Найбільша честь, яку може зробити людині історія, - це нагородити її званням миротворця.
Річард Ніксон, 37-й Президент Сполучених Штатів Америки

«Епідемія схожа на війну...»

Євген Малолєтка — про нові виклики та героїв своїх фото
20 листопада, 2020 - 12:26

Євген МАЛОЛЄТКА — багаторічний учасник фотоконкурсів газети «День», неодноразово отримував і Гран-прі, і «Золотий День». Його фото друкувалися в провідних світових виданнях: TIME, The New York Times, The Washington Post, Der Spiegel, Newsweek, The Independent, El Pais, The Guardian, The Telegraph та інших. Знімає війну в Україні з перших днів, і так само з початку епідемії він знову на передовій. Цього разу це лікарні Чернівецької, Тернопільської та Житомирської,Львівської областей. Євген зняв відомий на всю країну портрет лікаря Почаївської лікарні Івана Венжиновича. Очі лікаря були по всій країні на бігбордах і в іншій соціальній рекламі. На жаль, Іван нещодавно помер. Наша розмова — про складність роботи в умовах епідемії, про історії героїв фото, а також про роботу в Білорусі під час протестів після президентських виборів.

«ТРЕБА БУЛО ЇХАТИ, ПОДИВИТИСЯ СВОЇМИ ОЧИМА»

Цей рік незвичайний і важкий, ми зіткнулися з епідемією ковіду. Але й шість років тому був важкий рік, почалася війна. Що схожого було, коли ти 2014 року поїхав на схід знімати війну, і зараз, коли ти поїхав у найскладніший на той час регіон, Чернівецьку область, знімати епідемію?

— Мені здається, що вся ця ситуація схожа на війну, тільки війну, де все відбувається всередині в лікарнях і ти цього не бачиш, так само, як і на сході України, поки ти не там, не бачиш, як усе це насправді відбувається. Поїхати знімати в лікарні для мене було новим викликом. Спочатку було не зрозуміло, що буде, наскільки все це серйозно. Тим паче що все невидимо, куди йти, куди проситися, у кого отримувати доступ. Спочатку здавалося, що все неможливо, все закрито, але виявилося, що все можна знімати, як і на війні. Там теж думаєш, що все погано й туди не можна дістатися. Виявляється — можна, головне розпочати. Ми всі бачили епідемію в Італії, в Бергамо, звідти було дуже багато фото, але ніхто не бачив, як відбувається у нас, реальні кадри з лікарень. І наскільки все в українській медицині погано чи зовсім погано, було незрозуміло. І треба було їхати, подивитися своїми очима.

Я вже бачив подібне. У зйомках зарубіжних колег, епідемію Ебола в Ліберії, Сьєрра-Леоне. Це все, в принципі, дуже схоже. Усі носять костюми, відбувається обробка приміщень. Я здогадувався, що нічого нового у світі не вигадано, але відчути для себе було важливо. Найважливіше було зробити перший крок. Далі пішло легше. Спочатку думаєш, головне не захворіти, нікого не заразити. Перша емоція — був трошки страх, але не сказав би, що дуже боявся. Коли туди увійшов, то стало простіше.

Перший раунд роботи був два тижні, потім ще тиждень. Ми їздили по Тернопільській області, Чернівецькій та один день провели в Житомирській. Потім знову повернулися до Чернівецької, там не вийшло знімати, ми зробили матеріал з Івано-Франківська про священика католицької церкви, який причащав смертельно хворих. І ще 10 днів працювали у Львівській області.

Добре, що ми не весь час перебували в лікарні, хоча якось ночували в інфекційному відділенні. Ми їздили на «швидкій», чергували з лікарями, чекали викликів. Дуже складно було потрапити до цих лікарень, дехто не пускав. Медицина, як і військові, це свій окремий, закритий світ.

Я дуже хотів досліджувати, як лікарі працюють під час епідемії. У лікарів швидкої допомоги додаткова небезпека ще й у тому, що їх відправляли на «звичайний» виклик, а люди не зізнавалися, що у них є симптоми ковіду, й лікарі самі заражалися, оскільки на нековідний виклик вони їдуть без захисту.

Багато лікарів виходили допомогти колегам, хтось, навпаки, йшов у відпустку, бо боявся за своє життя. Багато молодих лікарів казали, що ми стоятимемо осторонь. Комусь важливо було, що більше грошей платять, така мотивація теж є.

«Я РАДИЙ, ЩО МОЯ РОБОТА ТРОХИ ІМ ДОПОМОГЛА»

— Одна з найсильніших історій — судмедексперт, який розтинав тіла на вулиці, бо його приміщення не було обладнане нормальної вентиляцією й не було зливу в каналізацію, і вони розтинали тіла на задньому дворику свого маленького моргу, на вулиці, в мішку. І ось картина така, Олег Стецюк спалює рукавички у відрі, починає йти чорний дим, і він жартує: «О, чорний дим, як під час чуми». Ми розповіли цю історію, а його і його начальство викликали до департаменту в обладміністрацію, як ви посміли розповісти про таке. Але в підсумку їм дали інший морг, привезли гуманітарну допомогу — костюми, поставили якийсь намет, ще щось додали. Але зараз, наскільки я знаю, ситуація не надто змінюється. Я радий, що моя робота трохи їм допомогла, хоча вони не отримують доплат, незважаючи на те, що мають безпосередньо прямий контакт з зараженими, мертвих потрібно розтинати, віруси розлітаються.

Багато лікарів померло від ковіду. Лікар Іван Венжинович з Почаївської лікарні, фотографії якого я віддав на соцрекламу, помер від ковіду, хоча офіційно у нього у свідоцтві про смерть інша причина, але у нього були всі симптоми, але ПЛР-тест був негативний. Він дружині казав: утретє я вже не витримаю перехворіти.

Є люди на моїх знімках, які померли через кілька днів після зйомки. Забирали жінку з дому, лікар одразу сказав, літня, діабет, ожиріння, виживаність дуже погана в таких випадках. Це як серед військових, ти дивишся свої знімки, а там одного немає в живих, ще одного. Сумно, але, на жаль, таке життя. Дуже прикро, що герої твоїх фото вмирають.

«ЯКЩО НІХТО НЕ ЗНІМЕ, ЦЕ ПОТІМ НЕ ЗАЛИШИТЬСЯ В ІСТОРІЇ»

— Ми розповідали на самому початку про забезпечення Чернівецької лікарні, там старий австрійський будинок, ремонт там не роблять більше ста років, дерев’яні перегородки, і лише ось зараз, через пів року, їм провели кисень. Як мені пояснили в міністерстві, це проблема лікарні та її адміністрації, оскільки гроші виділяли на всі лікарні, але не можу сказати, наскільки це правда. Ця лікарня була переповнена вже у квітні. І ось на вихідні дні там залишався один лікар на 120 осіб. Зрозуміло, що більша частина роботи припадає на медсестер, але все одно, один лікар на 120 осіб!

У липні ми знімали на «швидкій» у Львові, була дика спека, а ти в захисному костюмі, він поліетиленовий, нічого не пропускає, потіє все. Хоча й намагаєшся легше вдягатися, костюм повністю закритий, і весь піт стікає в кросівки, ходиш у воді. У мене з собою було кілька пар кросівок, після виїзду я їх переодягав, вони сушилися. Гарна сауна така (посміхається).

Добре, що перша історія, яку ми зробили, дуже розійшлася, люди побачили, що відбувається в лікарнях, в якому вони стані. Це була найважливіша місія, показати цю реальну ситуацію, щоб це залишилося в історії. Це був один з аргументів, коли ми намагалися домовитися з лікарями — нам потрібно, якщо ніхто не зніме, це потім не залишиться в історії.

«У БІЛОРУСІ В ЛЮДЕЙ Є ВІДЧУТТЯ НЕВИСЛОВЛЕНОСТІ ПРОБЛЕМ»

— Далі була Білорусь.  Дуже шкодую, що не потрапив на самі вибори. Я отримував акредитацію на зйомку в країні. Мене акредитували, але в МЗС чомусь не захотіли видавати цей папірець, раз ти з України — потрібно проходить карантин. Після 9 серпня співробітники інформагентства, з яким я співпрацюю, все-таки змогли забрати ці документи, і я полетів. У Білорусі, якщо ти іноземець, журналіст, у тебе має бути акредитація МЗС. Так у всіх пострадянських країнах. Без акредитації ти не можеш працювати навіть на вулиці.

Перше враження, коли приїхав, що у людей є відчуття невисловленості проблем і того, що їх чують. Там немає такої свободи слова, як в Україні.  Було дуже приємно, коли всі дякували журналістам за їхню роботу. Запитували звідки ти, якщо потрібно було пройти на дах зняти зверху, вели, допомагали. Сидиш у кав’ярні, опитуєш людей, яких жорстоко побила поліція, підходить  жінка, запитує: ви журналіст? Ось запишіть хлопчика, йому на Окрестіно ногу зламали. Їм просто немає до кого звернутися. На державне телебачення не підеш же.

Або ось інша історія:  хлопчик, сирота, він ішов до крамниці, просто там його затримав ОМОН, пов’язали, побили в автозаку, побили в РВВС,  відвезли в Окрестине, ще там побили, зламали ногу. В гуртожитку живе на 4 поверсі, ходити не може нормально, йому допомагають волонтери. Якийсь сюр там відбувається.

Якщо порівняти події у Мінську з нашим Майданом, то в Білорусі інша форма протесту. У них немає лідерів протесту, їх усіх або вигнали з країни, або посадили. Люди самоорганізовувалися, все керується з телеграм-каналу NEXTA. Коли 9-го числа починалися протести, їм не дали можливості зібратися на головній площі, і вся активність перебралася до спальних районів.

Ось уяви собі, це такий великий Майдан, лише на Троєщині.  Люди там почали будувати барикади, перегороджувати дороги,  а тут автомобіль поліції та автозак  прориваються на повній швидкості  по газонах, починають  всіх розганяти, кидати світлошумові гранати. При цьому повністю відключений інтернет,  дуже погано працює мобільний зв’язок. Інтернет не працював скрізь, навіть у людей у будинках, не лише мобільний. Поліція ганяася за людьми, били біля під’їздів, такий великий рівень жорстокості там. Ось ти просто йдеш додому, бачиш, біжить ОМОН, значить, потрібно швидко бігти в під’їзд або втікати, ховатися.

Але при цьому довкола дуже френдлі-настрій, ідеш вулицею, всі машини сигналять, усі махають із вікон. І теж, схоже, як у нас на Майдані, коли в центрі йдуть протести, відходиш 300 метрів, а там іде звичайне життя, працюють кав’ярні. В Мінську,  звичайного дня, якщо вийти на центральний проспект, там  практично нікого не буде, і  для Білорусі,  щоб такі натовпи виходили на вулицю — це нонсенс. Усі в основному, як було в СРСР, працюють на заводах. Наприклад, близько 18 000 людей працюють на тракторному заводі, ми прийшли на перезміну, а там хор співає гімн «Погоня». Люди йдуть хвилею з прохідної заводу, тисяч вісім осіб проходять, і весь цей час хор співає. Вони обрали таку форму протесту, працюють як завжди, але  до другої години, в обідню перерву виходять на сходинки і співають. Потім після роботи вони також ходять по місту в національному одязі, грають, співають. А їх також затримують, б’ють.

«ЯК ТІЛЬКИ ЛЮДИНА СТАЄ ТРОХИ ПОМІТНОЮ В ПРОТЕСНОМУ РУСІ, ЇЇ ВІДРАЗУ ЗААРЕШТОВУЮТЬ»

— Усіх лідерів протестів, які з’являються, відловлюють. Як тільки людина стає трохи помітною в русі протесту, її відразу заарештовують, садять в СІЗО. Наприклад, так само було зі страйкомом МТЗ. Була створена наглядова рада. І їм усім починають шити справи. Одного  з лідерів  протестів із МТЗ, посадили в СІЗО і потім вигнали з країни.

Майдан теж довго йшов у спокійній формі. Але в Білорусі буде вкрай складно. Всі силовики мають дуже хороше матеріальне забезпечення, вони рішуче налаштовані жорстоко давити протест. А якщо люди проти силовиків візьмуть палиці, в них просто почнуть стріляти. Я бачив статистику, що в жодній іншій країні не заарештовували стільки протестувальників, як у Білорусі.

Адже як відбуваються європейські протести.  Йде хвиля протестувальників проти хвилі поліцейських, поліція розганяє, б’ють людей, і побігли далі. А в Білорусі спочатку побили,  потім затримали, потім відвезли в СІЗО. Причому заарештовують  усіх поспіль, затримали багато колег журналістів, вони сиділи по 15 діб. Одного затримали в кав’ярні, вломився ОМОН, потім на суді кажуть, що у них був неузгоджений мітинг біля цієї кав’ярні, і ніхто не дивиться на які-небудь докази.

ЄВГЕН МАЛОЛЄТКА

Образливо, що вже довго тривають протести, а режим лише посилюється,  і нічого хорошого доки не чекаємо. Але як у нас на Майдані, коли пішли розстріли, то ситуація змінилася. Але в Білорусі, мені здається, піде все жорсткіше. Міліція тут недоторканна.  За ними стоїть система. Вона їх завжди покриє. У них хороша зарплата, постачання, устаткування. Лукашенко ще перед виборами відвідав усі військові частини, налаштував усіх, сказав, що здавати нічого не будемо. Далі намалював собі 80 відсотків.

Узагалі рік вийшов дуже насиченим хорошою роботою. Більше відкриваю для себе світ. Білорусь, Нагірний Карабах. Дізнався багато нового про медицину. Зараз в Україні стало тісно для мене, хочу розвиватися, працювати в інших країнах.

Микола ТИМЧЕНКО, «День», фото Євгена МАЛОЛЄТКИ
Газета: 
Рубрика: