Хто така пострадянська людина

«Прочерк» — остання автобіографічна повість Лідії Чуковської, російської поетеси, прозаїка, публіциста й мемуаристки, доньки Корнія Чуковського, сканує моральні вивихи пострадянських суспільств крізь час. Повість була написана протягом 80—90-х років минулого століття — про події 30-х, але як же точно й безжально вона пояснює нам нашу дійсність, реалії століття ХХІ.

Ми обов’язково детальніше звернемося до творчості Лідії Чуковської в наступних номерах «Дня», а наразі — тільки один абзац, що великою мірою може пояснити нам, що відбулося з людиною протягом тих 70-ти радянських років.

«...Хаос тридцать седьмого был отлично организован [...] А главное: и палачи — и жертвы были глубоко запрятаны в многоэтажных зданиях, в подвалах, в железнодорожных вагонах, за колючей проволокой. Жертвы и палачи не «от Рущука до старой Смирны», а от Черного моря до Белого, от Невы до Енисея, передвигались по стране многомиллионными невидимками, а видимая, обыденная человеческая жизнь между тем продолжалась как ни в чем не бывало. Страна трудилась и спала под усыпительно-обличительные речи газет и радиотарелок. Трудились на полях, на заводах, в литературе, в науке, в живописи, в киноискусстве. Иногда с ленцой и бездарно, карьеристски и подхалимски, иногда с пафосом и вдохновенно. Оттрудившись, люди отдыхали: совесть спокойна. Пожалуй, это и было самое страшное».

Це найстрашніше досі живе в нашому суспільстві. І мутує, набуваючи нових форм.

Днями на своїй сторінці в мережі Facebook документаліст Валерій Балаян звернув увагу на дослідження російського Інституту проблем глобалізації «Як вимирає «благополучна» Росія: причини, динаміка, тенденції». Виявилося, передає utro.ru, що головний конфлікт нашого часу в Росії полягає в протистоянні між старіючими носіями російської культури й професійних навиків та молодою «ликующей гопотой». При цьому, за словами Михаїла Делягіна, що очолює згаданий інститут, в елітах «злам культурного балансу» відбувається навіть швидше, ніж у селищах міського типу. Відбувається, за його висловом, уже «не розцивілізовування, а розлюднення».

Тим часом однією з топ-тем окремих українських, а здебільшого російських медіа стало 20-ліття ГКЧП: оприлюднювали нові свідчення та фотографії, осмислювали зміни, що відбулися протягом останніх двох десятиліть. До цієї теми можна підходити з різних боків. А «День», з огляду на все викладене, зацікавився феноменом пострадянської людини. Який шлях вона пройшла від «гомо совєтікус» і до сьогодення? Хто така пострадянська людина? Яка вона? Що впливало на її формування та становлення?

Ми не претендуємо на вичерпність. Бо, як слушно зауважує один з опитаних нами експертів, вичерпне пояснення феномену «пострадянської людина» вимагає цілих дисертацій. Утім, окремі думки з Польщі, Грузії, Латвії та Білорусі не менш важливі передусім тому, що наштовхують нас на самостійні роздуми.

«СТРІМКІ ЗМІНИ — НАЙБІЛЬШИЙ ВИКЛИК, ПЕРЕД ЯКИМ ПОСТАЛА ПОСТРАДЯНСЬКА ЛЮДИНА»

Анджей ШЕПТИЦЬКИЙ, аналітик Інституту міжнародних відносин Варшавського університету, Польща:

— Я не впевнений, що «радянська людина» досі існує. Якщо говорити про українське, російське, білоруське суспільства, то можна виявити спільні риси, які є спадщиною Радянського Союзу, — те, що лишилося від «гомо совєтікус». Але всі країни та їхні суспільства, що входили до складу колишнього СРСР, пройшли певний шлях. Кожні — свій. Було стільки доріг, скільки було республік у СРСР.

«Гомо совєтікус» була дуже пасивна. Вона не цікавилася політичним життям. Якщо і цікавилася, то лише тому, що держава цього вимагала. Така людина «десь там» працювала і не мала багато грошей, ведучи спокійний образ життя. В останні 20 років на таких людей вплинули дуже швидкі зміни, які відбулися на різному рівні: політичному, економічному, соціальному. Це був найбільший виклик, перед яким постала пострадянська людина. В цих умовах пострадянській людині потрібно було навчитися виживати. У Польщі подекуди є залишки посткомуністичного суспільства. Маю на увазі деякі державні компанії вугільного та аграрного сектору, наприклад. А в деяких поляків ще залишилися і позитивні «почуття» щодо комуністичної системи. Зокрема, переконання, що держава повинна допомагати людям.

«ЦІ ЛЮДИ НЕ ЗАСУДИЛИ І НЕ ЗРОЗУМІЛИ ЗЛОЧИНІВ ЕПОХИ КОМУНІЗМУ»

Атіс КЛИМОВИЧ, журналіст, Латвія:

— На тему пострадянської людини професура може писати дисертації... У Латвії не все так добре і красиво, як очікувалося 20 років тому, коли все відбулося (розпався Радянський Союз — Ред.), а країни стали незалежними. За 70 років Латвія зазнала і фізичних, і моральних втрат. Радянізація відчувається і в нинішньому житті країни, вона залишила свій відбиток. 20 років тому сталося відновлення незалежності. Але кількість населення в Латвії досягла ще передвоєнних показників.

Охарактеризувати пострадянську людину дуже складно. Тут треба враховувати вік, рівень освіти, національність і приналежність до певного соціального шару. З іншого боку, деякі характеристики, які ми можемо приписувати пострадянській людині, властиві і суспільствам західних країн, які знаходяться зараз у кризовій ситуації. Греції, наприклад. Ці люди переважно очікують благ від «когось» (зокрема від держави) і менше розраховують на свої власні сили. Напевно, «гомо постсовєтікус» будуть завжди... Так і велика частина латиського суспільства очікує чогось від держави, вона не дуже активна і не готова відповідати за себе. До цієї категорії належить переважно недостатньо демократизована російськомовна частина населення. Ці люди «сидять на гачку» російських телеканалів з проімперськими настроями. Вони не пройшли за останніх 20 років світоглядний еволюційний шлях і, що найгірше, не засудили і не зрозуміли злочинів епохи комунізму.

«ГОЛОВНЕ, ЧОГО ДОСЯГЛА РАДЯНСЬКА ПРОПАГАНДА, — ЦЕ НЕ ВІРА В РАДЯНСЬКУ ІДЕОЛОГІЮ, А ВІДСУТНІСТЬ ВІРИ У БУДЬ-ЩО»

Гія НОДІА, голова Кавказького інституту миру, демократії й розвитку, Грузія:

— У Грузії відбулися великі психологічні і соціальні зміни. Сьогодні проблеми багато в чому пов’язані саме зі світоглядним протистоянням поколінь. Зараз при владі в Грузії перебуває покоління, яке проходило соціалізацію під час або після розвалу Радянського Союзу. Тому старше покоління, яке соціалізувалося за радянських часів, — відчуває себе маргіналізованим. Люди нового покоління переважно орієнтується на конкретні цілі, а не на процеси, глобальні та універсальні цінності. Вони більш відкриті, більш самостійні і розраховують на власні сили.

Пострадянська людина — це людина, яка виросла в радянському суспільстві, соціалізувалася в ньому. Хоча це не означає, що вона реально вірить у ті цінності, які насаджувалися офіційною пропагандою. Якщо говорити про якості, то на думку спадає відразу три. По-перше, страх. Пострадянська людина боїться взяти на себе ініціативу, тому що вона карана. Друге — цинізм. Оскільки головне, чого досягла радянська пропаганда — це не віра людей у радянську ідеологію, а відсутність віри у будь-що. Публічний простір сприймався як простір брехні, підлабузництва і лицемірства. І третє — це брехня і неприродність, оскільки те, що відбувається за межами твого будинку — брехня. Люди до цього звикають і починають самі прикидатися і брехати. Це теж одна з рис, яку прищепила людям радянська система.

20 років — не настільки тривалий термін, тому навіть на молодих людях помітно «відбиток» радянськості. Проте Грузія тримає курс на відмову від радянського минулого, напевно, більшою мірою, ніж інші пострадянські республіки. Не враховуючи країн Балтії.

«СУСПІЛЬСТВА ЯК ТАКОГО В БІЛОРУСІ НЕМАЄ — Є НАРОД, НАСЕЛЕННЯ»

Роман ЯКОВЛЕВСЬКИЙ, політичний оглядач, Білорусь:

— Пострадянська людина — це людина, повністю обліплена «родимками» «хомо совєтікус». «Держава допоможе», «за радянської влади було краще, ніж зараз»... Молодь у Білорусі, безумовно, вже інша, і її конформізм, який активно пропагують державні медіа, насправді не такий стійкий. Більшість молоді є прихильниками європейських цінностей, вони віддалилися від Росії. Один з мотивів цього віддалення — те, що Москва підтримує Лукашенка. Суспільства як такого в Білорусі немає — є народ, населення. Спостерігаючи за ним сьогодні, бачимо, як у нього зростає страх перед системною кризою, що триває в країні. Громадяни Білорусі — в очікуванні чергової девальвації, їх лякає дике зростання цін за повної відсутності багатьох продуктів, які починають просто зникати з магазинів. Це пов’язано навіть не з кризою виробництва, а з тим, що влада нестримно експортує до Росії ці продукти харчування...

Покоління, яке пам’ятає радянські часи, ще достатньо активне. Свідченням цього є те, що при владі в Білорусі перебуває такий оригінальний керівник як Олександр Лукашенко, який і прийшов до влади на хвилі ностальгії за Радянським Союзом.