Кожен народ пізнається за його богами та символами.
Лев Силенко, український мислитель, філософ, історик, письменник, номінант на Нобелівську премію

Друга світова: а якби переміг Гітлер?

1 вересня 1939 року розпочалася Друга світова війна. Від цього дня, одного з найтрагічніших в історії людства, минуло вже 80 років
30 серпня, 2019 - 12:26
ФОТО РЕЙТЕР

1 вересня 1939 року розпочалася Друга світова війна. Від цього дня, одного з найтрагічніших в історії людства, минуло вже 80 років. Як ця війна народжувалася, всім, як видається, вже все відомо. А ось про те, що мали на меті її учасники, не всі люблять згадувати.

Мета Гітлера полягала в тому, аби завоювати континентальну Європу, а як пощастить, то й Британські острови. Якщо ж не пощастить, то фюрер сподівався змусити Англію до компромісного миру, з визнанням німецької гегемонії в континентальній Європі і з поверненням Німеччині її колоній, які відняли після Першої світової війни. Гітлер цілком припускав, що завоювати Туманний Альбіон не вдасться. Адже для успішного десанту потрібен був сильний флот, як військовий, так і торговельний, а і той, і той у Німеччині 1939 року був досить слабким. Тому Гітлер мав намір, після перемоги на Європейському континенті, змусити Англію скінчити війну шляхом морської блокади з допомогою підводних човнів, завоювання її колоній і напівколоній у басейні Середземного моря та створення спільно з Японією загрози Британській Індії. Точні кордони Третього Рейху, які могли б виникнути після перемоги, заздалегідь не визначалися. Передбачалося лише повернути всі території, втрачені Німеччиною за Версальським миром, і приростити територію Рейху за рахунок низки східних територій Франції та Бельгії та західних і  північних територій Польщі, а також країн Балтії. Долю України перед війною в Берліні не було остаточно визначено: чи то вона перебуватиме під прямим німецьким правлінням, чи то стане формально незалежною державою під німецьким протекторатом. До другого варіанта схилявся один із головних ідеологів націонал-соціалізму і майбутній міністр «східних територій» Альфред Розенберг, але Гітлер у результаті обрав перший варіант і в період німецької окупації України жорстоко припиняв усі спроби проголошення Української держави. Загалом усі держави, завойовані Німеччиною, мали залишатися під суворим німецьким контролем, навіть за збереження формальної незалежності. Те ж саме фактично стосувалося й німецьких союзників.

Фашистська Італія, що відігравала роль молодшого партнера Гітлера в Європі, претендувала на Блакитний берег, Ніццу, Савойю та інші французькі департаменти, які розташовані між річкою Рона та італійським кордоном. Муссоліні також хотів захопити Грецію, Мальту, все Адріатичне узбережжя Югославії, а в Африці — Туніс, Єгипет, Британське і Французьке Сомалі, Кенію та Судан. Але невдовзі після долучення Італії до війни (а це сталося лише 10 червня 1940 року, вже після розгрому Франції), стало зрозуміло, що італійці самотужки на жодному театрі успішно бойові дії вести не можуть і повністю залежать від німецької допомоги. Тому на практиці, в разі перемоги держав Осі, Муссоліні міг би вдовольнятися лише тим, що від своїх щедрот готовий був відписати йому Гітлер.

Третій член Осі Берлін — Рим — Токіо, Японія, мала вельми амбітні плани створення Східно-Азіатської зони співпроцвітания — від Філіппін до Індії, де колишні колонії європейських країн і США мали стати формально незалежними державами, але під японським протекторатом, до того ж, дуже жорстким, як у Маньчжоу-Го, де все вирішували не маньчжурські чиновники та імператор, а приставлені до них японські радники. Крім того, Японія мала намір повністю завоювати Китай і створити там кілька маріонеткових держав. Радянська ж територія, всупереч думці, що панувала в СРСР, аж ніяк не була для Токіо пріоритетним напрямком експансії. У разі якщо Радянський Союз опиниться у ворожій державам Осі коаліції (а після укладення пакту Молотова—Ріббентропа в Токіо не обізнані з усіма хитросплетіннями німецької політики серйозно вважали, що СРСР може приєднатися до Потрійного пакту Німеччини, Італії та Японії) і буде розбитий, Японія передбачала окуповувати Примор’я, Північний Сахалін, Монголію і Туву. Зазначимо, що перебуваючи в географічній ізоляції від своїх головних союзників — Німеччини та Італії, Японія вимушена була покладатися лише на свої сили і на ресурси завойованих країн. Фатальною для Токіо стала недооцінка військового та економічного потенціалу США й рішучості американського народу і його лідерів боротися до кінця, незважаючи на Перл-Харбор та інші початкові японські успіхи.

Якби плани держав Осі здійснилися, увесь світ виявився б поділеним між чотирма державами. Крім Німеччини, Італії та Японії, це були б ще США, яким як «зону впливу», ймовірно, фюрер залишив би Латинську Америку. Слід зауважити, що Гітлер, практично не сумніваючись, що до нової світової війни практично від самого початку долучиться Британська імперія, дуже великі надії покладав на те, що Америка, де були впливові прибічники ізоляціонізму й існувало серйозне пронімецьке лобі, збереже нейтралітет, принаймні на період часу, достатній для того, щоб Німеччина встигла «розібратися» з усіма своїми супротивниками на Європейському континенті, зокрема й СРСР, і завдала б вирішальної поразки Англії. Тоді б американський вступ у війну втратив би сенс і навряд чи відбувся б.

Звісно, це був би дуже похмурий світ. «Остаточне рішення» охопило б весь Європейський континент. Євреї та неосілі цигани збереглися б, імовірно, лише на Британських островах, Піренейському півострові, в Італії, та ще у Швеції та Швейцарії, якби Гітлер вирішив їх не окуповувати. А більша частина Європи вкрилася б мережею концтаборів. Та й в Азії, зважаючи на особливості японського колоніалізму, народи, звільнені від європейського колоніального панування, почали б із вдячністю згадувати колишніх господарів. І в цьому новому гіпотетичному післявоєнному світі, без американської участі у війні, те, що залишилося б від Британської імперії (без Індії та низки інших колоній) і від Радянського Союзу (території на схід від Волги), стало б  державами, союзними США, що створювало передумови для Третьої світової війни. Її результат залежав би від того, яка з коаліцій встигла б першою створити атомну, а можливо — й водневу бомбу, і найбільш досконалі засоби їхнього доправлення на ворожу територію.

Супротивники держав Осі, за винятком СРСР, мали плани набагато скромніші. Франція хотіла б зберегти всі здобутки Першої світової війни та колоніальну імперію і звести Німеччину до післяверсальского стану. Як єдиний можливий територіальний здобуток розглядався Саар, на який Париж претендував ще 1919 року.

Англія, до 1939 року вже неспроможна стримувати відцентрові процеси у своїй імперії, розраховувала лише зберегти максимум з імперської спадщини і забезпечити впорядкований вихід зі складу імперії тих територій, які прагнуть незалежності. Про жодні територіальні здобутки взагалі не йшлося, хоча розгром нацистської Німеччини та Японії розглядався як основне завдання. Щодо Італії, то британська дипломатія сподівалася утримати її поза війною.

США після свого вступу у війну (формально — з грудня 1941 року, фактично — з середини 1940 року, після краху Франції) головною метою ставили розгром Німеччини та Японії, які мали підпасти під цілковитий контроль переможців. Італію як серйозного супротивника американці не розглядали і допускали її залучення після військової поразки до Антигітлерівської коаліції, що у результаті й сталося. Колоніальну імперію Америка створювати не наміру не мала — навпаки, надання незалежності Філіппінам було відстрочено лише через початок Другої світової війни. Єдино, в чому вона була зацікавлена в плані територіальних здобутків, то це в контролі над деякими стратегічно важливими островами в Тихому океані, які належали Японії. Американці розраховували, що повоєнний світ не матиме визнаних сфер впливу тих або тих держав і будуватиметься на принципі свободи торгівлі. США відіграватимуть у ньому вирішальну роль передусім завдяки своїй фінансовій та економічній потужності.

А ось Радянський Союз, на відміну від своїх майбутніх союзників за Антигітлерівською коаліцією, проте повністю збігаючись в цьому з державами Осі, розраховував у результаті Другої світової війни на вельми солідні територіальні здобутки і максимальне розширення сфери свого впливу. Сталін мав намір анексувати Східну Польщу, країни Балтії, Фінляндію, Бессарабію, Північну Буковину, Північний Сахалін та Курильські острови, турецьку Вірменію та Південно-Батумський округ, встановити контроль над Чорноморськими протоками. У цьому плані вдалося все, за винятком Фінляндії, яка у двох війнах з СРСР  захстила свою незалежність, і Туреччини, розібратися з якою під час війни у Сталіна руки так і не дійшли (хоча 1942 року до нападу на Туреччину велася дуже серйозна підготовка), а після війни Анкара опинилася під захистом США та Англії, так само як і Іран, на який Сталін теж мав свої види. У Європі майбутній генералісимус розраховував долучити до сфери свого неподільного впливу Польщу, Німеччину, Австрію, Чехословаччину та балканські країни, а в Азії — Китай і Корею. Тут вдалося майже все, за винятком Німеччини та Австрії, які довелося поділити із західними союзниками, та Югославії, що досить швидко відпала від радянського блоку. А Корею після нової кровопролитної війни довелося все ж таки поділити з тими ж таки американцями.

Часто-густо запитують, чому Сталін на самому початку війни, захопивши Східну Польщу, не продовжив марш далі і не спробував розгромити вермахт, який на той час не був готовий до війни з СРСР. Відповідь проста: радянський диктатор вичікував ще слушнішого моменту, аби напасти на Гітлера. Такий момент, як вважав Сталін, настав, коли Гітлер навесні 1940 року розпочав генеральний наступ на Заході, кинувши туди всі свої сили. Сталін щиро вважав, що Червона Армія за боєздатністю не поступається вермахтові, і мав намір завдати влітку 1940 року удар Гітлеру, коли, як він сподівався, основні німецькі сили зав’язнуть у боротьбі на лінії Мажіно. І слід зауважити, що Сталін не так уже й не мав рації в оцінці бойової потужності Червоної Армії. Адже він, як і Гітлер, розраховував на переможний бліцкриг, для якого мало вистачити тієї кадрової Червоної Армії, яку мав у своєму розпорядженні. Звісно, за боєздатністю вона далеко не дорівнювала вермахтові, тут Сталін помилявся. Але французьку армію, наприклад, Червона Армія справді перевершувала, зокрема й завдяки великій кількості танків та літаків. За 44 дні Французької кампанії 1940 року втрати вермахту становили 156 492 особи, при тому, що частину цих втрат німці зазнали в боях із британцями, бельгійцями та голландцями. Французька армія втратила 85 310 вбитими, 12 000 зниклих безвісти, 120 000 поранених (можливо, ще 130 000 поранених враховано серед полонених) і 1540 тис. полонених, а загалом 1747,3 тис. осіб. З німецького боку у травні 40-го і в червні 41-го були задіяні практично однакові сили — відповідно, 136 і 142 дивізії. Із 22 червня по кінець липня 1941 року, коли з вермахтом билася ще кадрова Червона Армія, німецькі втрати становили 213 301 особу, зокрема 46 470 вбитих і 11 758 зниклих безвісти. Червона Армія за цей період втратила 814 030 полонених, близько 320 тис. вбитих і близько 320 тис. поранених, а загалом близько 1454 тис. осіб. Співвідношення французьких і німецьких втрат виявляється 11,2:1 на користь німців, а радянських і німецьких — 6,8:1, теж на користь німців. Отже, Червона Армія воювала щонайменше у 1,6 разу ефективніше, ніж французька. Ось щодо загиблиз радянські втрати перевершували французькі у 3,3 разу, але тут вже далася взнаки стара радянська й російська традиція не берегти людей. З серпня 41-го, коли в Червоній Армії почали переважати новобранці, співвідношення втрат для радянської сторони значно погіршилося.

1940 року, всупереч розрахункам Сталіна, французьку армію було розгромлено дуже швидко. Вже на початок червня результат кампанії був фактично вирішений. І Сталін не ризикнув нападати на Гітлера, оскільки міг зіткнутися з основними силами вермахту, і переніс напад на рік. А 41-го вдарити першим просто не встиг, оскільки його випередив Гітлер.

Україна в Другій світовій війні не була незалежною державою. За її незалежність боролися лише ОУН і УПА, що до 1942 року робили ставку на Німеччину, а з 1943 року — на США та Англію (щоправда, останні аж до кінця Другої  світової війни про це навіть гадки не мали). Ставка на Німеччину не повинна дивувати, оскільки на підтримку держав Осі у той час розраховувало більшість національно-визвольних рухів (арабський, індонезійський, в’єтнамський, значна частина індійського, цейлонського тощо), які надалі точнісінько так само перейшли на бік Антигітлерівської коаліції, що перемагала. Відмінність була в тому, що більшість із них у результаті війни домоглися незалежності, тоді як єдиний виграш України від війни полягав у тому, що всі українські землі були зібрані в Українській РСР, яка навіть отримала місце в ООН. Усе це, звісно, полегшило здобуття Україною незалежності, та лише майже через півстоліття після закінчення Другої світової.

ФОТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG

Борис СОКОЛОВ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ