Три страшні вороги українського відродження – Москва, український провінціалізм і комплекс Кочубеївщини.
Юрій Шевельов, український мовознавець, історик літератури

Комедія як супермедіа

Перед’ювілейні історії кіномистецтва від Сергія ТРИМБАЧА
18 грудня, 2020 - 12:05
ГАРОЛЬД ЛЛОЙД У СТРІЧЦІ «НАРЕШТІ У БЕЗПЕЦІ» (1923)

ІСТОРІЯ ЧЕТВЕРТА

За кілька місяців, у грудні, гряде 125-літній ювілей світового кіно. Кінематограф народився 1895 року, у той і день і вечір різдвяних свят, коли брати Огюст і Луї Люм’єри провели перший кіносеанс у Парижі, на бульварі Капуцинок, у Гранд-кафе. Серед показаних фільмів (дуже коротких, тривалістю до 50 секунд) був і «Политий поливальник» — саме він вважається першою в історії кіно кінокомедією.

ПОЛИТИЙ І СМІШНИЙ

Фільм поставив (саме так, це була не просто фіксація певного фрагменту життя, а організоване перед кінокамерою дійство) Луї Люм’єр — саме він відповідав за власну творчу складову у братньому тандемі. Садовника зіграв Жан-Франсуа Клер, який і був садівничим у помісті Люм’єрів в Ла-Сьота, а малолітнього і підступного хлопчака Бенуа Дюваль, син одного із слуг.

Саме той хлопчак зупиняє рух води шлангом під час поливання, а коли здивовований поливальник починає розглядати той шланг, знову відпускає воду, яка й ударяє садівнику в обличчя. Розгніваний дорослий наздоганяє підлітка, аби покарати його...  

Нині важко уявити собі, який регіт це викликало у перших кіноглядачів, котрі сміялись, мов діти. Власне один із перших істориків кіно Жорж Садуль вважав, що фабула фільму позичена  з дитячої літератури. Гумористичні малюнки того часу (так звані «історії без слів», карикатури чи народні лубки) мали великий успіх, що незрідка і використовувалось першими кінематографістами.

Садуль відзначив й іншу особливість: у перших своїх фільмах Люм’єр використовував кінокамеру за звичаями любительської фотографії — знімав епізоди свого сімейного життя, а також на вулицях, пляжах, знімаючи публіку, військових, пожежників... «Прості дитячі сюжети, але вони,— підкреслював історик кіно,— вивели кіно із стану самітництва, в якому тримав його Едісон». Малось на увазі, що, по-перше, знаменитий американський винахідник, який наближав, як міг, прихід рухомого зображення, не зумів досягнути того, аби кіно стало видовищем, і видовищем масового, колективного споглядання. А, по-друге, Люм’єру вдалось досягнути нібито простої, а насправді дуже складної речі: глядач почав відчувати себе співучасником екранного дійства. 

З тих часів жанр комедії стає чи не найулюбленіших в системі глядацьких пріоритетів. Одначе ж комедія це передусім комедіанти...

НЕПОЛИТИЙ І ВСЕ ОДНО СМІШНИЙ

По суті справи першою справжньою «зіркою» комедійного жанру став французький актор Макс Ліндер (псевдо Габріеля-Максиміліана Льовеля). Утім був він ще і сценаристом та режисером фільмів, які принесли йому світову славу. І дозволили зрозуміти просту річ: сміховий ефект досягається насамперед використанням комедійного таланту актора і акторів. Відтак не дивно, що Ліндер у більшості свої фільмів грає одного й того ж персонажа, Макса, бездоганного персонажа у завжди елегантному костюмі, циліндрі, з темними вусиками і сліпучою посмішкою. 

Актор і його герой, тим самим, існували для публіки як єдина особа; от се і є, власне, «зірка» — в будь-якій ролі артиста неодмінно присутній особистісний компонент; точніше сказати, так воно сприймається глядачем — це фільм «про Макса Ліндера». Ще одна особливість: «у Ліндера, як потім і у випадку Чарлі Чапліна, все засновано на сценарії — гра актора, комічні трюки, почуття гумору. Техніка фільму займає другорядне місце, вона максимально проста: провідний комічний герой і його партнери — ось основа фільму» (це знову Жорж Садуль і його «Всесвітня історія кіно»).

Макс Ліндер ще й гастролював — за традиціями власне театру. Побував він і на теренах тодішньої імперської Росії. Приймали його по-різному. Скажімо, в Києві на Макса Ліндера  чекав провал. Уже друга вистава в цирку зібрала тільки кілька десятків глядачів. Не допомогло і зниження ціни  на квитки. Розчарував комік киян — якщо Москва сльозам не вірить, то Київ — сміхові. Ну, так йому пороблено...


ЧАРЛІ ЧАПЛІН ВВАЖАВ МАКСА ЛІНДЕРА СВОЇМ ВЧИТЕЛЕМ

А от Одеса, як відомо, із сміху витворена. Там довелося навіть збільшувати кількість вистав. Письменник Юрій Олеша писав про це так: «Важко вам передати, наскільки знаменитим був Макс Ліндер! Парфуми, папіроси, краватки, зачіски, манери називались його іменем — Макс Ліндер! Це був маленький, витончений, вертлявий чоловічок, гарненький, чорноокий, з тоненькими вусиками, якого ми бачили одягнутим з голки. Циліндр Макса Ліндера! Стільки уваги він звертав на себе!»

Справді так, ця маленька людина заповнювала чималу частину культурного та соціального простору — от се і є «зірка». Поняття, яке на сьогодні просто дискредитоване — коли заледве не кожного, хто постає на екрані (телевізійному передусім) іменують «зіркою», це може викликати тільки глузливу посмішку. «Зірка» — це актор, який напрацював міф, свою історію, яку глядачі сприймають як частину свого персонального життя.

ЧАРІВНИКИ... ПО-МОДНЬОМУ!

За лічені роки після Макса Ліндера в Одесі з’явиться Олександр Довженко — у недавньому минулому учитель, вояк війська УНР, дипломат, художник. Його життєва стежка зробила ексцентричний повoрот до кіно, а в ньому він бачив себе передусім як комедіографа. З цим, правда, не дуже склалося, але перші кроки були пов’язані саме з комедією.

 У серпні 1926-го Довженко приносить на Одеську кінофабрику сценарій ексцентричної комедії під назвою «Жан Ковбасюк». Її герой — перукар (в цій ролі знаменитий тоді Мар’ян Крушельницький), котрий стає жертвою підступної інтриги дівчини — за допомогою дитини, немовляти, вона намагається примусити Жана одружитися. Зрештою, вона досягає успіху, аби в фіналі повідомити, що дитинка насправді не її, а тітчина...

Кінематографічне джерело тут очевидне — картини Макса Ліндера.

Зокрема, і як серійний, повторюваний персонаж. За тим же максліндерівським серійним принципом подачі кіногероя Довженко хотів зняти ряд фільмів за участі Дмитра Капки (за свідченням самого актора): «Капка-футболіст», «Капка-фінінспектор», «Капка — агент карного розшуку». Пізніше він брав участь у народженні іншого персонажа, і теж «серійного», Тарапуньки (артист Юрій Тимошенко)...

Обидва останні — на кшталт сьогоднішньої Вєрки Сердючки, чи то пак Андрія Данилка... Ніщо не є новим під місячним світилом — великий Довженко починав з низових комедійних форм,  звертаючись до загальновизнаних (і популярних!) зразків. Інтелектуали прагнули завоювати маси і не цуралися «низьких», «грубих» прийомів викладення екранних історій.

КОМЕДІЙНІ ЛИХОМАНКИ

Творчість Макса Ліндера мала помітний вплив і на Чарлі Чапліна. Про це говорив він сам: мовляв, бажання зніматися в кіно з’явилося у нього як наслідок захоплення фільмами французького коміка. Збереглося фото і навіть кінозйомка зустрічі Ліндера й Чапліна, де вони імітують артистичну манеру одне одного.

У Чапліна так само усе будується на одному й тому ж персонажеві, бродяжці (сьогодні б сказали «бомжеві») Чарлі. Він потрапляє у різні історії, але завжди зберігає свою людську гідність, попри своє місце на самому низу соціальної ієрархії. Яку можна, зрештою, і перемогти, як це трапляється у «Золотій лихоманці», де Чарлі вирушає на Аляску в надії збагатитись. І, після карколомних і гомерично-смішних пригод, йому це таки вдається. Заодно, звісно, завоювавши і серце коханої дівчини. Казковий сюжет, казкові перетворення, які так гріли серця мільйонів обездолених людей.

Чарлі Чаплін відзначався, окрім видатного таланту, ще й видатним перфекціонізмом. Скажімо, деякі епізоди «Вогнів великого міста» (звична для нього історія смішних пригод Чарлі, який прагне повернути до нормального життя сліпу дівчину-продавчиню квітів) знімалися і перезнімалися  багато разів. Досягти комедійних ефектів — річ надскладна, викликати сльози у публіки значно простіше, аніж розсмішити її.  

Чеський теоретик Ян Мукаржовський (а вслід за ним і Юрій Лотман) звертали увагу на те, що в основі фільмів Чапліна  лежить відомий глядачеві і очікуваний ними тип-маска Чарлі. Стабільний грим і костюм, стійкі  прийоми акторської гри і сюжетні ситуації — на цьому будується цілісність знаменитих фільмів великого митця.

Разом з тим не раз зверталась увага на те, що коли маска Макса Ліндера позначена монолітною елегантністю світського лева, то образ Чарлі має певну подвійність своєї архітектури. Справді, вже сам костюм цього смішного персонажа виразно поділяється на них і верх. Верхня частина — це сама елегантність, що доповнюється і манерами: Чарлі незмінно демонструє вишуканість манер, піднімаючи циліндра, кланяючись і т.п.

Натомість нижня частина вбрання Чарлі говорить про його належність до соціального низу. Таким чином, маємо ніби два персонажа, два соціальних типи в одному. Висновок Юрія Лотмана: коли Чарлі належить діяти як джентльмену в дію запускається механізм і органіка бродяжки. І навпаки — жалюгідний бродяжка  щоразу несподівано починає поводитись як людинa «вищого світу». Скажімо, у знаменитому епізоді із «Золотої лихоманки», де Чарлі з голоду починає їсти зварені черевики. Демонструючи найвишуканіші манери денді...

БЕЗПЕКА В ОСТАННЮ ЧЕРГУ!

Творчість перших майстрів кінокомедійних ефектів справила сильний вплив на наступні покоління. Скажімо, знамениті у 1920-ті роки Бастер Кітон та Гарольд Ллойд...

Персонаж Бастера Кітона так само серійний, його Бастер викликає сміх передусім своєю незворушністю. Навіть тоді, коли на нього падає будинок, його спокій не виходить з режиму чого на кшталт «олімпійського».

Мабуть, у найвідомішому своєму витворі, фільмові «Генерал» (1926) Бастер постає в оповіді епічного штибу. Події відбуваються у 1862 році, під час громадянської війни. Гонка локомотивів, поїздів, у якій безліч мистецьких знахідок (а ексцентричні комедії неможливо уявити собі без таких знахідок, іноді просто дивовижних за потужністю фантазії), гомерично смішна. Й іронічна до звичного пафосу сприймання історичних подій.

Не менш популярним за Кітона був й інший американський актор і режисер Гарольд Ллойд. І знову маємо приклад стабільно-серійного персонажа.  Його Гарольд (персонажі усіх класиків комедії періоду так званого «німого кіно», діставали на екрані імена своїх виконавців; щоби не плутатись)        — завжди в окулярах, завжди вихований і незмінно серйозно-сором’язливий, потрапляє у різні ситуації, але завжди лишається самим собою. «Бабусин» онук», «Сором’язливий», «Першокурсник»  — ці та інші фільми мали шалений успіх  у публіки, що заповнювала зали у 1920-ті. А кадр Ллойда, що завис на годиннику у міській височині (фільм «Безпека в останню чергу») став одним із найвиразніших пластичних символів епохи.

Й усі ці актори діставали великі проблеми у фіналі свого творчого життя (за винятком Чарлі Чапліна). З приходом звуку кінематограф почав перебудовуватися — незрідка на шкоду органіці самого екранного життя. Але то вже інша історія...

Газета: 
Рубрика: