Коли «хата» перетворюється на звалище

Дожилися... Нев’янучий спікер Партії регіонів Михайло Чечетов дає українським журналістам майстер-клас... українського патріотизму. В ефірі «5 каналу» в програмі Святослава Цеголка. Відомий феноменальною чесністю колишній шеф Фонду державного майна розтлумачував, що таке патріотизм, як його треба розуміти. Максима чечетовського розуміння зводилася до нехитрої ідеї: «Шануй начальника свого!» Журналісти, на думку регіонального ідеолога, зобов’язані глибоко поважати владу своєї країни, «не зациклюватися» на її помилках, «не роздувати», а вищий вияв любові до вітчизни — «промовчати інколи дуже корисно». До речі, це дуже давнє, ще первісне, племінне розуміння патріотизму. Критикувати, таврувати й викривати можна лише чужих негідників, свій мерзотник — табу. В російській ментальності цей специфічний різновид відданості Батьківщині описується відомою народною сентенцією: «не виносити сміття з хати». Інша річ, що в результаті її втілення в життя «хата» перетворюється на суцільне звалище сміття, непридатне для нормального людського проживання.

Адже завдання журналіста в цивілізованому суспільстві полягає зовсім не в тому, аби зберігати таємниці можновладців, замовчувати їхні зловживання, некомпетентність та невідповідність своїм посадам. Його завдання полягає в максимально чесному та об’єктивному інформуванні громадян і про погане, і про хороше. Інша річ, і це проблема журналістики всіх посттоталітарних країн, що потрібно навчитися чітко відділяти факт від коментаря, оцінок та емоцій. Поради М. Чечетова журналістам (як і деяких інших наших діячів, які виступають із повчаннями на предмет патріотизму) сповна укладалися в контекст так званої партійної журналістики, якби пан Чечетов виступав на зборах журналістського активу Партії регіонів, то з ним можна було б і не сперечатися. Врешті-решт, хто платить гроші, той і замовляє музику, хоче — «Апасіонату», хоче — «Чижик-пижик»...

Але в просторікуваннях регіонального «златоуста» був ще один специфічний момент, досить, маю зауважити, аморальний.

На екрані телевізора зворушливо «співав» про патріотизм представник політичної сили, яка за 100 днів перебування у владі перетворила суверенну державу на протекторат колишньої метрополії, здала територію, авіапромисловість, суднобудування, нафтогазову галузь, ядерну енергетику, гідроелектростанції на Дніпрі тощо. Не кажучи вже про здачу національної мови, історії, культури та гідності. На тлі нинішніх володарів України навіть Олександр Лукашенко здається мудрим державним діячем і великим патріотом білоруської землі. Тому «патріотичні» розмірковування регіоналів справляють враження блюзнірства. До речі, майор норвезької армії сумнозвісний Відкун Квіслінг теж закликав норвежців до патріотизму, та ще й як пристрасно...

А патріотизм журналіста полягає в тому, щоб говорити правду. А вже як на цю правду реагувати, нехай вирішує суспільство. Як тільки виникає розділення на правду «вигідну» й правду «невигідну», починається деградація і журналістики, і соціуму. І тоді ЗМІ та нація починають жити у згоді з твердженням Пушкіна: «Тьмы низких истин нам дороже нас возвышающий обман». Тільки на обмані не можна побудувати нічого довговічного, «брехнею світ пройдеш, а назад не вернеш».

КОМПЛЕКС ЖИТЕЛЯ «ТРЕТЬОГО РИМА»

Не менш цікавим був діалог (хоча він часто перетворювався в монолог) у студії «5 каналу» відомого українського політичного аналітика Євгена Жеребецького та московського гостя, директора російсько-українського інформаційного центру Олега Бондаренка. Жеребецький змалював актуальну геополітичну ситуацію, коли США зосередилися на проблемах Китаю та Близького Сходу, втративши достатній інтерес до Східної Європи, що спричиняє неприємні наслідки й для України. Пан Бондаренко відразу ж звинуватив опонента в тому, що незалежність України розуміється лише як незалежність від Росії, а не від США. Але вся річ у тім, що Україна ніколи не була колонією США, США ніколи не претендували на жоден квадратний сантиметр української території, ніколи не ставили під сумнів існування української нації (як це робить нинішній російський посол в Україні пан Зурабов), ніколи не загрожували суверенітету України. Що ж до Росії, то тут українці мають прямопротилежний багатовіковий досвід.

Проте московський гість легко, одним помахом руки відмахнувся від слів Євгена Жеребецького і, не вдаючись до доведення, поставив крапку в дискусії: «Це все міфи». Дуже характерно: все, що не подобається, що не відповідає російським «скрижалям» та уявленням, — це міфи, вигадки, інсинуації «наклепників Росії». Нічого членороздільного, а тим більше — переконливого пан Бондаренко не зміг сказати на противагу тезам Жеребецького про демографічну катастрофу в Росії, про реальну загрозу втрати територій на Далекому Сході та в Сибірі. Можна закривати очі на факти, як це роблять сьогодні в Москві, але факти від цього нікуди не зникають. Справді, Китай бурхливо розвивається і потребує колосальних ресурсів, яких у нього немає. Ресурси є на величезних, практично незаселених територіях (якихось 20—25 млн. жителів від Новосибірська до Уссурійська) на північ від Амура. І тут або Росія піде шляхом самограбування своїх ресурсів, поставляючи газ, нафту, ліс тощо Китаю за демпінговими цінами (платити так, як Захід, Китай фізично не зможе), або в Китаю просто не буде іншого виходу, крім експансії у північному напрямі. Альтернатива для нього: зупинити розвиток.

У подібних питаннях російські лідери роблять колосальну геополітичну помилку, вбачаючи загрозу Росії в Заході. А тим часом вона йде зовсім з іншого боку. А Захід, США, Європа, НАТО — це єдиний шанс для Росії зберегти в історичній перспективі свої території на схід від Уралу. І тут пан Бондаренко не знайшов нічого кращого, як послатися на миролюбний Китай епохи імператорських династій Цінь і Мін. Але династії Цінь і Мін не потребували газу та нафти. У ХІХ столітті Наполеон Бонапарт сказав: «Китай спить. Хай спить. Що буде, коли прокинеться?» Сьогодні Китай прокинувся і став світовою державою зі світовими амбіціями. І це має змусити замислитися в першу чергу найближчих сусідів. Ось про що повинна голова боліти в Кремлі, а не про те, як «відрубати» в України косу Тузлу, Севастополь та Крим. Без Севастополя і Криму Росія залишається великою державою. Без Далекого Сходу й Сибіру вона стане третьорозрядною периферійною державою.

Така демонстративна зневага до співбесідника, яку продемонстрував пан Бондаренко, абсолютно чужа українській ментальності (де панує презумпція пошани до особи, з якою спілкуєшся), викликало не найдобріші почуття до тієї цивілізації, яку представляв Бондаренко. До речі, цей комплекс мисленнєво-поведінкових реакцій жителів «третього Рима» дратує і багатьох росіян за межами Москви. Деякі мої російські приятелі називають цей стиль поведінки «москвичеством» і ледь переносять його.

«БАГАТОВЕКТОРНІСТЬ» У ПОЛІТИЦІ Й НА ЕКРАНІ

У зв’язку з візитом до України держсекретаря США Гілларі Клінтон, міністр закордонних справ Костянтин Грищенко на «Інтері» демонстрував властиву практично всім кадровим дипломатам здатність говорити багато, ваговито, авторитетно й при цьому нічого не сказати. Втім, це специфіка професії. Єдине, що зачепило у відлакованій промові міністра, це згадка про позаблоковість України. Ось тобі й позаблоковість із розкиданими по Причорномор’ю російськими військовими базами, що й казати.

Дещо розважив телесюжет про зустріч пані Клінтон у Києві і про те, що вона спілкувалася не лише з Президентом В.Ф. Януковичем, але і з лідером опозиції Ю.В. Тимошенко. «А це означає, що нинішній владі не варто розслаблятися», — дещо загрозливо прозвучав голос за кадром. Те, що пані Клінтон не зустрічалася з іншими опозиціонерами, свідчить про те, що у Вашингтоні чудово розуміють гру Банкової в «мультиопозицію», в інспірацію безлічі опозицій «хороших і різних».

Звичайно, було поставлене запитання і про інцидент із представником німецького фонду паном Ніко Ланге. З ухильних формулювань дипломата можна було зрозуміти, що Ланге постраждав за висловлювання думки, яка не сподобалася нинішній владі в Україні. Але думка, вона і є думка. За це в цивілізованих державах не переслідують ні своїх, ні чужих. Тим паче, що вона не була висловлена публічно, привселюдно, як, наприклад, багато досить образливих для України, а не лише для влади, заяв представників Російської Федерації, на які МЗС на чолі з паном Грищенком взагалі не реагують. Дивне поєднання для країни, яка декларує свої європейські прагнення: з одного боку, вражаюче вірнопідданство щодо Кремля, а з іншого — хамство у відношенні Заходу.

Це, до речі, називається багатовекторна політика...