Кожний нарід може лише тоді духовно і фізично розвиватись і рости, якщо його громадяни користуються повною свободою совісті, думки, слова та зібрань.
Михайло Сорока, український політичний діяч, дисидент, член ОУН

Кіна не буде. А буде що?

Колізії сучасної культурної політики і кінематограф
19 березня, 2021 - 12:17
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Наше кінематографічне щастя було вже таким близьким, марево суцільного позитиву стояло десь вже на горизонті. Ми радісно посунулись уперед, назустріч тому візуалізованому щастю, аж раптом горизонт перетворився на ламану лінію і заходився відступати вглиб...

ГРА БЕЗ ПРАВИЛ

Так справді було — ще рік тому, коли в кінотеатрах нові українські фільми почали з’являтись щотижня. Скажімо, в один із минулорічних тижнів у столичному кінотеатрі «Жовтень» одночасно демонструвались чотири (!) вітчизняних стрічки. Що найсуттєвіше — увага глядачів зростала, рік тому це стало вже чимось очевидним.

І тут над сценою історичних дійств прогримів цей проклятущий коронавірсний грім. Усе поставили на паузу. У часі це збіглося із зміною керівництва Держкіно України. Колишній його очільник Пилип Іллєнко пішов з посади ще у серпні 2019-го. Оголосили конкурс. Його безапеляційно виграла Юлія Синькевич, генеральна продюсерка Одеського кінофестивалю, одна із засновниць Української кіноакадемії. Безапеляційно, оскільки тільки їй вдалось дійти до фінішної межі конкурсного змагання.

Здавалось, питання вирішено. Тут усе й почалося. Кандидатура Синькевич когось — там, нагорі — вочевидь не влаштовувала. Відтак брутально «рвонули стоп-кран», сказавши «ні». Аргументи? Вони були так само вичевидь надуманими. Кінематографісти протестували, писали звернення, навіть виходили на мітинги. Жодного відгуку з владних «бункерів».

З цього все й почалося, далі пішла гра без правил. Триває досі. Після того, як Синькевич показали «червону картку», оголосили повторний конкурс. Після перших турів залишилось п’ятеро, з яких найбільшу кількість балів набрав Сергій Зленко, директор двох київських кінотеатрів, член європейської кіноакадемії.

У підсумку Кабінет міністрів призначив головою Держкіно людину, яка у тій п’ятірці займала аж ніяк не призове четверте місце — нікому не відому Марину Кудерчук. Короткий час вона працювала диреторкою Запорізького кінотеатру імені Довженка, оце і увесь кінематографічний досвід.

Чи є логіка в її призначенні? Думаю, усе ж є. І Синькевич, і Зленко, й інші претенденти належали до кінематографічної спільноти, остання їх добре знала і поважала. Саме це і не влаштовувало нову на той час владу. У політичній філософії останньої прозирає неприйняття попередників й усіх, хто був із ними пов’язаний. За їх уявленням, спробуймо його змоделювати, тільки людина «зі сторони», нічим і ніяк не пов’язана із професійним середовищем, яке склалося, може справді щось змінити. 

Пані Кудерчук — мабуть, що так — і витримувала ці критерії: людина із-за порогів Дніпрових, до того ж з освітою менеджера, економіста, з досвідом роботи у податковій адміністрації, скажімо. А в риториці тодішнього міністра культури, молоді і спорту (так називалося тоді це міністерство) Володимира Бородянського проблискували наміри переглянути самі принципи фінансово-економічної підтримки державою кінематографа. Мовляв, грошей даємо кінематографістам багато, а зиску мало: в кінотеатр глядачі йдуть неохоче, то ж як, то навіщо ми ті кошти надаємо?

КОСА І КАМІНЬ

Те, що Кудерчук прийшла з намірами переглянути фінансування кінематографіної галузі, стало очевидним із самого початку. Чи не перша заява голови Держкіно стала шоком для усіх, хто працює в кіно. Заява зводилась до того, що оскільки в країні і світі біда, епідемія коронавірусу, то витрачати гроші на виробництво фільмів є чимось нераціональним — їх належить віддати на будівництво лікарень. Щоправда, тоді загалом у владі на бодай короткий час запанувала думка, що усю сферу культури тре’ поставити на паузу: хай, мовляв, одпочине трохи, тут не до культури.

Чи не наступним кроком очільниці Держкіно став намір скоротити, в рази, фінансування Національного центру Олександра Довженка. Нагадаю, йдеться про національний фільмовий архів, передусім ігрового кіно, який існує з кінця 1990-х і тільки тепер  набув обрисів справді сучасної інституції.

Отут і наскочила коса на камінь. Генеральний директор Довженко-центру Іван Козленко, під орудою якого архів і став справді ефективною і навіть популярною, у молоді передусім, установою, відмовився «взяти під козирок» і виконувати указівки високого начальства. Ніяких скорочень! Чому? Бо тоді увесь архівний комплекс відкотиться в недавнє минуле, коли його існування, на маргінесах культурного життя, мало хто помічав.

У підсумку десь із півроку Довженко-центр перебував поза фінансуванням, його працівники навіть не отримували зарплату. Одначе ж вистояли. Не в останню чергу й тому, що установа перебуває у підпорядкуванні не Держкіно, а Міністерства культури та інформаційної політики. Відтак керівник останнього, міністр Олександр Ткаченко відновив фінансування у попередньому обсязі. Чи не тому нині постала ідея (поки що не прокламована, але вже очевидна) перевести державні кіностудії і той же Довженко-центр під опіку Держкіно?

А ще у гендиректора архіву Козленка якраз закінчився 5-річний термін контракту. Що б ви не сумнівались — Івану Васильовичу в кулуарах лагідно порадили «міняти професію», оскільки жодних шансів у нього на переобрання на займаній посаді немає. Один із підсумків: на сьогодні Козленко відмовляється брати участь у конкурсі — мовляв, навіщо змагатись, коли переможець вже наперед відомий? Відомий, хоч і не названий.Можете не сумніватись: це буде так само  людина «зі сторони». Навряд чи архівно-кінематографіної.

НОВА ІСТОРІЯ КІНО НА СТАРТІ. СТАРТІ ЧОГО?

Працівники Довженко-центру вже звернулися до керівництва держави з проханням не віддавати їх на поталу Держкіно, для якого архів є чимось третьорядним. Можна не сумніватись: відповіді вони не дочекаються. Як сказав мені один із народних депутатів: Кудерчук є особою недоторканною, все, що пов’язане з нею, освячене з дуже високих крісел...

Схоже, так і є. Конкурс, який визначив склад нової Ради з державної підтримки кінематографії (РДПК), це підтвердив більш ніж промовисто. Існує ця Рада з 2018 року, її діяльність визначено статтею 9 Закону України «Про державну підтримку кінематографії в Україні» (закон прийнято у 2017 році). Чітко регламентовано і критерії відбору до тієї Ради.

5 березня було оприлюднено склад Ради і — о, йєс! — із семи новобранців шістьох призначено-обрано з очевидними порушеннями закону (закону!). Про це вже чимало написано упродовж останніх двох тижнів. Тільки один приклад. Юрист Микола Чиханцов не має практичного жодного досвіду роботи в кінематографі. Одначе якщо дуже чогось і когось хочеться — то який уже там закон? Тут інше питання: доцільно чи не доцільно?!

Радість з цього приводу Марини Кудерчук можна зрозуміти: усе тіп-топ. На своїй сторінці у Фейсбуці вона заявила: «Розпочинається нова історія українського кінематографа!». І вона, виходить так, в ролі її творця...

А воно й справді: нова історія почалася. Історія, в якій дозволено плювати на закон. Історія практично безмежної чиновницької сваволі («шо хочу, то і ворочу»). А ще зневаги до культури, мистецтва кіно як такого... Хоча, правду кажучи, хіба є тут щось нове для нас? Завжди плювали і завжди зневажали.

Чекайте нових заяв. Скажімо про те, що архіви є не такою вже й необхідністю. Та що там архіви — і фільми ні на фіг не потрібні: ті, що в кінотеатрах показують. Люди в кінотеатри неохоче ходять — то давайте для телевізорів та Інтернету лудить серіальну продукцію, цього досить буде.

І т.д. і т.п. Місця в цій новій історії кіномитцям не буде. Випадаємо з неї. Відлітаємо — кому поталанить, на Захід, а чи й на Схід. Тим, хто залишиться, доведеться перекваліфіковуватись. Та хіба мало професій у цім світі?

Одначе все’дно шкода. Вже ніби вибрались з тієї ями, куди скинули українське кіно у 1990-ті. Вибрались, а там, на поверхні, нас уже чекали — із заступом, із деревинкою для домовини новенької. «Шо, знову ви нас?» — понуро запитуємо. — «Така у нас робота» — весело відповідають...

Сергій ТРИМБАЧ
Газета: 
Рубрика: