Розмовляв Орлан МАХАК, член Асоціації кінокритиків Голлівуду, спеціально
для «Дня»
Хоч би кого грала американка Сігурні Вівер — колишню ув’язнену концтабору,
яка впізнала у випадковому гості свого мучителя («Смерть і діва»), жінку-адвоката,
яка врятовується від маніяка, що переслідує її, аби помститися за термін
ув’язнення («Імітатор») чи іспанську королеву, покровительку Христофора
Колумба («Завоювання раю»), — роллю її життя стала Ріплі, непохитна командувачка
космічного корабля, із фантастичного жахливчика «Чужий», яку 48-річна актриса
зіграла вже вчетверте.
У принципі, Сігурні пощастило народитися в родині президента однієї
з найбільших телекомпаній — «Ен-Бі-Сі». Але це не означає, що хтось збирався
її знімати. Навпаки, дівчині казали, що з її зростом — 178 см — кар’єра
в кіно не світить. Але, на щастя, часи змінилися, і кінематографові знадобилися
саме такі дилди, як Ніколь Кідмен і мускулиста войовниця Вівер.
У третій серії «Чужого» її Ріплі, героїзм якої ми оцінили з самого початку
серіалу, помирала. Однак у фільмі «Чужий-4»: воскресіння», що виходить
на екран, автори вирішили не розлучатися з героїнею, яка полюбилася глядачам.
— Сігурні, ви ж загинули в боротьбі з тварюками з космосу! Як же ви
ожили?
— Сценаристи дуже постаралися й вирішили мене відродити для участі в
цьому похмурому трiлері Жана-П’єра Жене, де я постаю у вигляді напівлюдини-напівмонстра
(зйомки, до речі, були важкими, я страшенно мерзла). Моя Ріплі тут — найскептичніший
персонаж.
— У новій сімейній драмі режисера Ана Лі «Снігова буря», тріумфаторові
Каннського фестивалю, де ви знімалися в парі з Кевіном Кляйном, йдеться
про Америку 70-х. Ваше ставлення до тих часів?
— Тоді я ще навчалася в Йєльській школі драми. Ми були юними, наївними,
я не могла зрозуміти, чим живуть жінки середніх років. Тоді я грала у скандально
відомих п’єсах на кшталт «Загибелі «Титаніка», де грала дівчинку, яка трошки
не в собі й ховає у піхві ручного їжачка (про що тепер згадую зі збентеженням).
І мені цікаво було повернутися до тих часів, зіграти жінку тверезу, без
ілюзій.
— Чим, на вашу думку, часи 70-х відрізняються від нинішніх?
— 70-ті були часом ідеалістів. Тепер настав час циніків. Але мені здається,
настають оптимістичні зміни.
— Відомо, що заміж за театрального режисера Джима Сімпсона ви вийшли
в 35 років, а доньку Шарлотту народили, коли вам було вже за сорок...
— Так, зараз їй уже сім.
— Ви якось сказали, що зупинили свій вибір на Сімпсоні, бо він нагадував
вам Мела Гібсона. Це правда?
— Знаєте, чому? Коли я працювала з Гібсоном (це було вже дуже давно),
його дружина була вагітна. І я зрозуміла, що він найдбайливіший чоловік
у світі. Він увесь час брав її з собою, перевіряв, чи вживає вона вітаміни,
хвилювався з будь-якого приводу. Я тоді подумала: якщо є такі чоловіки
на світі, як Мел, отже, є надія. А потім зустріла Джима — він був таким
самим.
— Ваша мати ще жива?
— Так, їй 85. Вона ніколи не зловживала косметикою і зберегла прекрасний
колір обличчя.
— А вас проблема віку непокоїть?
— Якщо скажу, що ні, то лукавитиму. Справа в тому, що американський
екран закликає нас захоплюватися юністю або старістю. А що ж до середнього
віку — він не так романтично подається на екрані. Але, завдяки щоденному
тренуванню, я виглядаю поки що нічого і обходжуся без пластичних операцій...
