Наша Батьківщина благає допомоги красномовства, бо так багато її преславних подвигів поминається глибокою мовчанкою.
Феофан Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ, перекладач, публіцист, науковець

«Катастрофи» та «можливості»

2005-й: країна, журналістика і журналісти
29 грудня, 2005 - 00:00
МАЛЮНОК АНАТОЛІЯ КАЗАНСЬКОГО / З АРХІВУ «Дня»

2005 рік журналісти називають по-різному: роком розчарувань, роком потепління, роком надій... Багато хто вважає основним здобутком для журналістики цього року відсутність тиску на медіа з боку центральної влади. Проте після спілкування з колегами з регіонів нагадуєш собі, що журналістика існує не тільки в Києві, і «там», в «глибинках», не так уже й багато чого змінилося.

Серед подій цього року, пов’язаних з українською журналістикою, можна згадати про рішення Європейського суду із прав людини, згідно з яким державу Україна було визнано винною в порушенні права на свободу слова за заявою «АТЗТ «Українська прес-група» — видавця газети «День». Це стало прецедентом, коли українське друковане видання виграло суд у вищій європейській судовій інстанції, і важливим рішенням для впорядкування стосунків між журналістами та політиками. У той же час ця подія залишилася практично непоміченою вітчизняними ЗМІ.

Але хоч як би там було, всі хотіли змін у власній країні. Як зізнаються журналісти, хочуть їх і сьогодні. Яким був 2005 рік на їхній погляд? «День» запропонував колегам поділитися своїми думками про найважливіші, на їхню думку, події року в Україні, журналістиці та особистому житті.

Леся САКАДА—ОСТРОВСЬКА, тележурналіст (Студія «1+1»):

— 2005-й рік був у певному сенсі особливим. Було цікаво спостерігати за бурхливим політичним життям. Зараз до влади прийшла така когорта політиків, яку зліпив сам народ, і тепер той народ слідкує за ними, як за героями серіалу. Серіалу «Майдан». Однак сподівань виявилося більше, ніж реальних результатів.

Що стосується журналістики, то тут теж більше розчарувань і не справджених очікувань. Після попередньої влади журналісти мали б зрозуміти, що обслуговувати політиків — негарна і неблагородна справа, що не варто цим займатися, бо обов’язково буде соромно. Журналісти мали б стояти осторонь, інформувати й аналізувати, а не брати активну участь у політичних процесах. Бо потім виходить, що ти вже не журналіст, а політик. Якщо ти не можеш сказати про когось незаангажовано, значить у будь-якому разі ти політик.

Щодо особистого, то 2005-й подарував мені багато приємних закордонних подорожей. Надзвичайно цікавими були відвідини Італії, зокрема, Венеції з її палацами та герцогинями, що досі ними володіють. Те, що завжди було у фокусі якихось романів, випало побачити у реальному житті. Подібні відчуття подарувала й подорож до Франції. Приємно, що там люди живуть зовсім іншими проблемами. І коли в маленькому селі нагороджують людей, які найкраще прикрасили свій балкон, подвір’я чи стіни будинку новорічними гірляндами до свят, то розумієш, що європейці живуть іншим життям і мають дещо інші цінності, ніж сьогоднішні українці.

Людмила МОМОТ, заступник головного редактора журналу «Хобі»:

— Нічого нового про країну, звісно, не скажу, оскільки все, що відбувалося в ній, відбувалося на наших очах, і хто мав вуха — той чув, хто мав очі — бачив, хто хотів щось аналізувати — аналізував. Була, перефразовуючи відомий вислів, надія крізь сумніви, було розчарування, хоча і не несподіване, було і залишилось безліч болючих «чому?»

Чому, приміром, політикум у черговий раз наступив на ті ж граблі у сенсі невміння консолідуватися й порозумітися між собою? Чому історія нічому не вчить (чи, може, наші державники її просто не знають)? Чому шанс, дарований народом, знову егоїстично розтягнутий під бойові знамена міжусобних політичних війн? Чому, зрештою, мені — людині, яка не визначає долю країни, а значить і долю всіх її громадян — зрозуміло, що не можна було допускати розбрату, а їм, політикам, — не зрозуміло?

Тож яким цей рік був для держави точніше, ніж словами з листа Євгена Чикаленка, відомого українця, мецената, сучасника Володимира Винниченка, писаними 1908 року, не скажеш: «Ще поки гнітили нас, то ми якось трималися купи. А як тільки трохи полегшало після 1905 року, всі одразу опинилися в глухій опозиції один до одного з тим, щоб хоч би і на руїнах, а все одно залишитися самому собі, як пам’ятник Геростратової слави...» Що можна додати до цього вбивчого коментарю до сьогоднішніх подій в Україні? А ще не можу позбутися важкої аналогії, «навіяної» дорогою до батьків, які проживають неподалік від Києва. Автомагістраль красиво обрамляли з обох боків могутні тополі вирослим «підліском». В один із вихідних наприкінці зими побачила жахливу картину: посадку настільки безжально понівечили, що розум й очі відмовлялися щось розуміти. Потрощені, напівзламані, розтерзані стовбури з напівобрізаним, напівполаманим гіллям, зі здертою на них корою... Усе це лежало, стирчало, звисало... Серце зайшлося і від сподіяного, і від гіркого передчуття, що так усе й залишиться. Не помилилася. Ніхто не потрудився залікувати ці страшні рани ні через тиждень, ні через місяць, ні за рік. Навесні на розтерзаному гіллі зазеленіло те, що ще могло зеленіти, влітку високі бур’яни вкрили те, що лежало на землі, восени листя на порубаних і вцілілих деревах швидко пожовкло й опало, з приходом зими сподіяне замерзло й оголилося... Щось схоже періодично відбувається, на жаль, з Україною...

Іще одна її біда — безперервна вагітність виборами. «Батьки нації» ні на хвилю не дають їй оговтатися після чергових пологів (як правило, незмінно важких і з ускладненнями), кволій і знесиленій задають усе ту ж траєкторію руху... Особливо печально було спостерігати за цим минулої зими. А нині... Маневри політиків «во спасєніє» уже навіть не дивують. Емоції, якщо й виникають, то приглушеного типу (принаймні, у мене): «Ну-ну, панове, й на це, виявляється, ви здатні...» Підготовка до походу один на одного — у розпалі! Оголошено суцільну мобілізацію імен, шикування під бойовими знаменами проходять методично й затято, усе частіше звучить «ситуативне наймення» народу — «електорат». А де ж Україна?

Говорити про проблеми журналістики, її трансформуючу дію на суспільство в цьому контексті, зрозуміло, також непросто. Є відомі закони «жанру», є воля видавців, є журналістська совість, є громадянська позиція, є, зрештою, професіоналізм чи відсутність його. Від комбінаторності цих складових і залежить якість інформаційного продукту, що виходить у світ. Журналістика року, що минає, підказувала, радила, застерігала, била на сполох (маю на увазі, передусім, аналітичну), однак політикум, схоже, чує тільки власну «пісню». Ситуація, що складалася в суспільно-політичному житті країни, вимагала від мас-медійників уміння перебудовуватися на марші, «перетравлювати» продукт міжусобиць оперативно й водночас дохідливо, робити висновки й прогнозувати подальший розвиток подій тоді, коли вони йшли тільки їм відомим курсом... У журналістики немає вихідних, вона не може «пробуксовувати» чи взяти тайм- аут для передиху, її продукт чекають сьогодні, завтра і завжди. Це той вид публічної діяльності, удачі й промахи якого — на особливому рахунку в суспільства. Тому я щиро шаную всіх своїх колег, кому вдається гідно володіти цим непростим ремеслом.

В особистому житті рік був щедрим на події, зустрічі, знайомства. На щастя, усі рідні — живі та здорові, друзі (й, зокрема, однокурсники) залишились друзями, з’явилася нова захоплююча робота про захоплених людей. Нарешті, знайшовся наш шкільний друг, з яким наше і його військове життя розлучило на десятки років! І це класне відчуття — побувати з сім’єю не просто на морі, а в гостях у... юності!

Володимир ГОРІШНЯК, головний редактор журналу «Військо України»:

— Важливою подією, як для країни в цілому, так і для армії, зокрема, насамперед є принципове політичне рішення про вивід наших військ з Іраку. Інша знаменна подія цього року — політичне рішення керівництва країни про переведення строкової військової служби на однорічний термін. Це — ще один вагомий крок до переходу нашої армії на професійну основу.

Що стосується подій в журналістиці, то тут слід би відзначити загальну тенденцію: вперше за всі роки незалежності ми дійсно маємо пресу без темників, купюр і цензури. І це є надбанням всієї української журналістики, а не якогось окремого колективу. Це дійсно є підтвердженням політичної волі керівництва, коли свобода слова стала реальною свободою, а не чимось ефемерним або віртуальним. З подій року в журналістиці я би без усіляких сумнівів відзначив VII фотоконкурс газети «День». Без фотоконкурсу «Дня» вже навіть важко уявити мас-медійне середовище. Без сумніву, він став знаковою подією для мас-медіа в Україні, яка вже перетворилася в хорошу сталу традицію. До того ж цього року фотоконкурс зафіксував історичні події, які відбувалися в країні. За це і конкурсу, і учасникам конкурсу, і керівництву газети окрема велика подяка. Що стосується військових мас-медіа, то тут теж є прорив. Наприклад, той же журнал «Військо України», який протягом одинадцяти років виходив раз на два місяці, тепер виходить щомісяця і є у вільному продажу. Не можна не взяти до уваги і звернення міністра оборони до редакторів центральних ЗМІ підтримати ідею про передплату своїх видань для військовослужбовців. Багато редакторів, які розуміються на інформаційній політиці, відгукнулися на це. Велика їм честь! До речі, до цієї когорти належить і газета «День». За що їй теж велика подяка.

Валентина РОМАНЮК, власний кореспондент радіо «Свобода» у Рівненській і Волинській областях:

— Проблеми журналістів в областях надзвичайно схожі. Задля того, щоб відстояти свої права, потрібно солідаризуватися. За цей час зміцніла Рівненська медіа-профспілка, з’явились її первинні організації на Волині. На жаль, за цей рік не зменшилося судових позовів чиновників проти журналістів, однак представники медіа вже не тремтять перед словом «суд». Професійною перемогою рівненських журналістів було підтримане сесією Рівненської обласної ради звернення до народних депутатів із приводу змін до Закону про вибори народних депутатів. Стосунки журналістів із місцевою владою, які не можна назвати ідеальними, все ж набули більшої відкритості. Подією року в цьому сенсі був виграш журналістами справи за позовом голови облдержадміністрації Василя Червонія до редактора «Рівненської газети» Ольги Ільчук, що розглядалась у Ківецівському суді на Волині. Негативною подією — засудження колишнього головного редактора Рівненського тижневика «Сім днів» Василя Геруса на три роки умовно за публікацію в якості передвиборчої реклами сфальсифікованої програми Віктора Ющенка. Або ж недавнє зняття ліцензії з «Провінційної газети» новим начальником управління у справах преси та інформації. Наслідки цих рішень ще матимуть місце і в новому році, як і судовий розгляд голови Волинської ОДА проти Західної інформаційної корпорації. У ході цих процесів ми вчимо чиновників терпимості, поваги до людської гідності, втім, як і вони нас.

У листопаді нинішнього року 10-річчя відзначила перша рівненська «ефемка», котра розпочиналась як радіо «Нова хвиля». Нині відчуваю задоволення не стільки від своєї причетності до її організації, як від того, що FM-станцій, які були першими справжніми радіо без цензури, нині достатньо багато. І плекаю надію на створення на Рівненщині українопісенного радіо.

Сьогодні багато хто говорить про розчарування новою владою. Особисто я не чекала від неї манни небесної. Про розчарування можна говорити лише в духовному сенсі, однак і воно не є настільки сильним, щоб зневіритися чи пожалкувати, що більше року тому обирала «не того» Президента. Подією року в економічному сенсі була, звичайно, приватизація «Криворіжсталі». Не зовсім поміченою, але, вважаю, вагомою подією було оприлюднення Спілкою ошуканих вкладників тих документів, котрі засвідчують право українців домагатися повернення своїх заощаджень з Росії. Тривожною подією в економічному сенсі у регіоні став конфлікт між акціонерами управління будівництва Хмельницької АЕС, котрий дійшов до кровопролиття. Не маючи безпосереднього стосунку до роботи самої станції, її учасники додали сумнівів стосовно доцільності розширення потужності станції — адже будівництво, якщо його дозволить громадськість, має відбуватися чітко і злагоджено.

Радію за волинян, які зобов’язалися найближчим часом втілити ідею увічнення пам’яті загиблих у міжетнічних конфліктах холмщаків на території Польщі та вже досягли важливих домовленостей із польською стороною. За мешканців Крем’янця, які саме у нинішньому році отримали свій Будинок творчості. Його господар — поет- пісняр Олександр Смик — за допомогою фестивалів і пленерів, у яких брали участь найвідоміші кобзарі, скульптори, художники і фотохудожники — поступово долає досі присутню в унікальному місті психологію провінційності. Радію за те, що ця психологія давно подолана в літописному Острозі, завдяки Національному університетові «Острозька академія» — стільки видатних людей і презентацій найкращих видань, як за нинішній рік, не вдалося побачити навіть за весь період навчання у Київському державному університеті (включно з презентаціями унікальних книг із серії бібліотеки «Дня»). Радісно за друга-письменника Олександра Ірванця, котрий має можливість завдяки стипендії Фулбрайта студіювати американську драматургію… І боляче за цілком спланований провал «Гринджолів» на «Євробаченні».

Віталій ГАЙДУКЕВИЧ, ведучий програми «Вчасно про головне» (телеканал НТН):

— Для країни найважливіша подія — газова криза. Точніше — її наслідки та перспективи, які може отримати Україна. Слово «криза» мудрі китайці писали двома ієрогліфами: «катастрофа» і «можливість». Так ось, саме можливість у країни з’явилася, завдяки уявній катастрофі. Нарешті після чотирнадцяти років незалежності в Києві зрозуміли, що дружба дружбою, а грошенята нарізно. Нарешті порушили питання справжньої вартості ціни ЧФ Росії в Криму. Нарешті пригадали про радіолокаційні станції, які на нашій території чомусь роблять усе, що хоче російський генштаб. Хочеться сказати: «Дякую, дорогий Володимире Володимировичу! Якби ти не вперся в ціну газу, українська влада так само шукала б щастя в дешевих енергоносіях, отриманих за принципом «ми вам газ, а ви до ЄЕП заходьте». Вряди-годи «бандерлоги» не тільки не почули шепоту «Каа», а ще й взялися голосно шуміти. «Бандерлоги» зрозуміли, що вони — не вечеря, а «змія» можна й палицями закидати. До речі, якщо вірити Дарвіну, мавпа, яка взяла палицю, змогла стати людиною. Залишається сподіватися, що Київ витримає удар і не піде на поступки.

Для журналістики найголовніша подія — кількість подій за рік. Це, напевно, внутрішнє відчуття — мали де розгулятися. Хоч яку тему зачепи — пиши, знімай, розвивай. Хочеш скандал — отримай скандал. Хочеш розслідувати — розслідуй. Якщо перебільшити, то 2005 й можна назвати весною журналістики. Потепліло.

В особистому житті головна подія — весілля. Отепер я і моя дружина намагаємося зрозуміти, чи додалося в житті нових фарб. Не люблю фрази на зразок «пута шлюбу» або «осередок суспільства». Радше більше за Шекспіром — якщо життя гра, а люди актори, ми з дружиною пробуємо нові ролі.

Наталія ВЛАЩЕНКО, головний редактор журналу «Публічні люди»:

— Для мене 2005-й рік був надзвичайно динамічним, жвавим, неоднозначним — і в професійних, і в людських відносинах. Минула зима була періодом надзвичайної захопленості політичною ситуацією: і я, і мої друзі були на Майдані. Не за Ющенка і не проти Януковича — ми всі хотіли змін. Хочемо ми їх і тепер. Із тією лише різницею, що стало абсолютно очевидно: зміни не можуть здійснюватися на мітингах і барикадах. Є тільки одна дорога до змін — по можливості добре робити свою справу. Якщо хочете, це і є особистий «джихад» кожного з нас. Політика дедалі більше перетворюється на шоу-бізнес, і так буде доти, доки в неї не прийдуть принципово нові люди. Це буде ще не швидко. За моїми прогнозами — років через п’ятнадцять. Дуже вірю, що ці люди керуватимуться надособистими міркуваннями. І при цьому не виглядатимуть ідіотами.

А поки що 2005-й був схожий на сліпого коня, який вкотре пішов по колу. Для професіоналів є два виходи: або отримувати посильні вигоди з такого стану речей, або намагатися зберегти обличчя. Не беруся говорити, що краще — хай кожен вирішує сам. Особисто мені симпатичніші другі.

Бажаю всім наступного року стійкості, зникнення ілюзій та бажання щось змінювати особисто — хоч би на своїй території. І, звісно, — здоров’я, любові та щастя. Без цього взагалі нічого не треба.

Григорій БУРБЕЗА, шеф-редактор «Тернопільської газети»:

— Найважливішою подією в Україні у 2005 році вважаю масовий процес позбавлення ілюзій. Саме так максимально коректно, по-моєму, можна назвати те, що сталося в Україні після ейфорії Майдану. Я сам був довгий час учасником цієї ейфорії — до-майданної, майданної і після-майданної (хронологічно: виборча кампанія з місією спостереження і невимовним відчуттям власної правоти і неминучості перемоги; ейфорія власне Майдану, яку так завзято описала мадам Янукович, — там усі були дійсно ніби «наколоті» атмосферою загальної любові й піднесення; короткий період святкування безпосередньо після оголошення перемоги нашого кандидата). Але навіть у «найпіднесеніші» хвилини ніколи не стояло питання, що ми, учасники подій, служимо комусь особисто. Але це все відомі речі. Сьогодні я вважаю, що найбільше про «розчарування» кричать ті, хто не дуже й то зачаровувався. Або малограмотні особи. Позбавлення ілюзій, надій на «чудо» — процес позитивний, хоча й дуже болісний. Залишилось пройти катарсис на виборах, і, можливо, політична структуризація суспільства наблизиться до реальної суспільної кольорової мозаїки. Сподіваюся, що там буде багато жовто-помаранчевого, трохи рожевого, небагато голубого і лише невеликі вкраплення червоного.

Подія в журналістиці — провал ідеї суспільного телебачення. Не буде у нас свого Бі-Бі-Сі ще довго, а при певних обставинах після 26 березня — дуже довго, а може й ніколи. Бо нікому це не потрібно, крім статистично незначної частини «експертного» та «демократично-риторичного» середовища. Владі це не потрібно, бо треба виграти вибори. Опозиції (теперішній) це не потрібно, бо вона взагалі не розуміє цього концепту. А широкі народні маси влаштовує те, що є, що підтверджується грандіозним успіхом всіляких попсових телепроектів.

Подією у моєму житті стало те, що я потрапив у серйозну ДТП і вийшов з неї неушкодженим, нікого не пошкодивши (крім «заліза», яке було, на щастя, застраховане). Я ще раз переконався, що на світі більше добрих людей, які готові прийти на допомогу — оптимісти «рулять» світом. І з приємністю відзначив, що я, напевне, ще трохи потрібен тут, а не «там», за межами. Дякую Богові за цей рік і вітаю всіх нас із наступними святами Різдва Христового та Нового року! Все буде добре!

Підготувала Юлія КАЦУН, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ