Пишу в газету «День», виходячи з уявлення, що телебачення
є одним з дієвих засобів масової інформації.
Щодо професійної майстерності подачі матеріалу на українському
ТБ, можна висловити багато докорів і побажань. Проте, гадаю, що це справа
фахівців. Але є громадські аспекти цієї проблеми, на які наважусь звернути
увагу просто як глядач.
Інформаційна цінність друкованих ТБ-програм дуже мала.
Із загальних назв передач, як наприклад, «Закон є закон» (УТ-1), «Основи»
(УТ-2), «На сьомому небі» (ICTV), «Діалоги» (25-й канал, «Нарт»), «Бути
жінкою» (НТУ, ТV Табачук), «Дзвони Києва» (ТРК «Київ») глядачі не розуміють,
про що ж саме піде мова в конкретній передачі.
Ображає відсутність елементарного такту й культури в поданні
матеріалу, про що свідчить не завжди хороша дикція ведучих. Часто-густо
заради збільшення кількості інформації ведучі говорять скоромовкою, через
що втрачається нормальне сприймання матеріалу глядачем. Треба бути фокусником,
щоб встигнути записати зміст яких-небудь оголошень, номери телефонів студій,
багатоцифрових банківських рахунків. У переважній більшості випадків телефони
або адреси відповідальних осіб зовсім не наводяться. Такий формальний підхід
до потреб споживача свідчить, швидше, про власне самозадоволення, а ніяк
не про глядача.
Таке враження, що немає наглядового громадського механізму
й за використанням ефірного часу ТБ, виходячи з інтересів суспільства.
Про необхідність введення цього механізму свідчать багато прикладів. Так,
37-й канал ТБ («Ютар») будує найбільшу частину своєї програми з трансляції
програм московського ТБ-6, включаючи навіть комерційну рекламу (!). Вдається
до цього й канал «Інтер» у своїй співпраці з ГРТ. А чому тільки з ГРТ і
ТБ-6, нехтуючи популярними європейськими каналами (звичайно, окрім футбольних
матчів)?
Дуже мало подається на ТБ документальних вітчизняних матеріалів
про Україну, які могли б бути використані не лише в освітніх цілях, але
й для паритетного обміну програм з зарубіжними ТБ (історичних та культурних
скарбів українських музеїв і храмів, природних, етнічних та культурних
надбань тощо).
Хай вибачають мені творчі працівники вітчизняного ТБ за
деякі узагальнення, але здається, що ТБ має бути носієм не лише загальної,
але й професійної культури.
Варто, щоб пані Н. Лігачова — критичний оглядач українського
ТБ — розглядала стан і проблеми ТБ також з позицій громадськості, повернувши
в цей бік свій авторський хист та гостре журналістське перо.
З повагою і пошаною до газети «День»
Раїса КОРОЛЬОВА,
лікар,
Київ






