Голови, що розмовляють ні про що

Український телеефір переповнений програмами розмовного типу. Це і ток-шоу, і авторські передачі, і «хард-токи», і інформаційні програми, які передбачають запрошення гостей студії... В принципі, в усьому світі розмов на ТБ вистачає: голови, що розмовляють, — це обов’язкова складова телебачення ще з часів його виникнення. Але в нас є свої «родзинки».

Нещодавно «День» уже писав про особливості вітчизняних ток-шоу, які здебільшого перетворилися на телетаблоїди з їхніми традиційними скандалами та сенсаціями. Втім, цим вади розмовного жанру на українському телебаченні не вичерпуються.

На думку деяких телевізійників, зараз на укрТБ звідкілясь взялася й утвердилася традиція або наїжджати на співрозмовника (гостя студії), наче на «ворога народу» на допиті, або вести дружню розмову, наче «на кухні», під час якої глядач відчуває себе третім зайвим. Без відверто ворожого або, навпаки, без відверто приязного ставлення журналіста (ведучого) до гостя не відбувається практично жодна розмова перед камерою. У першому разі гість напружено намагається захищатися і не сказати нічого, «що може бути використано про нього в суді», відтак розмова виходить нервовою та малозмістовною. У другому разі розслаблені учасники передачі — і журналіст, і спікер, не звучать жодні гострі запитання та відповіді. Як наслідок, розмова виходить прісною та нецікавою для глядача.

Можна не погоджуватися з цією оцінкою, але ніде правди діти: мало хто з українських журналістів уміє вести розмову в студії на такому ж рівні, як їхні колеги не тільки з «еталонного» британського Бі-Бі-Сі, а й з інших провідних каналів Європи, Північної Америки, іноді навіть Азії (якщо взяти той же «Аль Джазіра»). Зберегти британську холоднокровність і продовжувати розпитувати співрозмовника й далі, не виказуючи своїх емоцій, і в результаті вийти на розмову, яка показує, «хто є хто», не гірше за допит, — це вищий пілотаж. Але для цього треба досконально знати тему розмови, бекграунд, сильні та слабкі сторони співрозмовника, мати спеціальну підготовку з риторики...

Втім, «не журналістами єдиними» ми відрізняємося в гірший бік від телееталонів. Проблема, яка насправді є більш значущою, навіть ключовою, — це наші найпопулярніші «гості студії» — політики.

З якогось моменту переважна більшість провідних політичних діячів перестала висловлювати свої справжні думки, свою справжню точку зору, говорити відверто й щиро. Жодних спонтанних заяв, жодних непогоджених заздалегідь тез уже давно ніхто не чув. Роками нам доводиться слухати замість особистої позиції, умовно кажучи, «месидж-бокс», розроблений політконсультантами і затверджений «керівництвом партії». Зрозуміло, погодження позицій у межах однієї політичної структури потрібне, і його неможливо уникнути. Та коли замість своєї власної думки, хоча б заздалегідь погодженої, людина, не думаючи, оголошує лише чужі їй «мовні конструкти», — це «дві великі різниці». Серед таких «запрограмованих» політиків є й ті, що при владі, і ті, що в опозиції. І ця «особливість» українського політикуму (ніде в Європі ви цього не зустрінете) викликає відчуття несприйняття і у пересічного глядача, і в експертному середовищі.

Дійшло до того, що з виступів політиків по телебаченню вже давно практично неможливо зробити новину. Вони не йдуть в ефіри, щоб щось повідомити людям, — вони йдуть, щоби пропагувати, переконувати, агітувати, тобто «озвучувати» те, що треба, а не те, що вони насправді думають.

Свого часу я мала стосунок до компанії, яка займалася моніторингом українського телеефіру. Ми «розшифровували» всі розмовні програми на укрТБ упродовж багатьох років. Ще п’ять-сім років тому політики говорили в ефірі щось дійсно важливе та нове. Поступово таких виступів дедалі меншало... А потім ця робота взагалі втратила будь-який сенс — із публічних заяв практично зник зміст, залишилася лише політтехнологічна та піарівська «оболонка» — яскрава, але, по суті, беззмістовна.

Зрозуміло, коли інтерв’ю, в якому немає нічого нового, важливого, значущого, з’являється в пресі, — спікер може вносити правки у процесі підготовки матеріалу до друку, і в результаті іноді виходить... те, що виходить. Але коли в прямому ефірі ми вимушені слухати штампи, декларації, заучені месиджі й тези, це, по-перше, викликає недовіру, а по-друге — просто відлякує і від саме цього політика, і від усіх інших.

До слова, поширення практики «нещирих виступів» — і не тільки на телебаченні — крім всього іншого, сприяє зростанню популярності так званих політиків-популістів. Людям не вистачає щирості, відвертості та проявів звичайних людських емоцій, не вистачає політиків, які говорять на теми, які цікаві не лише їм самим, а й звичайним людям, — політиків, яким вони, звичайні люди, можуть довіряти. І в підсумку люди підтримують тих, які є схожими на звичайну людину, — частіше за все, такими виявляються популісти.

Звичайно, ця проблема не тільки і не стільки є проблемою телебачення в Україні. Але ТБ змогло виявити головну проблему вітчизняних політиків — серед них дуже мало тих, хто може і має право говорити те, що він справді думає, або те, що він сам (а не його партійне керівництво або роботодавець, тобто той, хто платить йому гроші) вважає за потрібне сказати.

Мені здається, саме через це дивитися вітчизняні ток-шоу та «хард-токи» чим далі, тим менш цікаво. Ми за звичкою звинувачуємо в цьому журналістів, але вони, напевно, винні хіба в тому, що продовжують запрошувати в ефіри тих, хто не здатен або не має права на самостійне генерування змісту своїх промов. Втім, а що їм ще залишається робити, коли таких несамостійних персонажів в українській політиці стає дедалі більше, в тім числі й на керівних посадах різного рівня?