Дуже відверте послання...

Минулий тиждень минув під знаком Калинівки, населеного пункту поряд з яким сталася пожежа на складі боєприпасів. З одного боку, справа начебто рутинна, лише цього року були три подібні інциденти: Сватове — Балаклія — Калинівка. Але в останньому випадку вельми цікавими є обставини: Вінницька область (вотчина нинішнього Президента), антитерористичні навчання СБУ в цьому регіоні й день народження Петра Олексійовича Порошенка. Як каже у таких випадках Дмитрій Кисельов на російському ТБ: «Совпадение? Не думаю...» Усі ЗМІ відреагували, посипалися дуже різні точки зору й коментарі. Офіціоз переважно схилявся до версії недбальства. Мабуть, тому, що диверсія породжує набагато більше неприємних запитань до влади.

Оскільки одночасно дивитися кілька телеканалів не виходить, я був змушений зосередитися на «112 Україна». Там у студії Павла Кужеєва зібралися військовий експерт Олег Жданов, громадський діяч Ілля Ківа та професор Микита Василенко. Зрозуміло, цікавилися тим, де наша СБУ, де військова контррозвідка, оскільки версія диверсійного акту була найпопулярнішою. Усі сумні події останнім часом на начебто мирній території України змушують визнати, що ми незахищені, а всі бадьорі рапорти начальства нічого не варті. На жаль, спецслужби РФ діють на нашій території, як у себе вдома, та й п’ята колона їм активно допомагає. А у країні, що воює, досі не наведено елементарний лад, що є природним, закономірним наслідком політики «договорняків», сидіння на двох стільцях, стратегії «вранці воюємо, увечері торгуємо». Не можна під час війни жити так, ніби ніякої війни немає. Це неминуче породить хаос, вправно стимульований ззовні. Що чекає нас надалі, якщо не буде кардинальних змін? Почнуться вибухи АЕС, хімічних заводів, гребель, стратегічних мостів, метро і т.д.?

ХІРУРГІЧНі ЗАХОДИ

Російські диверсанти почуваються в Україні настільки затишно завдяки «договорнякам», що дають можливість агентам ворога бути присутніми в найважливіших державних структурах нашої країни й блокувати там боротьбу з ворогом.

Учасники обговорення погодилися з тим, що українське суспільство потребує хірургічних заходів, терапія вже не допоможе.

Пан Василенко зауважив, що демократія хороша в мирний, спокійний період. Калинівкою нам ще раз нагадали, що війна йде не лише на Донбасі, а в усій Україні. І в цій війні ми поки не перемагаємо. Перемогти нам дозволить лише всенародна боротьба проти кремлівських шпигунів, диверсантів і провокаторів. Зусиллями лише спецслужб обійтися не вдасться. Не наші склади мають горіти, має горіти українська земля під ногами ворога.

Чи здатна нинішня влада України на організацію всенародного опору агресії? Питання риторичне...

На «Еспресо-TV» продовжували обговорювати мовні аспекти «Закону про освіту». Зі своєю позицією виступив нардеп Олексій Скрипник. Слухаючи його, я думав, що він представляє «Опозиційний блок», але виявилося, що він з «Самопомочі». Здивувала його апологія нашої національної неповноцінності. Скрипник був проти рішучої реакції на претензії сусідніх країн щодо розширення викладання української мови в школах національних меншин. Депутат сказав: «Ми бідна, третьорозрядна країна з високим рівнем корупції». А потім узагалі висловив щось неймовірне, мовляв, щоб не дратувати сусідів, ми в Україні повинні говорити «російсько-українською мовою». А це що таке? Так, ми, завдяки багаторічному пануванню паразитичних політиків і олігархів, маючи чудові об’єктивні можливості, стали бідною країною. Але чи означає це, що тепер треба посипати голову попелом, ставати на коліна й віддавати все, що зажадають? Уже віддали Крим і шматок Донбасу. Що на черзі?

Ось така « Самопоміч»...

Ведучий «Еспресо-TV» Василь Зима сказав, що перед обличчям таких нападок на Україну нам слід показувати зуби. Згоден.

Угорські наміри можна пояснити й зрозуміти, хоча вони й не підлягають задоволенню. 1918 р. Австро-Угорщина зазнала поразки в результаті Першої світової війни. Угорці до останнього залишалися вірними інтересам «дунайської монархії» на відміну від чехів, словаків, хорватів, поляків тощо. Тому угорцям і довелося випити гірку чашу до дна. Мир приніс їм втрату 50% територій, які вони вважають своїми. Відтоді в їхній країні існує з цього приводу мовчазний консенсус: по можливості в різні засоби сприяти територіальному реваншу. Мовна й культурна  активність займають у цьому далеко не останнє місце. Окрім угорського реваншизму, який нині найяскравіше втілює екстремістська партія «Йоббік», існує і румунський в особі організацій «Романія марі» і «Ватра романяске» й інших організацій, що прагнуть розширити кордони Великої Румунії аж до українського Миколаєва (так звана Трансністрія). Відповідним впливовим групам у Бухаресті й Будапешті потрібні свої етнічні анклави в Україні, що ізольовані від українського суспільства, орієнтуються на сусідні етнічно близькі держави й не дуже лояльні до країни свого проживання, повністю залежні від підтримки Угорщини й Румунії.

Чи влаштовує це нас? Чи потрібні нам такі етно-політичні до певного часу законсервовані «бомби»? Не слід забувати, що Румунія й Угорщина  тривалий час незаконно володіли українськими землями. Там є  сили, які сподіваються в разі, якщо Україна не встоїть під ударами Москви, поживитися українськими територіями. Щоправда, вони чомусь забувають, що й самі можуть стати жертвами великої східної імперії (і вже ставали). Незважаючи на майже 50 років комуністичної диктатури, там погано знають історію СРСР—Росії. Наприклад, як товариш Сталін у союзі з Каменєвим, Зиновьєвим і Бухаріним нейтралізував Троцького,  потім у союзі  з Бухаріним знищив Зиновьєва й Каменєва, а потім настала черга й Бухаріна. Якщо не встоїть Україна, то ні з якими Польщами, Румуніями й Угорщинами ніхто не церемонитиметься. Вони швидко стануть розмінною монетою.

«ПОЛІТИКА РАВЛИКА»

Свого часу товариш Молотов, зустрічаючись з Гітлером і Ріббентропом, сказав, що Північна Буковина (яку СРСР на той момент «зжер») — це, звісно, добре, але є ще Південна Буковина. А то угорцям можуть пригадати, що цей народ прийшов у межиріччя Дунаю й Тиси із земель  хантів і мансі (нинішній Ханти-Мансійський національний округ Російської Федерації). Фантастика, скажете? У цьому світі сталося чимало такого, що спочатку вважалося фантастикою. Краще б нашим сусідам не зв’язуватися з геополітичною кухнею Кремля.

На каналі NewsOne Нестор Шуфрич закликав до «всепрощення» по відношенню до «ДНР» і «ЛНР», лякаючи розпадом України, якщо вона не догодить російським найманцям. Розповідав, як добре жилося українцям за Януковича. І ми змушені терпіти всю цю пропаганду через «договорняки» нинішньої влади.

Потім з’явився у студії Ю.І. Єхануров, який теж висловився з мовного питання. На його думку, не треба квапитися із затвердженням української мови. Так 26 років не квапилися, в результаті спровокували ще один раунд русифікації, отримали російські лінгвістичні «гетто» в Криму й на Донбасі. Це «політика равлика», безконечного зволікання у розв’язанні проблем, яка й привела нас до нинішнього жалюгідного стану. За 26 років можна було розв’язати 90% наших проблем, якщо, звісно, орієнтуватися не на швидкість равлика. А уникнення будь-яких конфліктів, згладжування гострих кутів, відмова від протистояння там, де воно неминуче, не рятує. До речі, варто дещо пригадати. 2008 року, коли відзначали 90-річчя підняття на щоглах кораблів Чорноморського флоту прапорів Української держави, Військово-морські сили України спробували в Севастополі встановити меморіальну табличку. Але матроси були побиті проросійськими екстремістами, а табличка знищена. Український (!!!) військовий прокурор у всьому звинуватив українців. Київ проковтнув це приниження. А ще тоді слід було показати силу й рішучість України. Але показали слабкість і боязкість, привчаючи опонентів до того, що Україна все стерпить і з нею можна не церемонитися. Це мало свої наслідки 2014 року. Стратегія пристосовництва виявилася провальною. Між іншим, під час описаних подій міністром оборони у нас був Юрій Іванович Єхануров...

Отже, в мовному питанні (яке владу мало хвилює порівняно зі збереженням своїх повноважень і особистим збагаченням) відступати не можна. І не можна дозволяти іноземним центрам втручатися у свої внутрішні справи й диктувати суть і характер українських законів. Адже потім все одно визнають нашу правоту, але не було б запізно. Я от нещодавно в програмі «Час-тайм» на «5-му каналі» почув знаменну фразу Курта Волкера, спецпредставника США: «США, Франція та Британія повинні були рішучіше виконувати Будапештський протокол». Авжеж!