Не всяка людина здатна бути при владі, а лише така, що за природою своєю прагне до правди і справедливості.
Станіслав Оріховський-Роксолан, український письменник, оратор, публіцист, філософ, історик, полеміст, гуманіст доби Відродження

«Баба Єлька». Експедиція на... піч

Етновиконавиця Світлана Буланова — про втілення ідеї зібрати на Кіровоградщині старовинні пісні й дати їм нове життя
7 травня, 2019 - 17:01
БАБА ЄЛЬКА

Ось уже майже рік як на Кіровоградщині діє проект «Баба Єлька», мета якого — збір та запис автентичних народних пісень, які ще пам’ятають і виконують місцеві старожили. Проект названий на честь Олени Рибалкіної, яка жила в селі Розсохуватка Маловисківського району. В селі її знали як бабу Єльку — знахарку, коровайницю, вишивальницю, виконавицю стародавніх українських пісень. Чому майже за десять років її ім’я повернулося з забуття й почало лунати на всю Україну?

Про це ми говорили з онукою Олени Рибалкіної, етновиконавицею Світланою БУЛАНОВОЮ, якій належить ідея зібрати старовинні пісні та дати їм нове життя.

«Баба Єлька — унікальна людина. Це вже сьогодні я розумію, що вона, переживши Голодомор, колективізацію, Другу світову війну, поховавши кількох своїх дітей, проживши майже 95 років, не втратила здатності радіти життю й оспівувати його. Все її життя супроводжувала пісня — і на весіллі, і на поминках вона співала. Свого часу я не цінувала її пісень, а сьогодні стан, у якому опинилася українська народна пісня, — це мій найбільший біль, бо пропустила його через власну історію», — розповідає Світлана.

«ХОЧ БИ ЯК СУМНО ЦЕ ЛУНАЛО, ТА ІНТЕРНЕТ ДЛЯ НАС БУВ НАЙГОЛОВНІШИМ ДЖЕРЕЛОМ АВТЕНТИКИ»

— Коли почалися ваші особисті стосунки з українською традиційною культурою зокрема й з народною піснею?

— Мабуть, із народження. Попри те що я народилася в Підмосков’ї (мій батько був військовим), мама постійно, скільки я себе пам’ятаю, співала мені колискові, різні забавлянки, усе українською мовою. Це вже потім я зрозуміла, що то від баби Єльки пішло. Тоді так сталося, що батьки розійшлися, і коли мені було п’ять років, ми приїхали в село Розсохуватка, на мамину батьківщину, на Кіровоградщину. Уявіть собі, я їхала в село, не знаючи жодного слова українською, мало того, маючи отой противний московський акцент. Добре пам’ятаю, як ми з мамою приїхали нічним потягом у райцентр, доїхали до села, зайшли в хату, ввімкнули світло, і от я бачу картинку: піч, а з-за «ширми» виглядають баба з дідом, баба бере мене на руки й ну приспівувати:

Гопа тіда-тіда-тіда,

Полюбила баба діда.

А тепер хлопочеться,

Любити не хочеться.

І все, і пішов контакт із піснею. Мене поклали спати на печі, а на наступні кілька років вона стала моїм персональним всесвітом. «Заширмувався» з усіх боків і лежиш там, слухаєш, як співає бабуся. З ранку до ночі. Це мені так подобалося, я відчувала такий затишок... І сьогодні якщо мені сниться село, то обов’язково баба і піч, і та ширма «цвітаста», і оті рушники, які я так любила роздивлятися. Так українська мова й українська пісня увійшли в моє життя і вже лишилися в ньому назавжди, а піч стала сакральним образом.

— Коли ви усвідомили, що успадкували голос баби Єльки?

— В школі я була першою, коли треба було виступати на сцені. Але що то було? «Лєнін всегда живой, Ленін всегда с тобой». А якщо дитячі, то як не про орльонка, то про улибку. Може, десь і була якась українська, то це на зразок «Ой на горі два дубки». Бабиних не було. Але я постійно була на сцені, співала все, що мені давали. Всі вчителі постійно казали: вам треба Свєту на артістку оддавать, бо вона відрізняється від інших дітей. Та вчитися «на артістку» завадив батько, сказав вибирати «або мед, або пед». Я отримала медичну освіту, працювала в реанімації новонароджених, це була дуже важка робота і морально, і фізично. Згодом я відкрила власний бізнес у сфері косметології, але баба Єлька не давала спокою.

У певний етап мого життя в мене з’явилось якесь відчуття, що воно минає марно. Ніби й займалася улюбленою справою, та все ж щось було не так. Згодом я зрозуміла, що це відчуття пов’язане з бажанням співати. Так доля завела мене до Соколівського сільського клубу, там я розповіла, що мрію співати старовинні пісні, але не знаю, як і з ким, до того ж не маю музичної освіти. Мене взяли до колективу — спочатку я співала в гурті «Подруженьки», але це були переважно веселенькі народні пісні, більш сучасного плану. 2012-го ми створили «Ексампейю» (нині відомий на теренах області й України гурт), разом із подружжям Дикаренків та Вікторією Крістєвою-Шишовою ми намагалися й намагаємося показати альтернативне звучання найдавніших українських пісень. У нашому репертуарі — дохристиянські колядки, весільні, веснянки. Все це — в роковому обрамленні або в супроводі електронної музики.

Деякий час ми працювали на базі сільського будинку культури, згодом перейшли в Кропивницький районний БК, отримали звання народного. Почалися гастролі по всій Україні, на одному з конкурсів у Кривому Розі нас примітила Оксана Пекун і запросила виступити в ефірі відомої телепрограми «Фольк Мюзік»...

— Де ви брали матеріал для формування репертуару? Чи були серед пісень ті, яких ви навчилися від бабусі?

— Хай як це сумно звучить та інтернет для нас був найголовнішим джерелом автентики. Якось я поділилася своєю мрією — збирати українські народні пісні від носіїв пісенної традиції — зі своєю клієнткою, яка є журналісткою. За кілька місяців ми зібрали команду та поїхали в першу експедицію. Так з’явився проект «Баба Єлька».

«Я ЗРОЗУМІЛА, ЩО КІРОВОГРАДЩИНА МАЙЖЕ НЕ ПРЕДСТАВЛЕНА НА УМОВНІЙ ПІСЕННІЙ МАПІ УКРАЇНИ»

— Це ще одна ваша мрія?

— Це буде неправда, якщо я скажу, що в мене в голові був проект «Баба Єлька». В мене була мрія збирати пісні і в межах діяльності в «Ексампеї». Я постійно шукала автентичних виконавців, записувала найяскравіші твори, ближче знайомлячись із автентикою. Поступово я зрозуміла, що Кіровоградщина майже не представлена на умовній пісенній мапі України. Є Полісся, Полтавщина, Чернігівщина, Дніпропетровщина, а Кіровоградщини — немає. Це не значить, що ми зовсім не досліджували пісенну спадщину, звісно, є великі доробки місцевих науковців, але проблема в доступності зібраного матеріалу для широкого загалу, в подальшому «житті» записаних під час експедицій пісень. У ідеалі вони мають бути доступними всім і кожному — на відстані кліка комп’ютерною мишкою.

Це в наших інтересах — зберегти народну творчість і не дати їй бути поглинутою отією шароварщиною і «батальйонами» в кокошніках. Можливо, я висловлююсь занадто різко, але на те є свої причини.

Отже, якщо пісні не публіковані у вільному доступі, це ще не означає, що їх не існує. Адже я знаю, що ці пісні є, моя баба їх співала! На жаль, я ними не цікавилася і не записувала, поки вона була жива, хоча на той час мала технічні можливості. А як довести, що вони співалися тут, у нас удома, як довести, що Кіровоградщина — це не край переселенців-сербів, молдаван, болгар, росіян, а місце, де ще до створення фортеці царицею Єлизаветою, жили українці, які співали українських пісень? У мене була давня мрія поїхати по селах і записати від стареньких бабусь усе те, що я не записала від баби Єльки. А як цю мрію втілити в реальність? Це не так то просто — увійти в довіру до незнайомої людини, та ще й умовити її заспівати, а значить, відкрити душу... А потім у моєму житті з’явилися однодумці, з якими ми почали потроху втілювати цю мрію, що виявилася для нас спільною.

— Хоч ми вже згадували, та все ж розкажіть ще про свою бабусю, чому вона стала відомою на всю Україну?

— Олена Микитівна Рибалкіна була однією з 15 дітей. За своє життя застала Голодомор, Другу світову, розкуркулювання, колективізацію. Проте всі ці страшні події не вбили в ній бажання й уміння співати. А ще вона була знахаркою, травницею. Вона варила мазі, гарно лікувала шкірні захворювання, рятувала жінок від безпліддя. Знала, що і де росте в лісі, коло якого джерела що треба викопати. Була майстринею з випічки весільних короваїв і шишок, майстринею з вишивки гладдю, дуже гарно малювала, сама собі кроїла сукні. Лише зараз до мене доходить, якою вона була творчою особистістю. Пам’ятаю, нудно мені, набридло гратися на вулиці, я прийшла і кажу: «Ба, хочу чимось погулять». Вона раз — і вже лялька-мотанка в руках... Кожне її дійство супроводжувалося піснею, навіть співали на поминках, чого я зовсім не могла зрозуміти. Це я сьогодні знаю, що то були поминальні, сирітські пісні, раніше дуже поширені під час проводів. От вона мені постійно казала: вчись, бо я помру, хто тебе навчить?..

«ЗА ДЕВ’ЯТЬ МІСЯЦІВ ВІДБУЛОСЯ 16 ЕКСПЕДИЦІЙ, ПІД ЧАС ЯКИХ МИ ЗАПИСАЛИ 247 ПІСЕНЬ»

— Очевидно, настанови вашої бабусі не були марними...

— Знаєте, якби не баба Єлька, не пісня в моєму житті, мені було б дуже важко. Проект став невід’ємною частиною мого життя. До цього звикла моя родина, мої друзі. Цим невидимим духом тепер пронизане все моє життя, яке наповнилося новими людьми й звісно, новими піснями. Ми почали відкривати для себе Кіровоградщину, а разом із піснями записувати «кулінарні діалекти» — рецепти страв, які готували в різних районах області в давнину. Також ми збираємо вишиті рушники, сорочки, різні предмети побуту, які можуть розповісти про життя наших предків. А якщо бути конкретною, то за дев’ять місяців відбулося 16 експедицій, під час яких ми записали 247 пісень, побували в 26 селах... І я впевнена, що це лише початок. Глобальна мета — об’їздити всю Кіровоградщину. Далі, звісно, весь матеріал, який ми збираємо з командою, обробити, дати йому нове життя. Правильно його передати. Для цього ми створили громадську організацію «Баба Єлька», працюємо над створенням стаціонарного музею, плануємо запустити сайт — такий собі онлайн-архів нашого проекту... Нещодавно нас підтримала Британська Рада, в рамках проекту «Активні громадяни» ми будемо організовувати експедиції по Маловисківському району, звідки баба Єлька.

— Хто з вами заодно?

— За кожного члена команди я можу сказати, що він спустився з неба. Кожен точно і тонко відчуває і пропускає через себе кожну експедицію «на піч» — тобто в село, де ще збереглися традиції. Журналісти відтворюють усе в текстах, які потім публікуються в «Новій газеті» (головний партнер проекту, надає транспорт і пальне для поїздок у села), фотографи — в світлинах. Ніхто не отримує за це грошей — кожен працює за покликом серця, для кожного те, що ми робимо, є цінністю. В минулому житті це зовсім чужі люди, які не мали нічого спільного. От наприклад, чи могли б ми подумати, що з другої експедиції до нас приєднається відомий фотограф, який працював із проектом «Українер», Олександр Майоров, а з третьої — з нами працюватиме американець, волонтер із Корпусу Миру Майкл Ендрюс? У проекті «Баба Єлька» всі ми стали сім’єю.

ДОВІДКА «Дня»

Проект «Баба Єлька» заснований у липні 2018 року. До команди проекту, крім Світлани Буланової, входять журналістка, редакторка «Нової газети» Інна Тільнова, піарниця Вікторія Семененко, журналісти Ігор Крушеницький та Світлана Томашевська, фотографи Майкл Ендрюс та Олександр Майоров, науковий консультант Олександр Ратушняк. Головна мета проекту — записати автентичні українські пісні, спонукати по-іншому поглянути на народну творчість, позбавлену шароварщини, позбувшись при цьому комплексів національної меншовартості. Сторінка проекту «Баба Єлька» в «Фейсбук» https://www.facebook.com/Folk Expedition/

Інна ТІЛЬНОВА, Кропивницький
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ