Які ж несвоєчасні рішення можновладців. Коли вони за що-небудь, нарешті, зважуються взятися, життя вже пішло вперед, і вони знову залишаються перед розбитим коритом.
Павло Скоропадський, визначний український державний і політичний діяч, воєначальник, останній гетьман України

Комунікації паніки

або Що робити, коли вірус нападе
21 лютого, 2020 - 11:46

Для того, щоб влаштувати паніку в суспільстві, потрібно дотримувати кількох важливих правил.

* 1. Треба мати або ситуацію, яка загрожує людям, або ситуацію, яка МОЖЕ ЗДАВАТИСЯ загрозливою.

* 2. Обов’язково треба НЕ говорити людям правду. Треба або мовчати взагалі, або повідомляти різну, ще краще взаємовиключну інформацію, або просто брехати. Найкращий розбурхувач паніки — меседж «нічого не відбувається, тут немає про що турбуватися».

* 3. Суспільству має бути відома інформація з інших джерел, яким вони довіряють, яка спростовує, або принаймні не підтверджує офіційну інформацію — ЗМІ, чутки, особистий досвід тощо.

Ці три правила забезпечать вам якісну і некеровану паніку. Але й першого пункту буде досить для точкового, короткочасного панічного нападу.

БИТИСЯ ЧИ ТІКАТИ?

Чому так відбувається, чому так легко ввести людей у панічний стан?

Перша причина: загрози є глобальними — сьогодні ми знаємо про існування більш-менш реальних небезпек для людства, джерела яких ми точно не знаємо, не можемо його знищити, та й втекти від загрози ми теж не в змозі. Небезпеки стали занадто великими для того, щоб окремо взята звичайна людина — не супермен і не «міцний горішок» — міг з нею битися.

«Бей» і «тікай» у сучасної людини часто трансформуються в панічне «треба щось робити», і зумовлене цим почуттям безглузде метушіння. Іншою ознакою є заціпеніння, що охоплює людину, і від якого він стає байдужим до всього, що відбувається, зокрема неадекватна байдужість до реальних загроз.

«Атипова пневмонія крокує світом. Косить людей у Китаї, Гонконгу, Сінгапурі. Скорочено її називають SARS. Бояться пандемії. Цей вірус уже вважають другим, після СНІДу, попередженням людству.

Але людство попереджай не попереджай, все одно, не почує.

Може, тому, що тих попереджень уже стільки, що люди звикли й адаптувались. То вичерпуються запаси води, то нафти, то пореться озонова дірка, то летить астероїд. А це вже японці попереджають, що до Землі наближається Марс. Років за десять наблизиться на інтимну відстань. Спасибі за такий інтим. Уперше за шістдесят тисяч років пролетить так близько. Може врізатись. Ось тоді й злякаємося вже оптом».

Ліна Костенко. «Записки українського самашедшого»

НЕВИДИМІ ЗАГРОЗИ

Причина номер два: загрози в нашому сьогоднішньому житті стали невидимими — в сенсі невідчутними, і тому ми змушені «примушувати» свій організм, який не бачить жодних ознак небезпеки, на них реагувати.

Людство привчилося реагувати на дорожні знаки, інші видимі або чутні ознаки наближення небезпеки (гудок поїзда, що наближається, або, наприклад, запах газу в оселі). Однак у випадку повністю прихованої загрози, загрози, яку не бачимо і не відчуваємо ні одним з органів почуттів, мозок, який усе ж таки має інформацією про наявну небезпеку, змушений «примусово запускати» «поведінку самозбереження» наперекір відчуттям людини.

Наші органи чуття не можуть розпізнати радіоактивну небезпеку, інфекцію або вірус і не подають сигналів SОS для запуску інстинкту самозбереження. В разі прихованої загрози голос розуму повідомляє про небезпеку, проте у відповідь усі органи чуття людини посилають у відповідь сигнали, що небезпеки не відчувають. Свідомість і фізіологія при цьому входять у протиріччя, і дуже часто фізична основа пригнічує основу раціональну.

Через те, що загрози стали невидимими, нас легко можна налякати неіснуючої небезпекою. Так як, по суті, ми привчаємося реагувати не на саму небезпеку, а на повідомлення про неї, ми вже не чекаємо і не шукаємо доказів загрози, що насувається, бо впевнені — ми і не зможемо їх знайти. Але також правильно й те, що ми не зможемо виявити і відсутність небезпеки.

Крім того, через те, що загрози стали невидимими і нас легко можна налякати неіснуючої небезпекою, ми можемо в якийсь момент не розпізнати і повідомлення про реальне наближення небезпеки.

Таким чином, з одного боку, будь-які відомості про катастрофи, що насуваються, епідемії та інші біди можуть генеруватися ким завгодно, зокрема, засобами масової інформації в будь-якій кількості     — звичайні люди все одно не можуть перевірити відомості, що їм надаються. З другого — якщо інформація виявиться правдивою, люди її не відрізнять від іншої в інформпотоці і не зможуть відреагувати на неї адекватно.

«ВІЙНА СВІТІВ»

І третє: на сьогодні відправною точкою для визначення поведінки людини в межах інстинкту самозбереження є не сама небезпека, а те, наскільки достовірним є повідомлення про небезпеку, що загрожує людині.

Хрестоматійною стала історія з американським радіоспектаклем «Війна світів» за однойменним фантастичним романом Герберта Веллса.

У ніч свята Геловін, 30 жовтня 1938 року, в США транслювалася радіопостановка за романом Герберта Веллса «Війна світів». П’єса була стилізована під радіорепортаж з місця подій. Як наслідок із шести мільйонів людей, що слухали трансляцію, один мільйон повірив у реальність того, що відбувається. Виникла масова паніка, десятки тисяч людей кидали свої будинки (особливо після заклику нібито представника влади зберігати спокій(!), дороги були забиті біженцями. Телефонні лінії були паралізовані: тисячі людей повідомляли про нібито побачених кораблях марсіан або самих інопланетян.

Усе починалося з прямої трансляції оркестру Рамона Ракуелло, що виступав нібито в нью-йоркському готелі (насправді оркестр грав просто в студії Сі-Бі-еС). Музика раптово переривалася коротким повідомленням. Астроном (його грає сам Веллс) повідомляв, що на планеті Марс помічені спалахи розпеченого газу. Знову — музика (близько хвилини), і в ефір йде новинний бюлетень. «Недалеко від ферми Гровверс Мілл, Нью-Джерсі, впав величезний палаючий об’єкт», — каже диктор і надає слово «очевидцеві». Той описує, як з космічного корабля виповзають якісь істоти. «Боже мій! — кричить він. — Щось з’являється з тіні! Вони блищать, як лакові черевики під дощем! Але їхні обличчя ... — це ... це неможливо описати!»Терміново «включається» весела музика, але ось схвильований голос диктора повідомляє, що всі поліцейські сили Нью-Джерсі мобілізовані для відбиття атаки марсіан. Виступає «міністр внутрішніх справ», що закликає громадян Сполучених Штатів не піддаватися паніці (його голос дуже схожий на голос президента Рузвельта). Але коли оголошується, що Манхеттен «окупований» жахливими марсіанами і диктор, видавши страшний крик, зникає з ефіру, реакція слухачів не змушує себе чекати.

Відразу ж після передачі в редакцію газети «Нью-Йорк таймс» було зроблено 875 дзвінків від переляканих слухачів. Чоловік з Дейтона, штат Огайо, діловито поцікавився: коли саме, тобто в якому точно годині, настане кінець світу? Інший запитував: «Де можна записатися добровольцем для боротьби з цими жахливими марсіанами?» Одна жінка запевняла, що, піднявшись на дах свого будинку в Бронксі, бачила дим від скинутих на Нью-Джерсі бомб, який наближається до Нью-Йорка. «Що мені робити?», — запитувала вона.

Попри те що всі поліцейські міста були попереджені своїм начальством: напад інопланетян — фікція, переконати в цьому жителів вони не могли.

Владі було потрібно шість тижнів, щоб переконати населення в тому, що ніякого нападу марсіан не було. Люди телефонували в різні інстанції та продовжували запитувати: що робити? як уберегтися від шкідливих прибульців?

ДО ЧОГО ПРИЗВОДИТЬ ДЕЗОРІЄНТАЦІЯ

Висновок простий — люди в сучасному світі виявилися повністю дезорієнтованими. Вони не можуть адекватно розпізнавати реальні небезпеки і, як наслідок — адекватно на них реагувати. Ініціатори подібних залякувань можуть викликати у людей почуття страху, розпалити панічні настрої, і направити поведінку людей у потрібне русло.

Протилежну мету переслідують ті, хто керує поведінкою людей, нічого не повідомляючи про РЕАЛЬНУ небезпеку, якщо її не видно неозброєним оком. Ці дії призводять до того, що люди, які нічого не знають про загрозу, що насувається, продовжують зберігати спокій, навіть якщо небезпека все ближче. Приховування інформації відбувається в разі реалізації плану щодо недопущення паніки та відвернення її наслідків — матеріальних та/або іміджевих (репутаційних).

Як правило, стратегія приховування інформації про небезпеку обирається в тому разі, якщо майбутня шкода від небезпеки видається меншою, ніж збитки від наслідків паніки.

Інформаційна блокада даних про аварію на Чорнобильській АЕС у квітні 1986 року, мабуть, найвідоміша кампанія з приховування реальної інформації про небезпеку.

Ще одна світова катастрофа — цунамі в Індійському океані в 2004    році — також не обійшлася без скандалу, пов’язаного з приховуванням інформації. Тайські метеорологи не стали повідомляти про насування цунамі через небажання нашкодити туристичній індустрії країни.

Нагадаємо, що внаслідок цунамі, що обрушився на багато країн Індійського океану 26 грудня 2004, загинуло майже 250 тисяч чоловік, зокрема й тисячі іноземних туристів. Сотні тисяч людей залишилися без даху над головою і позбулися засобів до існування.

ЧОРНОБИЛЬСЬКИЙ СИНДРОМ

Для того, щоб НЕ наражати людей на небезпеку, побоюючись паніки, треба виконувати послідовність інших кроків.

* 1. Бути НАСПРАВДІ готовими до небезпеки і розповісти про свою СПРАВЖНЮ готовність людям.

* 2. Повідомити про реальний стан справ.

* 3. Відповідати оперативно та чесно на всі запитання людей.

Паніка, звісно, це наслідок цілого комплекту подій. Але в тому числі це й результат невмілої роботи з людьми. При чому тут не йдеться про «заспокоєння» суспільства як «нерозумної дитини». Далеко не для всього населення цей метод працює. Іноді серед людей трапляються і раціонально мислячі, в них «сюсюкання» та зверхність викликають лише роздратування, а може, й ту саму паніку. Але навіть емоційно-ірраціональних людей треба заспокоювати без скочування до відмов у їхньому праві турбуватися про себе. Тому що найголовнішою причиною панічних настроїв є знов-таки раціональна впевненість людей у своій беззахисності та в тому, що нікому вірити не можна. І в Україні, яка має «чорнобильський» досвід, ця точка зору є не проявом «забобон» або «безкультур’я» громадян, а є наслідком доброго знання нещодавньої історії країни, в який вони живуть.

Наталя ІЩЕНКО
Газета: 
Рубрика: