуже довго я досліджував архівні фото Маланки й помітив одну цікаву річ. У куті Тражани зараз ходять ведмеді з 5-метровими крилами. Ці крила вантажівками перевозять. Виявилося, що так було не завжди. На фото 1930—1940-х ведмідь — це просто чоловік, обмотаний соломою. А на фотографіях 1950-х у них уже з’являються крила. І від 1950-х ці крила ростуть. Тобто одні вирішили: «У нас тяжчий, і ми сильніші», а другі сказали: «А у нас буде інакший», і зробили ведмедя з очерету. Раніше, до війни, кутові маланки ще й билися, могли навіть до смерті. Тепер, на щастя, такого немає, але протистояння лишилося, як півнячі бої.

— Про чортів і ведмедів ти вже сказав, а як щодо інших характерів?

— Ведмедя водить циган із булавою, щоб утихомирювати ведмедя. Булава була, як макогін. Потім, коли почали нарощувати ведмедів, виросла й булава. В одного з наших героїв проблеми з рукою, а він робить собі булаву на кілограмів 30. А ще ж її обмотують ланцюгами, вбивають туди шипи. І нести її треба на витягнутій руці: гонор. Яке подвір’я, який паркан, яка булава — такий і я. Який костюм зроблю — такий і я. Тож вони приречені добре робити, щоб не було соромно за себе.

Комендант — хлопець, що організовує всю Маланку. Він одягається в чорну форму, в нього є свисток і сумка збоку для грошей. Він знаходить музикантів, він накриває столи, збирає учасників, домовляється за машини, що будуть возити в район. Він знає, хто перший зайде, хто другий, до кого з господарів і коли зайти — все продумує, він збирає касу, потім частина прибутків іде в родину коменданта на покриття витрат — адже сім’я витрачає від 10 до 20 тисяч гривень, а на ті гроші, що залишилися, вони роблять «петрешере», себто святкування. Скликаються всі учасники Маланки з усіх кутів і гуляють до ранку. Скільки грошей заробили — всі там прогулюють. Танцюють так: закидають собі на плечі друга, а тому на плечі ще друга — і так на три поверхи танцюють цей танок урсу.

— Яка черговість входу масок у хату?

— Спочатку комендант закликає у дім Бабу й Діда. Баба й Дід уособлюють хаос: роблять нелогічні рухи, танцюють, показують, ніби прибирають.

Другими заходять королі й королеви, числом до 30 осіб. Усі розходяться по боках, настає сильний, твердий порядок. Королі йдуть в один бік, королеви — в інший. І тих, і тих грають хлопці — високі, статні. У королів ціпки, вони ними б’ють, коли йдуть по колу, виходить такий ритмічний звук. А королеви йдуть у протилежний бік і підстрибують. Там штани і спідниці, національні строї, кольорові стрічки, на головах великі кашкети, як у гусарів, обшиті бісером, який видає звук як брязкальце. Такі різні звуки у ритмі — це справжня магія. Вони співають свою колядку й тоді запускають Ведмедя й Цигана.

Ведмідь — це дика сила, яку зловив Циган у лісі, щоб показувати людям, що він його приручив, і про це співається в пісні. Після того може бути танок «каюце» — вони є не у всіх кутах. «Каюце» — це конячки, чотири маленьких хлопчики з кониками, щось на кшталт віншування. На цьому закінчується, виходить господар, дає гроші, комендант оголошує, що господар дав Маланці стільки-то гривень, вони ще раз співають йому пісню урсу на подяку і йдуть. І отака міні-вистава протягом 3—5 хвилин відбувається в подвір’ї в кожного.

Є ще один вид маланкування — в нього ходять старші чоловіки, котрі пам’ятають традицію. Це називається «ураторе». Теж наче віншування, але особисте. Йдуть у масках старих дідів — мудреців. Для кожного господаря вони прописують слова, про кожного вони щось знають, тому в таку Маланку ходять дуже близькі люди. Приходять і кажуть, за що люблять і шанують господаря у патетичній віршованій формі, як захоплені старі діди. Самі пишуть вірші. Там кожен, хто робить костюм, перетворюється на творця, витрачає масу часу, аби зробити костюм ідеально. Знову-таки менталітет.

— Вони розуміють свою унікальність?

— Розуміють, що знаходяться в певній резервації: якщо вони не збережуть звичаї, то ніхто не збереже. Але до Румунії переїздити не хочуть: «У мене тут все» — принаймні більшість так налаштована. Звідси й певна проблема — освіта дітей. У селі чотири школи, три з них румунські. Все добре, діти вчаться рідною мовою, але коли закінчують школу, нема куди вступати: або в Бухарест, або на румунське відділення на філологію в Чернівцях.

— Виходить, відтік молоді великий?

— Так. А який сенс сидіти вдома? Краще поїхати на заробітки. Переважно їдуть до Бельгії та Франції, потім уже Італія, Іспанія. Заробляють у Бельгії, але хату будують все одно в селі, на тому ж куті, біля батька, й туди ж повертаються. Ніхто не хоче залишатися на Заході. Та все одно вражає те, як вони все це зберегли. Вони не пускають до себе нових віянь. Зберігається класичний набір масок.

— Село стало радянським вже після 1945-го, мабуть, пам’ятають ще той, старий капіталізм?

— Я помітив, що чоловіки, яким за 40, із задоволенням згадують свої пригоди в ті часи, коли не можна було проводити Маланку, коли комуністи забороняли її як націоналістичний прояв — адже в костюмі зберігся прапор Румунії, колядки співають про короля й королеву, один із куплетів — про єдину велику Румунію. При СРСР наряди міліції перекривали Маланці дорогу. Вив’язувалися люди з хат, ставали перед міліцією, щоб Маланка пройшла городами і йшла далі. Ловили, дізнавалися, хто ходив, саджали на 15 діб як за дрібне хуліганство. Виходили з ситуації дуже винахідливо. Хоче чоловік піти на Маланку — здає кров, і йому дають довідку, що він може взяти вихідний. Він і бере — на 14 січня. Йому наступного дня кажуть: «Ти чого не був на роботі? Виганяємо!» А він: «Вихідний, ось і довідка є!» З дітьми так робили: стояв учитель, записував, хто з малих був у Маланці. Потім 15 січня приходили у школу, виводили на середину класу і голили голову. Але вони це згадують із гордістю.

— Чи став там тобі хтось особливо близький?

— Є два друга з самого дитинства, Ніку і Джику — ми з ними десь рік спілкуємося, знімаємо їх. Що цікаво — геть різні.

— Що ж їх об’єднує?

— Якась доброта. Особливо це є в Ніку. Він фактично як велика дитина — щирий і наївний, віддасть комусь більше, ніж залишить собі. Ми одного разу потрапили в ситуацію з житлом, опинилися просто на вулиці, 30 градусів морозу, сидимо в машині, я розумію, що всі зйомки під загрозою. Починаю обдзвонювати всіх, кого знаю. Дуже не хотів дзвонити героям, про яких ми фільмуємо. Ніхто не може. Лишається тільки Ніку.

— І що він тобі сказав?

— «Чого ти мені першому не подзвонив?» Вони нас прийняли, й така душевність у всьому цьому була! І мати в нього дуже добра, й дід — у них дуже багато з дідом спільного: витримка, знаття, що й коли сказати, як кого уважити. Ніку займається грубою працею — у фанерному цеху, там його скалічило — рука потрапила у станок, кілька пальців відрізало, але все одно лишається тонкою людиною й справжнім стоїком до того ж. Ішов у Маланку Циганом, зробив булаву, котру обома руками тримати треба. А він усе це терпить. У ньому дуже багато справді християнського, він інших поважає більше, ніж себе. Мало говорить, дуже скромний, його розговорити важко. А його друг Джику — рішучий, наполегливий, трохи навіть зухвалий. Якщо Ніку поважає й любить усіх, то у Джику ще треба завоювати авторитет.

— А яким загалом має бути твій фільм?

— Задум такий: хочу зняти історії людей, які готуються до свята. Про це первісне, невимовне, що живе в них, показати, де воно прокидається, навіщо все це їм потрібно, чому вони це роблять. Ми з нашими героями дуже багато прожили. До Маланки протягом року готуються. Ця подія об’єднує, це важливе відчуття спорідненості — незалежно від особистих стосунків — у цій пісні й у танці. На ранок, коли ці хлопці співають вже наче в трансі, наче якесь африканське плем’я, котре повторює один і той самий ритм. Ось цей ритм, а також усвідомлення себе більшим, ніж одна людина, надає їм сили. Вони не замислюються над цим, але це є. Людина стає частиною певної єдності, природи, всесвіту.

Це будуть чотири новели з героями різного статусу й віку. Є молоді хлопці, є майстер масок, який вже 40 років їх робить. Ми за ними спостерігаємо, показуємо їхні долі. А у п’ятій новелі вони об’єднуються на спільному параді. Протягом фільму дивимося, як вони живуть — і лише наприкінці отримуємо відповідь. Адже Маланка — метафора того, що ми теж перебуваємо на святі життя й обираємо собі якусь роль, і кожний за цією роллю живе, міряє себе і навколишній світ. Оце свято можна прожити, скинути потім маску й переосмислити себе після цього. Я спостерігав за селянами, як вони трансформуються після того, як вдягають маску або фарбують сажею обличчя — це інші люди, повна протилежність. І ця протилежність мене й вабить найбільше, але щоб її побачити, треба пізнати людину, а потім показати, яка вона у своїй протилежності, й тоді ми, можливо, на цьому стику зрозуміємо суть.

— Тож у чому суть?

— У тому, як знайти своє місце у просторі, у світі. Їх не цікавить, в якому році вони живуть, яка влада зараз. Вони в когось перевдягаються, щось роблять і почуваються краще, піднесено, в їхніх діях є потаємний зміст, вимовити вони його не можуть, просто роблять, бо так заведено. У них залишилося це відчуття: хто я, навіщо я сюди прийшов як людина, що роблю своїми руками й заради чого? Для мене як для художника це питання важливе, а вони мають відповідь з молоком матері, й мені також хочеться знати складові тієї краснянської формули, щоб почуватися так самодостатньо.

— З чим би ти порівняв Красне?

— З відбитком на камені.

— Чому?

Камінь — це природа, а відбиток — це людина. І незрозуміло, хто кого стесав. Чи то на камені людина викарбувала якийсь відбиток, чи то природа його знівелювала й він зникає після людини. Ніби людина зробила, а ніби й природа. Ніби рукотворний, ніби й ні. І дати однозначну відповідь неможливо.

P.S. До Маланки протягом року готуються. Матеріали збирають, домовляються, хто що робить. Ця подія об’єднує, це важливе відчуття спорідненості — незалежно від особистих стосунків — у цій пісні й у танці. На ранок, коли ці хлопці співають вже наче в трансі, наче якесь африканське плем’я, котре повторює один і той самий ритм. Ось цей ритм, а також усвідомлення себе більшим, ніж одна людина, надає їм сили. Вони не замислюються над цим, але це є. Людина стає частиною певної єдності, природи, Усесвіту.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments