Бункер
Напередодні кінця Другої світової війни, в останніх числах квітня 1945 року, мешканці гітлерівського бункера та найближче оточення фюрера поводилися по-різному. Гіммлер намагався врятуватися: зустрічався з представником Всесвітнього єврейського конгресу Мазуром, якому пояснював, що його змусили займатися остаточним вирішенням єврейського питання, шукав виходи на штаб Ейзенхауера, щоб укласти з ним сепаратний мир для спільної боротьби з СРСР. Оголосив капітуляцію і був оголошений у бункері зрадником.
Герінг і Борман продовжували на краю краху рейху свою давню сутичку за владу. Герінг, якого Гітлер раніше призначив своїм наступником, запитав фюрера, чи готовий він передати йому владу. У відповідь Борман заарештував Герінга як зрадника. Геббельс намагається надихнути жителів Берліна на «героїчний» захист рейху: «Наші серця не мерзнуть. Ми пишаємося тим, що нам випала благородна місія захищати західну цивілізацію від руйнівного натиску сходу».
Військовий комендант Берліна, генерал Вейдлінг, обурений оптимістичним пафосом геббельсівської пропаганди, звинувачував Геббельса в тому, що вона лише дратує солдатів. Хтось, як генерал СС Фегеляйн, чоловік сестри Єви Браун, намагався втекти, прихопивши гроші й цінності. Гітлер, який реально вже нічим не управляв, віддавав накази неіснуючим дивізіям і до останнього сподівався на конфлікт між росіянами й американцями.
Сьогодні неможливо визначити дату кінця путінського режиму, але на наближення цього кінця вказують три чинники: наростаюче безумство російської влади, втрата нею контролю над важелями управління країною й певна сатирична вільнодумність, яку дозволяють собі окремі лоялістські ЗМІ.
Другий тиждень поспіль вище російське керівництво зайняте знищенням їди. Причому закопування сиру, розчавлювання тракторами персиків і спалювання свинини і качок відбувається публічно і стало центральним новинним сюжетом, потіснивши зведення з російсько-українського фронту. Безумство заразливе: асоціація текстильників Росії наполегливо пропонує знищувати контрабандний одяг з Європи, що становить третину річного обсягу текстильного ринку.
Влада в Росії завжди трималася на таємниці, в цій закритості й секретності, що оточує владу, був один з витоків її сакральної самодержавності. Завдяки цьому російська влада могла бути страшною й жорстокою, але рідко була смішною. Точніше, сміх завжди був вісником її близького кінця. Сьогодні російська влада живе, мов у передачі «За склом», у яку сама себе помістила.
Останній сюжет цієї передачі називається: «Пригоди Володимира Путіна в Криму». Ось фрагмент новин Першого каналу російського телебачення під назвою: «Путін шукає в Криму гроші».
Путін (президент) — я просив уряд передбачити кошти на розвиток установ культури в Криму.
Мединський (міністр культури) — гроші 1,6 мільярда виділені, розписані до копійки, щоправда, до Криму ще не дійшли.
Путін (президент) — а чого ж не дійшли?
Мединський (міністр культури) — ми все розписали, ну, там... Мінкрим... узгодження... (тут міністр культури робить складний хвилеподібний жест руками, що мовою пантоміми означає «рибку», тобто гроші зникли, й очима недвозначно показує на главу Криму Аксьонова).
Путін (президент) — ну, розписали, а гроші ж де? (дивиться на міністра культури).
Мединський (міністр культури) — мовчки, чітким жестом регулювальника дорожнього руху переводить путінський погляд на представника Мінфіну.
Лавров (не той, що матом лається, а однофамілець, заступник міністра фінансів) — гроші в розписі.
Путін (президент) — де гроші?
Лавров (заступник министра фінансів) і Мединський (міністр культури) мовчки переглядаються й пантомімічно показують очима на главу Криму Аксьонова.
Аксьонов (глава Криму, явно розуміючи, що відмовчатися не вийде й певну частину грошей доведеться повернути) — це у зв’язку з тим, що міністерство Криму у нас ліквідоване, ми втратили... але у нас всі підрядчики розписані... до кінця року у нас будуть всі гроші освоєні.
Путін (президент) — нагадаю, що це було в рамках домовленостей, коли ми обіцяли діячам культури Криму торік (що в перекладі на російську означає — хлопці, це не по поняттях, бабло треба повернути, хоча б частково).
У серіалах жанру комедії становищ у таких випадках після кожної репліки вмикають закадровий сміх. У цьому сюжеті підказувати, де треба сміятися, не треба. Продовжуючи камеді-шоу «Путін за склом», його сценаристи вирішили перетворити російського президента на «чорного археолога», для чого опустили його в батискафі на дно морське, де він негайно виявив «галеон Х—ХІ століть», ну й, звісно, безліч амфор. Зате тепер про те, що галеони виникли лише в XVI столітті, в Росії знає кожен школяр.
Після Кримської епопеї, показаної в найдрібніших деталях по телебаченню, стало вже абсолютно неможливо приховувати, що президент Росії не просто авантюрист, який привів країну до ізоляції й бездонної кризи. Стало очевидним, що він нероба, який не чим не керує, банально клеїть дурня й розважається, править «лежачи на боці». Новиною минулого тижня стало те, що про це цілком недвозначно пише не лише опозиційна російська преса, що перебуває в напівпідпільному стані, а й цілком лоялістська, завжди віддана справі правлячої партії «Комсомольская правда».
Ось який віршований нарис під назвою: «По мотивах последних новостей» опублікував у «Комсомолці» її колумніст Павло Клоков. Процитую останні рядки цього твору: «После этих тяжких буден и неистовых картин, снится мне, как будто Путин перешел в гусиный клин. І вспорхнув, как говорится, над кремлевскою стеной, потянул их за границу, словно в омут, за собой. С клювом, с перьями на теле. И кричит для куражу: — Гуси, гуси, полетели! Я вам трактор покажу». Кінець цитати.
Це надруковано не в «Новой газете», не в «Ежедневом журнале», не в «Гранях» або «Каспаров.ру». Це — «Комсомолка». Путін, який, летить за кордон і тягне за собою «немов у вир» санкційних гусаків, — це образ, гідний таких протестних літераторів, як Дмитро Биков або Віктор Шендерович. А тут у газеті цинічного прагматика Володимира Сунгоркіна. Симптоматично. Циніки, такі як Гіммлер або Сунгоркін, здають першими.
Коли Гітлер сидів у своєму бункері, більшість німців його продовжували підтримувати. Вважається, що Путіна підтримує 89% росіян. Такими є дані опитувань. Трохи уточню природу цих 89%. От як, за даними Левада-центру, розподілилися відповіді на запитання: «Як ви думаєте, люди в наші дні відверто говорять про те, як вони ставляться до влади, до Володимира Путіна — чи вони приховують те, що дійсно думають про це?»:
48% — тією чи іншою мірою відверто говорять;
48% — тією чи іншою мірою приховують свої думки;
4% — важко відповісти.
Тобто як мінімум половина знаменитого путінського рейтингу й усієї цієї горезвісної підтримки курсу — це просто догідлива брехня громадян. Влада бреше громадянам, а громадяни відповідають їй взаємністю. Радянська влада протрималася 74 роки тому, що її головною опорою було тотальне насильство. Путінський режим тримається на тотальній брехні: влада бреше населенню, населення бреше владі. Брехня поганий фундамент, ненадійний. Зокрема й тому Путіна в недалекому майбутньому чекає його власний, персональний бункер.