Двома найпоширенішими елементами у Всесвіті є водень і дурість.
Гарлан Еллісон, американський письменник-фантаст

Хат скраю немає!

Директор Української служби «Радіо «Свобода» Ірина ХАЛУПА — про розмовне радіо, попит на розумне та про інформаційний мінімум європейця
27 листопада, 2009 - 00:00

Окрім усім відомої місії, яку в часи радянського режиму добросовісно виконувало «Радіо «Свобода», йому довелося виявляти свою характерну проукраїнську позицію і в пізніші, вже незалежні часи. «Свобода» була одним із небагатьох антикучмівських ЗМІ. Колись саме з програми «Вечірня свобода», що виходила на частоті радіо «Промінь», в українському суспільно-політичному мовленні почалися політичні дебати, які сьогодні, поширившись на телевізійний простір, поглинули його.

Ще характернішим є те, що сьогодні, через п’ять років після помаранчевої революції, відомої деякими своїми досягненнями у сфері свободи слова, «Радіо «Свобода» досі не тільки не має власної частоти, а й стикається з проблемами ефірного забезпечення. Наразі «Свобода» співпрацює з радіо «Мелодія» (в її ефірі вона виходить тричі на день у будні і один раз у суботу) та державним радіо «Промінь» (один ефір на день у будні).

Директор Української служби Ірина ХАЛУПА в ефірі «Радіо «Свобода» вже протягом 19 років. «Коли я тільки почала працювати, ми ліпили бобіни, — згадує вона. — А сьогодні все переведено в «цифру», працюється значно швидше та ефективніше. Робота журналіста для мене завжди була дуже цікавою. Це можливість постійно пізнавати щось нове, чогось навчатися, допомагати людям, урешті-решт. Тому всі ці роки я працювала перед мікрофоном, і тільки протягом останніх двох змушена займатися адміністраторськими та бюрократичними справами».

Щоденний інформаційний мінімум Ірини Халупи складає світова служба ВВС, сайти газет New York Times, Guardian, лондонський Times, німецькі Spiegel, Suddeutsche Zeitung, «День», «Українська правда», сайти літературних новинок та ін. Пані Ірина вважає, що інтерес до того, «що відбувається в твоєму місті, твоїй країні, на твоїй планеті» — природна риса людини. А на нашу думку, це ще й ознака тієї омріяної цивілізованості, яку в нашій країні називають «європейськістю».

— У другій половині минулого сторіччя місія «Радіо «Свобода» була особливою, можна сказати, історичною. Сьогодні ми живемо вже в зовсім інші часи, з іншими інформаційними викликами. Як у зв’язку з цим змінилися завдання «Радіо «Свобода» і яким сьогодні ви бачите східноєвропейський простір?

— Місія «Радіо «Свобода» і нашого європейського крила — радіо «Вільна Європа» ніколи не змінювалася. Ми є так званим сурогатним радіо, тобто виконуємо функції громадських ЗМІ. Обстоюємо певні принципи: свобода, захист національних та прав людини. Окрім того, позиція української редакції «Радіо «Свобода» завжди була, є і буде проукраїнською. Звичайно, коли наше радіо було засноване у 1950-х роках американцями, продукт, який вони готували, був інакшим. Часи були інакшими. До викликів часу, безумовно, треба пристосовуватися, але не забуваючи про базові принципи. Ми не розважальне радіо, хоча, звичайно, прагнемо бути якомога сучаснішими, цікавішими, динамічнішими. Ми не меркантильне радіо. Хоча... чому шляхетні принципи не можуть бути одночасно й меркантильними?

— Це одне з найактуальніших питань для українського інформаційного простору. Чи не здається вам парадоксальним те, що фінансоване Конгресом Сполучених Штатів Америки медіа виявляється чи не єдиною радіостанцією, яка заявляє про свою проукраїнську позицію? Яка на загал ваша оцінка пропорцій проукраїнського в інформаційному просторі нашої держави?

— Два роки тому німецька фундація Конрада Аденауера оприлюднила аналіз українських ЗМІ під заголовком «Вільні, але не незалежні». Ці слова, як на мене, дуже влучні. В українських ЗМІ переважає легковажність і розважальність. Майже всі новини виходять за одним шаблоном. А блискучими студіями намагаються компенсувати брак серйозної інформації. Особливе явище — безмежна кількість ток-шоу, які особисто я називаю «колізеєм».

— Телевізійники часом переконують нас, що ці «колізеї» є вінцем європейського телебачення. Заперечте.

— Заперечую. Ток-шоу в Європі є, але вони не політичні, а соціальні. Так, у них часто буває багато дебілізму, але серед них є й такі, куди приходять письменники, зірки, винахідники чи просто цікаві люди.

Еталоном доброї журналістики для мене є британське BBC і його світова служба. Там працюють журналісти високого калібру. Хоча елемент розваги також присутній (наприклад, програма про різноманітні технічні винаходи), але новинарські передачі BBC — поза конкуренцією. Наприклад, програма у форматі інтерв’ю «Тверда розмова» (Hard talk). До речі, єдиний українець, який був її учасником кілька років тому — це Олег Рибачук, — підскакував, як слимачок на сковорідці... Ми не чуємо і не бачимо таких розмов в Україні. Із власного досвіду я знаю, що українські політики звикли казати, як священики у церкві: не смійте, мовляв, перебивати, жодних додаткових запитань і заперечень.

— Чи це не журналісти їх до цього привчили?

— Тоді вони не повинні бути журналістами, а слугами, челяддю тих політиків. Політикам ніхто ніде не вірить. І цю невіру треба втілювати в якусь конкретику.

Після помаранчевої революції ми всі раділи, що журналістика в Україні стала незалежною. Але, на жаль, одночасно масово з’явилася «джинса», замовні матеріали. Найгірше те, що це явище дуже швидко узаконилося.

Щодо радіо, то воно в Україні сьогодні є комерційним. Розмовного радіо як такого практично не існує, окрім Національної радіокомпанії України та «Ери». Але обидва ці медіа мають свою специфіку. І це дивно, адже Україна має традиції розмовного радіо.

— Для порівняння: яка ситуація з розмовним радіо в Празі, де ви зараз працюєте?

— У Празі працюють декілька розмовних каналів. Але найбільш розгалужену систему розмовного радіо має Велика Британія: там є більш серйозні хвилі, є «легші». Найсерйознішим є BBC — Radio 4. Багато друзів нашої родини прокидаються та засинають разом із цією радіостанцією.

— Тобто попит на серйозне розмовне радіо є?..

— Авжеж.

— ...бо нас часто запевняють ще й у тому, що на «розумний» продукт попиту немає...

— Неправда. Я завжди була переконана, що люди голодні на справді цікаву інформацію. У той же час, якщо їх «годувати» неякісним продуктом, та ще й докинути туди реклами, то люди, які за натурою є доволі інертними, протестувати проти цього не будуть. Вони просто споживатимуть те, що їм вішатимуть на вуха. Таке собі зачароване коло.

— Наші телеменеджери пишаються тим, що телебачення серед українців користується найбільшою довірою після церкви. Але цією довірою канали користуються тільки аби накручувати свої рейтингові лічильники, а не підвищувати рівень суспільства. Напевно, що тут справа ще й у медіавласниках, як ви вважаєте?

— Це є свідченням їхнього рівня культури. Як на мене, український телевізійний продукт нерозвинений. Для мислячої людини там немає на що дивитися. І якщо метою українських медіамагнатів є люмпенізувати українське населення, то вони на правильному шляху.

— Продовжуючи тему розмовного радіо: в Росії, де, як ми знаємо свободі слова дуже скрутно, є тим не менше «Эхо Москвы». В Україні ж свобода слова ніби є, але бракує чогось, аби нею скористатися. З чим це пов’язано, на вашу думку?

— Я не є експертом із російських питань, але вважаю, що негласний дозвіл на мовлення «Эхо Москвы» може бути своєрідною «фішкою», мовляв, бачте, у нас є свобода слова. «Эхо Москвы» існує досить довго, має солідну репутацію. Щоб знищити його нараз, треба бути дурнем. Російська влада на це не наважиться.

В Україні, очевидно, засіла якась пасивність. Але я бачу багато протилежних проявів. Дуже активні, наприклад, студенти. До речі, у Сполучених Штатах вельми популярним є студентське радіо. Воно надзвичайно цікаве. Коли почалася війна в Іраку, студенти одного з університетів створили радіопрограму, яка називалася «Воєнне радіо». Вони готували такі програми, що до них почав звертатися Пентагон... Я мрію, щоб і на «Радіо «Свобода» ми мали студентські ефіри.

— А без чого ще, на вашу думку, не може обійтися сучасне розмовне радіо?

— Це, звичайно, питання смаку. Як на мене, класична музика та джаз — це природні партнери розмовного радіо. Можливо, навіть попса, але інтелігентна. Мені здається, що якби на такому радіо були цікаві програми, люди б його слухали. Я дуже втішилася, коли в Україні почалися великі дискусії щодо громадського радіо. Але, на жаль, ця ідея залишилася на рівні розмов, бо немає волі та бажання її втілювати.

— Ви зробили комплімент ВВС. Пригадую як наш головний редактор Лариса Івшина колись сказала, що перш ніж створити «ВВС», потрібно створити «Британію»...

— Справді, іноді наша старанність представити збалансований погляд сягає абсурду. Адже часом випадає мати справу з відвертою брехнею. У такому разі, розглядаючи суперечливі питання, треба підніматися на вищу моральну та розумову площину.

Якщо пригадуєте, колись в українському ефірі була програма «Післямова». Більшість людей, що її започатковували, досі працюють у журналістиці. Тож початки української незалежної преси були достойними. Що сталося?

— А що, власне, сталося?

— Це запитання до українців та українських журналістів. Покотилося все до розваги.

— Це вікова хвороба, як гадаєте? Усе ж таки наша держава розвивається...

— Так, розвивається, але останніми роками це більше нагадує тупцювання на місці. Немає такого розвитку, якому належить бути в Україні XXI століття. Пора припинити скиглити! Так, українці зазнали багато потрясінь, але ж ми з вами здорові, ми знаємо, що таке правда, а що таке брехня, можемо відрізнити грішне від праведного. Українці не повинні думати, що прийде якийсь «лікар», політик, месія, який їх вилікує і поставить на ноги державу. Україна мусить взятися за себе сама. Це справа кожної людини. Бо твоя хата не скраю. Біля твоє хати є хата, за твоєю хатою є хата і праворуч від твоєї хати є хата. Хат скраю немає!

— Останніми тижнями Європа святкує 20-річчя падіння Берлінської стіни. Кілька тижнів тому Україна паралельно святкувала ще й чергову річницю Жовтневої революції... Нас постійно ніби розриває, ми розвиваємося в різних і навіть суперечливих вимірах. Як гадаєте, Україна досі «за стіною»?

— Так, за стіною. Чи чули ви про якесь урядове рішення щодо відзначення чи проведення семінару з нагоди 20-річчя падіння Берлінської стіни? Ні. А це значить, що Україна не почувається частиною того світу, до якого нібито прагне.

Україна досі не позбулася свого радянського минулого, вона живе ілюзіями і брехнею радянської епохи. Навіщо нам Ленін у центрі міста? Адже всі ці символи досі мають силу, вони досі впливають. Комуністичне минуле тягне на дно, воно не відпускає нас «літати» і бути вільними.

Кожна людина мусить мати в житті щось, що для неї є важливим. Щось високе. Родина, робота, талант... І навколо того будувати своє життя. Кожен має знайти свій якір у чомусь. Один може вирощувати гарні помідори, інший — квіти, третій — писати книги, але всі вони — в одній країні, це все наше, і ми є тут господарями. Треба по-господарськи ставитися до наших під’їздів, будинків, дворів, доріг, шкіл і не чекати на якихось державних діячів. Треба не забувати, що ця країна — твоя. З Україною все буде гаразд. Якщо цього захочуть українці.

Марія ТОМАК, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments