Днями презентували архів самвидавних українських газет, що друкувались у Литві

Твердження, що незалежність українці вибороли в тому числі за допомогою так званого самвидаву, висловлене головним редактором проекту «Історична правда» Вахтангом Кіпіані, далеко не безпідставне. Це доводить й унікальний архів газет самвидаву, який за участі Надзвичайного й Повноважного Посла Литви Пятраса Вайтекунаса та народного депутата Миколи Поровського днями презентували в Укрінформі.

Литва була однією великою друкарнею ледь не для всього тодішнього українського самвидаву. За відомостями Пятраса Вайтекунаса, у 1988—1990 роках у Вільнюсі друкувалося п’ятдесят одне видання для українських національно-демократичних сил, розмножувалася патріотична література для двадцяти п’яти українських міст. Наклади ротапринтних газет сягали від кількох тисяч примірників до кількох десятків тисяч. Ці видання належали сімнадцятьом патріотичним організаціям, причому не тільки з Києва чи Львова (український П’ємонт, за даними пана Пятраса, друкував у Вільнюсі в ті роки вісім самвидавних газет), а й із Сімферополя, Бахчисарая, Донецька. А «східняки» харків’яни замовляли у столиці Литви друк трьох видань — стільки ж, скільки й «західняки» рівняни. Макети видань везли у Вільнюс до Інституту фізики Литовської академії наук, а вже звідти вони розподілялися Пятрасом Вайтекунасом та його соратниками по установах, що мали ротапринти — досить примітивні, якщо порівнювати з можливостями сучасної цифрової поліграфії, друкарські верстати.

— Пан Вайтекунас толерантно сказав, що його відомості є неповними, й це правда, бо в моїй колекції є понад сімсот двадцять неформальних видань тих років, — говорить Вахтанг КІПІАНІ. — Миколаїв мав щонайменше три таких видання! За моїми підрахунками, загалом тоді побачили світ від тисячі ста до тисячі двохсот українських самвидавних газет, тобто щодня виходили по 1—2 газети. На підставі цих артефактів минулого й можна зробити висновок про масштабність подій, внаслідок яких Україна здобула незалежність.

А Пятрас Вайтекунас пожартував: «Якби демонтаж СРСР здійснювали тільки литовці чи лише українці, то це нагадувало би спробу зварити суп в одному кутку каструлі».

— В українських «вільнюських» виданнях, — згадує Микола ПОРОВСЬКИЙ, — друкувалися матеріали про боротьбу з комуністичним режимом на місцях, свавілля місцевої номенклатури, про приховування наслідків чорнобильського злочину, наругу над справедливістю, інформація про діяльність місцевих патріотичних організацій, факти ігнорування історичної пам’яті. Вільне, нецензуроване, правдиве слово було каменем із пращі Давида, тобто молодих національно-демократичних сил. І саме цим каменем було вбито Голіафа — радянську імперію.

На часі — створення загального доступу до цих видань через мережу Інтернет. Інакше ці артефакти минулого буде втрачено.

Час, за словами Миколи Поровського, такий же невблаганний, як тодішні офіцери Комітету державної безпеки. Саме «завдяки» їм близько двадцяти відсотків самвидавного тиражу було вилучено дорогою з Вільнюса до українських міст і в самих українських містах.