Я — для того, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури.
Олекса Тихий, український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи

Андрій ЦАПЛІЄНКО: «Воєнні репортажі стають схожими на небезпечне гладіаторське шоу»

4 квітня, 2003 - 00:00


«День» давно хотів розпитати Андрія Цаплієнка про його ставлення до американо-іракського воєнного конфлікту. Журналіст, який підтверджує свої погляди документальними кадрами із найбільш гарячих точок світу (зокрема, як автор передачі «На лінії вогню», «Інтер»), і просто смілива людина висловлюється відверто. Надивившись на страждання «маленьких людей», він ненавидить воєнну бійню та її ініціаторів. Це не лише емоції, вистачає й аргументів. Вони не завжди однозначні. Але досвід найвідомішого iз нечисельної касти військових кореспондентiв країни, можливо, змусить вас іншими очима подивитися на іракців і американців.

— Якби запропонували вирушити до Іраку, безпосередньо до зони воєнних дій, ви б погодилися?

— Поїхав би і зняв програму, так само, як і в іншому неспокійному регіоні Землі. Але заходи безпеки було б посилено. Допустимо, ми б узяли з собою бронежилети і каски. Наше завдання — повернутися живими і зробити програму. Інакше не буде сенсу в поїздці.

У «Інтера» в Іраку три кореспонденти. Один «перекриває» захід країни, другий — північ, Ольга Клюєва — на півдні. На жаль, немає нікого в Багдаді. Це більше, ніж у інших українських каналів, але скромніше, ніж у інших іноземних.

— Де «Інтер» знаходить журналістів такої небезпечної спеціалізації?

— Є група людей, для яких цікава тема кризових регіонів і тема війни. Ці люди самі собою «знайшлися». Тепер усі їх знають і довіряють інформації, яку вони передають. Та, як правило, ми не ховаємося. Сподіваємося на Бога і на те, що журналіста рятує його статус. Iз війни не повертаються зазвичай ті, вибачте за похмурий каламбур, хто втрачає голову — від сміливості чи від боягузтва.

— Як швидко відбувається орієнтування на місцевості? Адже це інші люди, інша культура. Чи на людину з камерою завжди реагують однаково?

— По-різному. Думаю, в Іраку нас сприймуть нормально. І ті, й інші: й американці, які воюють з іракцями, й іракці, які захищають свою країну. Наше завдання — розповісти правду про ситуацію, пропустивши її через себе.

В інших місцях бували й сюрпризи. У Непалі, наприклад, поставилися насторожено. Був момент, коли хотіли забрати нашу камеру. Днями повернувся з Колумбії, і там також не все було гладко. У якийсь момент у мене зникло природне відчуття небезпеки. Пізніше з’ясувалося, що один із екстремістських загонів ледь не взяв мене і Вадима Ревуна в заручники. У Колумбії вже років 40 триває конфлікт. Лівацькі партизанські угруповання ФАРК та ЕЛН контролюють приблизно третину території країни. А група парамілітарес, яка виникла з колишніх загонів самооборони, воює частково з партизанами, а частково й з урядом. Нами зацікавилися якраз парас, але, на щастя, членам нашої знімальної групи пощастило залишитися цілими і неушкодженими.

— А якщо з тобою щось трапиться в Колумбії, Непалі чи Іраку, батьківщина візьметься тебе визволяти?

— Думаю, що не візьметься. Я на це навіть і не розраховую, хоч працюю на Україну та для України.

— У такому випадку, яке основне правило роботи журналіста в зоні воєнного конфлікту?

— Є кілька правил, і вони всі основні. Перше — щоб там не було залишитися живим. Потрібно бути вкрай уважним; в жодному разі не одягати камуфляж чи атрибути військового одягу, не брати до рук зброю в кадрі; правильно оцінювати ситуацію і продумувати шляхи до відступу.

— Не було випадків, коли хотілося відстоювати права мирного населення зі зброєю в руках?

— У жодному разі. В мене і так досить сильна зброя — можливість говорити і показувати те, що відбувається. Були випадки, коли я брав до рук зброю, проте ні в кого не стріляв. Це відбувалося, швидше, з професійної цікавості.

— Наскільки реально готувати оперативні репортажі, адже прямі включення відбуваються часом кілька разів на добу?

— Щодня відбувається щось нове, і важливо, щоб люди про це дізналися. Це елемент професіоналізму, іноді везіння. Коли ми працювали в Афганістані, одна з моїх німецьких колег, Айріс, просила ділитися з нею інформацією. У неї не було оператора й можливості дуже часто виїжджати далеко від фід пойнта (точки, де проводять перегони і прямі включення).

— Це практикується серед воєнних кореспондентів?

— Так, це цілком нормальне. І німецька журналістка постійно дивувалася, звідки у мене свіжа інформація. Щиро заздрила, що мені та Сергію Тахмазову, моєму оператору в перше афганське відрядження, з інтерівської редакції надходять набагато повніші узагальнення про ситуацію навколо Афганістану, ніж їй, шанованій журналістці з «Deutche Welle». Я її не розчаровував. Зв’язуватися з редакцією іноді було дуже складно. Збір та аналіз інформації ми робили на місці. Наприклад, вирахували американський десант у Баграмі 16 листопада 2001 року, коли Штати стверджували, що їхніх військ в Афганістані ще нема і бути не може. У результаті вскочили в невелику халепу, але висадку відзняли і першими дали про це інформацію.

— Тепер хочеться почути думку польового аналітика про іракські реалії. Чи можна було вирішити проблему режиму Саддама Хусейна мирним шляхом? Чи роззброївся би він добровільно?

— Як скептика мене цікавлять докази. Але, як не дивно, доказів виробництва зброї масового знищення в Іраку так і не знайшли. Тому для мене незрозумілі причини введення військ до Іраку. Питання ось у чому — чи було це проблемою для іракців? На сьогодні Хусейн роздав близько шести мiльйонiв одиниць стрілецької зброї населенню. І якщо б країна його не підтримувала, він не протримався б і трьох днів. Ще один момент. Хусейн — диктатор, але більшість іракців цей правитель влаштовує. Інакше його позбулися б ще в 1991 році, коли після «Бурі в пустелі» розпочався сильний економічний спад у країні. Й, нарешті, американці могли легко ліквідувати ненависного їм Саддама з допомогою якої-небудь спецоперації.

— Чому ж події почали розвиватися військовим шляхом?

— Американці запланували це давно. Це основний регіон із погляду нафтовидобутку. До того ж Америка сильна як ніколи, і жодна країна у світі їй не може протистояти. Але війна — не тільки техніка і професійна підготовка. Перемога залежить від духу, від бажання перемогти.

Пам’ятаю, як в африканському місті Буаке (Кот-д’Івуар) чудово підготовлений французами івуарійський спецназ не міг впоратися з бунтівниками. Повстанці, озброєні «калашами», кулям не кланялися і місто не здали. Причину цього я дізнався від одного місцевого жителя. Африканець сказав, що у кожного з бунтівників є амулет грі-грі, який — і вони в цьому свято впевнені, — захищає їх від куль.

Хто знає, до яких психологічних допінгів вдадуться іракці. Результат цієї війни непередбачуваний. Америка стверджує, що вона не зупиниться. Справді, у неї немає іншого виходу. В іншому випадку почнеться падіння виробництва, рівня життя і довіри до влади. Американці не люблять, коли їхні доходи падають. А перемога в цій війні відсуне спад в економіці років на десять. Але це не може довго тривати. Жодна імперія у світі не існує вічно. Імперії з’являються, досягають розквіту та руйнуються.

Це розуміють і можновладці в США. За своєю економічною природою ті, хто затіяв війну, не мають національності. Війна вигідна транснаціональним корпораціям, наднаціональним утворенням.

Найгірше простим людям. На сьогодні — іракцям та американським солдатам.

— Ваше уявлення про Ірак?

— Вважаю, що він цілком порівняний з Україною. І за рівнем освіти, і за рівнем життя.

— Але вони обрали собі недемократичну владу.

— У нас також були тирани. І крім того, що стосується низького рівня життя, слід робити поправку на «телевізійний» ефект. Якщо весь час показувати розруху і руїни, враження буде відповідним. Так само і в Україні. Якщо показувати тільки Чорнобильську зону, вмираючі села і голодуючих шахтарів, думка про країну буде відповідною.

— А як же геноцид у Халабджі, де від хімічної зброї загинули майже 5 тисяч курдів, переважно жінки з дітьми? Іракці не бояться, що за інших обставин це може повторитися з будь-ким із них? Чи цей факт їм невідомий?

— Відомий. Але в сусідній Туреччині загинули (в один і той самий час iз подіями в Халабджі) тридцять тисяч курдів. І тридцять тисяч турків. Це була справжня громадянська війна, хоч її називали «масована операція з боротьби з тероризмом». Населення Халабджі підтримало курдських бойовиків, які захопили Халабджу, на північному сході Іраку. Я Хусейна не виправдовую, але для іракців це був міжнаціональний конфлікт усередині країни на тлі ірано-іракської війни. Приблизно така сама ситуація була в Росії у 1917 роцi. І багато іракців акцію Хусейна підтримали. Але всі трагедії простих людей перетворюються на інструмент великої політики. «Великі люди» живуть за рахунок смертей «маленьких людей».

— Курдський чинник у цій війні буде відчутний?

— Не думаю, що курди активно воюватимуть проти Хусейна. Їхня спільнота дуже неоднорідна. Але вони дадуть це зробити американцям. А там побачимо.

— Є думка, що «всю правду» про війну ми дізнаємося набагато пізніше. Невже від глядачів новин приховується так багато?

— Будь-який журналіст у зоні конфлікту ризикує стати знаряддям пропаганди, тому що, перебуваючи на війні, він бачить тільки саму війну. А про її справжні механізми він може тільки здогадуватися. В будь-якому випадку, телебачення орієнтується на глядацькі інтереси. І репортер робить акцент не на аналітичних моментах, а на поточних подіях: захоплюється картинкою і гарячими фактами. Наслідком, а не причиною, прихованою правдою. Часто глибинні причини глядачу не дуже цікаві. Чим далі, тим більше воєнні репортажі стають схожими на небезпечне гладіаторське шоу. Але, розуміючи це, я в ньому також беру участь. Хоч у мене є можливість працювати й у іншому форматі. І якщо вже не давати відповіді, то хоч би ставити перед собою запитання. Може, правди ми не дізнаємося, але замислитися над нею — наше право.

— Із 5,5 тисяч років своєї літописної історії люди тільки 292 роки жили в мирі...

— Понад — 314.

— Тепер з’ясувалося, що й ООН не є стримуючим чинником. Людство деградує? І чи здатні ми взагалі жити без вiйни?

— Ми зробили багато програм за цей час. Але найбільш цінна для мене — про захоплення Церкви Різдва Христового в Єрусалимі в Рамаллі. Поза контекстом виявилося те, що люди воювали в одній із перших християнських церков. Можливо, у найпершій і найголовнішій церкві на Землі. Цей момент нiхто не помітив. І, перейшовши цей рубікон, думаю, людство вже не зупиниться.

А воювати земляни перестануть, коли позбудуться двох головних недоліків — жадiбності та боягузтва. Але я у це не дуже вірю.

Розмовляла Катерина ДЯДЮН, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments