Публіка виявляє ненаситну цікавість до всього, за винятком того, що дійсно варто знати.
Оскар Уайльд, видатний ірландський англомовний поет, драматург, прозаїк, есеїст

Етер дилетантів

або Cуб’єктивні нотатки про телесеріал «Пристрасті за Зінаїдою»
20 грудня, 2019 - 13:00

На загальнонаціональних каналах серіали як і раніше займають значну частину ефірного часу. Причому, з 2017 року суттєво змінилася географія виробників. Від США і РФ до США, країн ЄС, Туреччини та Польщі. І звичайно — серіали вітчизняного виробництва, що, здавалося б, не може не радувати. Ось до них ми і вирішили придивитися.

Три тижні поспіль на телеканалі «Інтер» вирували пристрасті. Я не про те, про що ви подумали. «Пристрасті за Зінаїдою», 12-епізодний серіал, який відзняла «Кінокомпанія «Київтелефільм». Так, в усякому разі, написано в початкових титрах. Які передують багатомісячній   праці великої знімальної групи. Фінальні ж  подають її поіменно.  Режисер-постановник серіалу — російський актор і режисер Олександр Мохов. У заголовній ролі — російська акторка і телеведуча Настя Задорожна, виконавці головних ролей:  російські серіальні артисти — той-таки Олександр Мохов, Ганна Казючиць, Андрій Чернишов, Антон Соколов. З українських — в епізодичних ролях відзначилися Володимир Горянський та Олександр Данильченко. Неув’язочка якась виходить. Та, втім, яка різниця! Хто сьогодні читає  «поминальник», що нестримно біжить, (даруйте, є в телевізійників такий немилозвучний термін).

Можливо, звісно, під час виготовлення фільму було задіяно технічну базу «Кінокомпанії «Київтелефільм», та в безсловесному натовпі на якомусь хвацькому сценарному віражі (сценарист — Каріне Фоліянц, кандидат мистецтвознавства, яка викладала драматургію та історію кіно в різних росіийських навчальних закладах, як повідомила «Вікіпедія»)  підвернулися якісь «зірки екрану-початківці», не знаю. Не з’ясовувала. Мене мистецтво захопило.

В одній з анотацій до серіалу малограмотний копірайтер, пишаючись, вочевидь, своєю асоціативною знахідкою, написав, що «Пристрасті за Зінаїдою» — парафраз оскароносного фільму Володимира Меньшова «Москва сльозам не вірить». Ну, аби, не дай Боже, недалекоглядний глядач каналу не надумався перемикати:  кіно, мовляв,  буде душевне, про нелегку жіночу долю, але всі терни героїня подолає і у фіналі побачить  небо в діамантах.

І справді. Серіал розпочинається з мажорної ноти — чиста й наївна дівчинка Зінаїда Крилова, що рано втратила батьків, дізнається, що її мрія здійснилася — вона вступила до вишу! Без протекції і хабарів. Як годиться в такому разі, вона радісно біжить в невідому далечінь, несамовито  розмахуючи сумочкою, волосся розвівається (укладений чубчик, щоправда, форму зберігає) і кричить усім зустрічним про свою перемогу... Й одразу стає нестерпно нудно — адже це не стилізація під фільми 50—60-х років, де певна гіпертрофованість поведінки світлих героїнь «Весни на Зарічній вулиці» чи «Летять журавлі» сприймається як умовний романтичний образ, а цілком реалістична картинка з 90-х, які багато хто добре пам’ятає.

А навіть хто не пам’ятає, знають, звісно, що ці самі 90-ті увійшли в історію з епітетом «хвацькі». І вже за кілька хвилин після початку 12-серійного марафону ми переконуємося в цьому — серед білого дня хазяї міста намагаються побити чужинця, який їм не до вподоби. Та ба — за іронією долі поруч опиняється сама (!)  Зінаїда! І рятує бідолаху. Звісно, їхня зустріч була обумовлена. Як і цей наївний сюжетний поворот. Любов з першого погляду, гра в хованки із зав’язаними очима («А давай ніколи не розлучатися?!»), вагітність, зрада друга, дивовижне перетворення юної дівчинки-янголятка на залізну леді, яка не пробачає образ. З’ясування стосунків, падіння з обриву, яке, на щастя, не мало сумного кінця (адже попереду ще довгих 11 серій). Поява благородного ботаніка-пожильця, який возиться із сином Зінаїди, як із рідним, і (й до ворожки не ходи) закоханий в його маму.  Несподівана поява за кілька років батька дитини, в якого, звісно, не склався бажаний шлюб із заможною нареченою і кар’єра за кордоном. Адже зло має бути покараним — цих прописних істин нас навчають з дитинства. Дізнавшись про те, що в нього є син, хлопець  повертається до провінційного міста, і пристрасті спалахують з новою силою. Зінаїда-кремінь, тому горе-батько викрадає дитину, новий вірний друг знаходить дитину, але зазнає побиття і потрапляє до в’язниці. А незабаром Зінаїда дізнається про його смерть.  Від’їзд із міста, аби розпочати нове життя, продаж сусідкою квартири — потрібно допомогти  матері-одиначці  (цієї миті можна було сперечатися на всі виручені кошти, що добру, але наївну жінку кинуть, проте  підпал квартири і її смерть — це вже перебір, аби виправдати «Пристрасті за Зінаїдою», умисне перебільшення — якщо хтось не зрозумів).

Зінаїда у відчаї, але на обрії (святе місце порожнім не буває) з’являється новий благородний герой — зірка районної газети, який на наступний після знайомства день приводить дівчину до редакції і заявляє, що вона буде його асистенткою. Агов, колеги, що працювали в 90-х у ЗМІ, навіть у столичних, чи чули ви про таку посаду — асистент?! До того ж, не в головного  редактора, а у звичайного кореспондента. Хоча, власне, що вдячним (якщо такі є) глядачам до таких професійних дрібниць. Адже головне, в Зінаїди на обрії замайоріло  щастя (вона не байдужа до автора резонансних кримінальних публікацій). Щоправда, маленька подробиця — виявляється, він одружений, і в нього смертельно хвора дитина.

Це всього лише точкове перелічення  пристрастей, що вирували в трьох, не довгих за хронометражем  серіях. Здавалося б, усі можливі фатальні удари Зінаїда вже пережила — не було, хіба що, втрати пам’яті після падіння з обриву, сестри-близнючки, підступної та жадібної, про яку вона й гадки не мала, темного минулого загиблих батьків і його резонансу в нелегкій долі Зінаїди. Я припустила, що щось подібне станеться в дев’яти епізодах, які залишилися. Адже треба було дрівець у вогонь підкидати, аби пристрасті за Зінаїдою не тліли.  І  майже вгадала, були, щоправда,  варіації сценарних знахідок.

Аналізувати, навіть просто ділитися емоціями про те, що відбувається на екрані наступними вечорами, так само безглуздо, як розмовляти з телевізором. Це настільки приголомшливо (не в хорошому сенсі слова) та убого, що мимоволі спадає на думку: «Чи це не жарт? Витончений, креативний? Адже не можна серйозно випускати таке на одному з центральних каналів країни?» Мені навіть спало на думку, що до знімальної групи спеціально набрали дилетантів усіх професій — мовляв, киньмо їх у вир кіновиробництва і погляньмо, чи випливуть.  Від костюмерів: якщо у благородного олігарха дружина — красуня-стерво, то неодмінно в леопардовому вбранні (ну, а в чому ж іще?). Постановників: бійки в кадрі такі смішні й мультяшні, що хочеться самому комусь натовкти пику, хоч ніколи й не пробувала, але, передбачаю, що краще вийде. Гримерів: коли син Зінаїди гине в аварії, повідомити про трагедію до неї приходять  двоє міліціянтів — ну, це, скажу я вам, номінація на «Оскар-навпаки»: один — утрируваний лиходій з вибіленим обличчям і запалими очицями, інший а-ля Іван-дурник із зачіскою під горщик. Певно, в тому теж таємний сенс є, авжеж. «Майстрам діалогу»  взагалі премію виписала б: сцена, коли Зінаїда на прохання колеги і залицяльника кримінального репортера «спалилася», ставлячи жучок у помешканні правильного олігарха, і журналіст пояснює їй, що вся ця затія була потрібна йому лише задля того, аби дістати компромат на господаря і отримати гроші, які необхідні, оскільки дочка вмирає. Залізна Зінаїда все розуміє, розтікається, як метал у доменній печі, і солодкоголосо шепоче; «Ну, хочеш, я тобі солоденького принесу...» Солоденького принесу, Карле! Або, не пам’ятаю вже в якій сцені: «Мені байдуже, на якому фортеп’яні граю...» Згадався одразу бородатий філологічний анекдот: «Сиджу в кіні, в першому ряді, в зеленому пальті...»

На цьому тлі навіть калька з уже згаданого фільму «Москва сльозам не вірить» (син-малюк спить, героїня після важкої зміни, а то й двох,  хвора, сидить вночі за підручниками, і... ні, не здогадалися, не засинає (це но-хау), а непритомніє) здається шедевром режисерської майстерності — вірю!

Нещодавно на просторах інтернету мені трапився заголовок «П’ять фільмів про кохання, від яких холоне кров». Здається, після «Пристрастей за Зінаїдою» я  стала сніговою королевою. А тут ще реклама не пам’ятаю чого, яка переслідує в серіалі зі слоганом: «Лисець вже близько». Є припущення, що вже настав.

Ірина Гордійчук
Газета: 
Рубрика: