Інколи здається, що історія нічого не вчить. Але це не так. Вона таки вчить — якщо в цієї вчительки життя НАВЧАЮТЬСЯ
Володимир Панченко, український літературний критик, літературознавець, письменник

Чорний біль: бувальщина по-чорному

27 квітня, 2006 - 00:00

Жахи нашого буденного життя — ніщо в порівнянні зі справжніми жахами, жахами чорного, ні з чим не порівнянного болю — чорнобильського. Двадцять років — це, виявляється, така дрібниця в порівнянні з вічністю. Невже саме нашому народові призначено було все це перетерпіти? Перестраждати? Пере мучитися? «Між людьми і ангелами» — це хто вигадав? Навіщо і що хотів сказати? Це про нашу приреченість? Світ приндився, світ себе заспокоював, тому що логічного заспокоєння світу не було. Наша країна не просто взяла весь чорнобильський удар на себе, вона ще прийняла нестерпно брехливий «заспокійливий» «месидж» до народу, який цим народом сприйнятий не був. Тому що не міг бути сприйнятий! Сьогодні так легко бути справедливими, викривати тих, хто міг говорити, але мовчав. Але чи легко, насправді? І хто візьме на себе відповідальність — відділити зерна від плевел, визначити, хто з грішників гідний покаяння, а кому призначено горіти в гієні вогненній?

Може, це наші внутрішні страхи, наша невпевненість у майбутньому, якого ніхто з нас не знає? А все разом, якщо врахувати й висновки міжнародних експертів, які так довго терпіли й мовчали, лише б не зганьбити загальноєвропейську систему «спільного дому», «спільної європейської безпеки», «європейського прочитання свободи слова», виявляється, ми в своєму незнанні наївні, як діти.

Десь хтось, виявляється, все знав, але мовчав, десь хтось міг сказати, але не посмів, а в підсумку знову загадки, таємниці, шифри, недомовки, напівправда, недоістина.

Як схоже, як близьке це до того, що всі ми щогодини переживаємо! І поруч із цим зашифрованим життям — просте до болю регламентоване зовнішнім порядком життя. Ось і зараз, у двадцяту річницю трагедії, багато слів, заходів, конференцій, прогнозів і висновків. Ми пристосувалися, звиклися, зжилися з цією частиною нашої історії, з правдою і міфами, чутками і брехнею про Чорнобиль. Про це говорили протягом минулого тижня всі вітчизняні телеканали. У «Репортері» («Новий канал») йшлося й про дикі для нас речі — про те, що до Чорнобиля організовують спецтури — за 300 доларів іноземні туристи прагнуть сфотографуватися на тлі померлого реактора, на тлі нашої трагедії, яку, проте, досі ніхто відверто не проговорив і не позначив.

Виявляється, ми, впевнені в тому, що знаємо про Чорнобиль усе, нічого власне про нього не знаємо. Не знаємо, як вмирали перші герої, які затулили реактор своїми грудьми, як вмирали патологоанатоми — від «фонячих» трупів, які їм довелося препарувати, і подібне.

Чому чорнобильські міфи все ще існують? У цьому вирішив розібратися Анатолій Борсюк у своєму «Чорним по білому» («1+1»). Якщо говорити коротко, міфи про Чорнобиль — наслідок тотальної брехні, якою довгі роки з різних причин годували наш народ. Навколо трагедії давно існує ціла бюрократична індустрія. Як завжди, і навколо цієї біди багато стерв’ятників і мародерів, липових потерпілих, нікому не потрібних дорогих технічних проектів. Хоч як це — нікому? Комусь же все це потрібне? Комусь, але не тим, хто постраждав насправді і продовжує страждати тепер. Але не лише від проблем зі здоров’ям, а ще й від комплексу неповноцінності, виниклого внаслідок необдуманих залякувань, від відчуття приреченості, яке з’їдає так само, як сама хвороба. Загальний висновок програми: не треба скавуліти, потрібно йти далі! І це правильно, й іншого не дано.

Цього року сумна річниця практично збіглася з найбільш життєстверджуючим святом — Великоднем. І наше ТБ також спробувало «вичавити» з цього максимум і духовного, і просто цікавого. За свідченням «інтерівських» «Подробиць», у львівській колонії якогось там режиму ув’язнені самі печуть паски. Печуть уже вісім років. Мабуть, про щось думають під час цього процесу. Церкви і монастирі також не залишають своєю увагою заблудлих: копченості і паски, освячені в церкві, — для них, а ще — можливість сповідатися...

Зовсім інше враження залишила по собі «зустріч Благодатного вогню», що транслюється в прямому ефірі Першого Національного каналу. Більшість віруючих залишилася в повному невіданні з приводу того, що відбувається. Благодатний вогонь — символ не лише Віри, але й усього живого, був чомусь цього разу презентований людьми світськими, якого б рангу вони не були. Що й покоробило істинних віруючих, які чекали на цей момент, як на найважливіший у році. І дійсно, який стосунок Президент має до християнського таїнства? Чому він запалює 33 свічки від Благодатного вогню, який його посланці привезли з Єрусалима на «Мерседесах»? Невже вже забуто навіть загальновідоме «Богу — Богове, кесарю — кесареве»? І після цього, як підтвердження розгубленості «кесаря», що не знайшов себе ні в миру, ні в Дусі, — вихід до преси. І там, під камери й мікрофони, — банальні й буденні слова — про мир і єдність, «унікальне свято перемоги добрих сил над злими», про любов до батька й матері. Дуже світські слова, навіть без двозначностей і духовних підтекстів. Нехай хочеться нашому Президентові бути миротворцем, у тому числі й духовним! Але хіба він не розуміє, що туди йому — зась?

Ще недавно винятковий день 22 квітня — тепер тільки забавна дата для телеекспертиз і телеаналів. Є привід поміркувати, під який бізнес-проект пристосують Мавзолей, сховище тіла ідеолога революційного пролетаріату. І УТ-1, і СТБ не пройшли повз цю «смачну тему».

Але найприємнішою світською подією тижня став бій Володимира Кличка з Крісом Бірдом, показаний «1+1». Звичайно, це гра, хоча груба й жорстока, в якій переможця чекає слава й визнання. Прес-конференція після бою — також гра. Красива гра, гідна сильних чоловіків. Як і привітання нашому переможцю від Бірда-молодшого, що викликало, якщо не розчулення, то повагу. Програвати красиво — також мистецтво. Хоча краще, звичайно, вигравати завжди і в усьому. Останнім часом нам цього дуже бракує.

Оксана ТИХОНЧУК, «Вечерний Николаев», спеціально для «Дня»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ