Курс – на Соловецькі острови

У нашому селі Бабичівці, коли хтось з дядьків говорив «не те» про Хрущова або Брежнєва, дід Микита Соловей, який за Сталіна відсидів у таборах 10 років, казав: «Цить! А то тебе на Соловки повезуть».

Якось почувши знову оте «Цить!», я запитав діда Солов’я: «А що воно таке — оті Соловки, що ви ними завжди людей лякаєте?»

І почув у відповідь: «Коли виростеш — тоді сам дізнаєшся...»

Ще у шкільні роки прочитав у підручнику з географії, що Соловецькі острови — це архіпелаг у Білому морі за 50 кілометрів від материка. А коли став студентом факультету журналістики, то дізнався, що на Соловках ще 1429 року монахи Зосим і Саватій заснували монастир, аби «поширювати релігійний опіум для народу у північній частині Російської імперії». Про радянські концтабори на Соловецьких островах ніде не було жодного рядка...

І тільки тоді, коли мені в руки потрапила книжка Олександра Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ», я дізнався, що Соловки — це скорочена назва Соловецьких островів у Білому морі, на яких у 20—30-х роках ХХ століття знаходився СЛОН (Соловецький лагерь особого назначения) — перший концтабір для перших «ворогів народу»: офіцерів колишньої царської армії, священників, робітників, інженерів, селян, учителів, вчених, архітекторів, письменників, лікарів, акторів, поетів, драматургів, художників... Надзвичайна ситуація в історії людства: проголошена народною владою партія більшовиків на чолі з Леніним, а пізніше під керівництвом Сталіна розпочала криваву війну зі своїм народом...

Готуючись до експедиції на Соловецькі острови, я зібрав про них багато різних публікацій у газетах і журналах, перечитав з надзвичайною уважністю книжку «Українська інтелігенція на Соловках», яку написав колишній каторжник соловецького концтабору Семен Підгайний.

Цей твір вперше було надруковано 1947 року за кордоном, 2003-го видавничий дім «Києво-Могилянська академія» випустив його у світ для нинішніх українських читачів. Свої дослідницькі книжки про трагічні події на островах у Білому морі подарували мені сучасні наші письменники: Данило Кулиняк («Лицар Дикого Поля») і Сергій Шевченко («Українські Соловки» та «Архіпелаг особливого призначення»).

...Аж ось, нарешті, з нашого туристичного катера «Нерха» бачу на горизонті через бінокль перші острови Соловецького архіпелагу, схожі здалеку на горбаті спини китів. Над одним із них, на вершині гори Голгофи, біліє високий шпиль церкви Розп’яття Господнього. 16 червня, а вітер такий сильний і холодний, що пронизує мою товсту зимову куртку аж до тіла. Воно й не дивно, адже звідси до Полярного кола — лише 160 кілометрів...

А в бухті Благополуччя Великого Соловецького острова, куди приплив з материка наш катер, тихо, як у вусі. Попереду, на узвишші, красується Спасо-Преображенський Соловецький чоловічий монастир, праворуч видніється похмура триповерхова споруда управління НКВС з чорними віконними отворами, а на кам’яному острівці стоїть високий дерев’яний хрест у пам’ять про загиблих тут в’язнів.

Перша партія арештантів (біля 100 чоловік) прибула сюди у травні 1925 року. А всього через Соловецькі концтабори та їх філіали на материку до 1939 року пройшло понад 100 тисяч каторжан. Величезна кількість із них загинула...

Ступивши на берег, я запитав першого зустрічного чоловіка: «Скажіть, будь ласка, чи живуть тепер у селищі Соловецькому українці? Я з Києва і розшукую земляків...»

— Звичайно, живуть, але мало, бо після розвалу Радянського Союзу з нашого селища виїхало на материк дуже багато людей. Он — бачите той будиночок неподалік від берега, в ньому живе ваш земляк Володимир Тупичко. Є й інші українці — Олександр Харченко, Ірина Прокопенко, майор міліції Леонід Кульбіда... Всі вони вирощують помідори, огірки, картоплю, цибулю і часник, бо дуже люблять землю...

До Володимира Тупичка я пішов разом з моїм новим знайомим Михайлом Тюшняковим — завзятим туристом з Єкатеринбурга. Познайомився з ним на катері, коли пливли від Карельського берега на Соловки.

Про себе Володимир Тупичко розповів, що раніше працював на Донбасі у шахті. Жив у Горлівці. А 1984 року поїхав на Соловки заготовляти влітку морські водорості — ламінарію. Ця робота дуже сподобалась: «Небо, море, сонце, вітер і свіже повітря! Як у раю...» Пізніше забрав на Соловки свою дружину з донькою і сином. Планували через кілька років повернутися у Горлівку, але після розвалу Союзу почали закриватися шахти, робітники залишалися без роботи...

Свою розповідь Володимир завершив такими словами: «І тепер в Україну я вже не повернуся ніколи. Мої кістки залишаться на цій землі. Тут, на Соловках, дуже багато закопано наших українців — і я теж приєднуюсь до них. Але добровільно...»

Пригостивши нас смачною рибою і міцним чаєм, та варенням з лісових ягід, Володимир допоміг нам поселитися за малу платню у школу морських юнг.

До вечора було далеко, і ми з Михайлом Тюшняковим пішли вдвох на екскурсію по селищу Соловецькому. Як і на інших островах, де мені пощастило побувати в різні роки, тут теж місцеві люди жили без метушні. Поспішали тільки туристи, яких на острові Великий Соловецький щороку буває понад 30 тисяч.

Маленький аеропорт, метеостанція, пошта, лікарня, школа, лісгосп, дизельна електростанція, туристичні комплекси й готелі, різні кафе з красивими назвами — «Чайна бухта», «Кают-компанія», «Причал»...

Фотографуючи, обійшли весь Свято-Преображенський монастир, або як його ще називають — Соловецький Кремль. За ним відкрилася чудова панорама Святого озера з прісною водою. На ідеально чистій та рівній поверхні, ніби в дзеркалі, майже абсолютно симетрично відбивалися небо і птахи, церкви й собори «Кремля», дерева, люди і кози... Фантастична картина тиші й спокою в місці, де колись було пекло для людей...

Зранку, купивши квитки, ми попливли катером з групою туристів на Великий Заяцький острів. Колись тут діяв штрафний ізолятор для жінок. Покарання за порушення табірного режиму — видобуток морської капусти — було надзвичайно простим, але жорстоким. Щоб виконати денну норму, жінки були змушені зранку до вечора брьохатися в холодній воді. Після такої «командировки» майже кожна з них спочатку тяжко хворіла, а потім — помирала. Так звільнялися нові місця для нових «ворогів народу», які після арештів стояли у довгій черзі на Соловки...

На Великому Заяцькому острові до нинішніх часів збереглися загадкові лабіринти — це викладені ще до нашої ери з каміння за певною схемою концентричні спіралеподібні кола діаметром майже до 25 метрів. Для чого споруджували ці лабіринти давні люди, сучасні вчені так і не відгадали...

ЧЕРЕЗ ЗАЛІЗНІ ВОРОТА — ДО ОСТРОВА АНЗЕР. СХОДЖЕННЯ НА ГОЛГОФУ

Наступного дня ми знову на катері, але пливемо на острів Анзер. Коли проходили через протоку Північні Залізні Ворота, то через дуже сильну течію наш катер аж «буксував», ніби автомобіль на слизькій дорозі.

Від причалу до підніжжя гори Голгофи йшли пішки дуже довго. Краса лісу й озер — неймовірна. Кують зозулі, дуже багато різних квітів. Коли піднімалися на вершину гори Голгофи, де стоїть церква Розп’яття Господнього, побачили березу з двома гілками, розташованими перпендикулярно по відношенню до стовбура. Це — символічне дерево: живий хрест для мертвих людей, які тут загинули...

На вершині гори Голгофи я розсипав землю з Географічного центру України, а потім поставив свічки в церкві за душі тих, хто вже ніколи не повернеться додому...

СХІДЦІ СМЕРТІ

Гора Секірна знаходиться на Великому Соловецькому острові. Про неї колишній в’язень Соловецьких таборів Михайло Розанов писав: «Секирна — это венец системы угнетения, надругательства, террора и истребления... последняя перед расстрелом ступень...»

На вершині Секір-гори стоїть храм Вознесіння, який раніше був для мореплавців ще й маяком з потужним ліхтарем на найвищій маківці, а в роки Великого Терору більшовики перетворили його на штрафний ізолятор.

Приречених на смерть в’язнів заганяли на ніч у холодну церкву і замикали двері. А вранці тих, хто не замерз і лишився живим, конвоїри прив’язували мотузками за руки й ноги до колод — і скочували по крутих дерев’яних східцях до викопаних ям...

Були на Соловках і такі методи знищення людей, як «на комарики» (людей роздягали, прив’язували до дерев, де їх заїдали комарі), «людоїдська камера» з голодними щурами, «пітерський трамвай» (у приміщення без вікон з товстими кам’яними стінами заганяли максимальну кількість в’язнів і зачиняли двері на замок; вранці мертві люди, які задихнулися без кисню, стояли «як живі»). Ще один вид тортур — «купання у Святому озері» — взимку роздягнуту віруючу людину виводили на лід конвоїри, вдягнуті у валянки й кожухи, поливали її з ополонки водою, примовляючи: «Якщо Бог є на світі, то він допоможе тобі вижити». А коли в людини від морозу починали скляніти очі, мучителі тушили об них недопалки і насміхалися: «Бачиш, Бога немає, немає, немає...»

МУЗЕЙ «СОЛОВЕЦКИЕ ЛАГЕРЯ ОСОБОГО НАЗНАЧЕНИЯ»

Я заходив у його зали кілька разів і виписував лозунги й цитати з різних документальних текстів. Ось деякі з них:

«Здесь власть не советская, а соловецкая».

«Кто духом бодр и сердцем молод — в руки книгу, серп и молот!».

«Железной рукой загоним человечество в счастье!».

«Толстые бревна длиной 15 метров плавают в воде. Их нужно вытаскивать на берег и носить через кустарник на лесопильный завод... Ни багров, ни веревок нет. Заключенные входят в воду по горло (в сентябре на Соловках конец осени) и руками толкают скользкие бревна к берегу. Какая это пытка— тащить мокрое бревно, спотыкаясь о кочки, цепляясь за кустарники!».

«Мы валим толстые деревья, обрубаем сучья, распиливаем кряжи на более короткие, сносим их в кучи... Самое трудное — это носить. Кряжи в 2—3 метра длиной, толщиной в 20—30 см надо нести одному.

— Кубики, гады! Кубики! Давай, нажимай, контра! — кричит конвоир с заряженной в руках винтовкой».

«... В 4 часа утра раздаются свирепые крики: «Вставай! Живо!» От нар отрываются всклокоченные, грязные лесорубы. Многие не помнят, когда умывалась. Иные стонут от вчерашних побоев»...

Крім заготівлі лісу, соловецькі в’язні осушували болота, заготовляли торф, прокладали дороги, дробили каміння, тягали валуни для фундаментів. Як писав О. Солженіцин, «легше перерахувати, чим в’язні ніколи не займалися: виготовленням ковбаси і кондитерських виробів...»

Все, що закладено в людину найжахливішого і найблагороднішого — в повній мірі проявлялося на Соловках...

У червні 1929 року Соловецький табір відвідав «буревісник революції» Максим Горький. Мета його візиту — «викрити буржуазних наклепників, які звинувачували радянський лад в жахіттях ЧК».

«Соловецкий лагерь особого назначения» — не «Мертвый дом» Достоевского, потому что там учат жить, учат грамоте и труду... Мне кажется — вывод ясен: «Необходимы такие лагеря как Соловки!» — написав М. Горький в газеті «Известия» в номері за 1 листопада 1929 року.

Після вивчення життя політв’язнів на Соловках М. Горький залишив у «Книзі відгуків» такі рядки, опубліковані пізніше в журналі «Соловецкие острова»: «Я не в состоянии выразить мои впечатления в нескольких словах. Не хочется, да и стыдно было бы впасть в шаблонные похвалы изумительной энергии людей, которые, являясь зоркими и неутомимыми стражами революции, умеют вместе с этим, быть замечательно смелыми творцами культуры...»

Чим були продиктовані ці рядки, написані досвідченим, проникливим і бунтарським письменником? Страхом за своє життя, дослідницькою короткозорістю чи твердою вірою у справедливість радянської системи?

Я думаю, що наведені ці та інші його хвалебні рядки про успішну «перековку» політв’язнів на Соловках продиктовані страхом, і тільки страхом перед Системою, яку він змушений був оспівувати після приїзду з Італії в СРСР.

До речі, для Максима Горького «перековка» теж завершилася передчасною смертю, яку йому за вказівкою зверху вміло «організували» оті «зоркие и неутомимые стражи революции...»

МУЖНЯ ЗАЯВА АКАДЕМІКА ЯВОРСЬКОГО

В’язень з України Матвій Яворський, який був доктором історії, академіком і володів сімома іноземними мовами, написав протестну заяву до Центральної атестаційної комісії ГУЛАГу НКВС:

«Я лично перековывать себя не стараюсь. Обоготворять «гениального, любимого вождя всех народов» не желаю. Да и вообще считаю для себя позором таким путем покупать себе волю, тем более, когда десятки тысяч украинской интеллигенции погибают в тюрьмах и лагерях... Когда сотни тысяч ограбленных украинских крестьян засевают Россию своими костями на каторжных стройках... Когда столько же погибает их у себя на Родине от голода... Я считаю, что при таком положении вещей на Украине для меня больше будет чести умереть вместе с ними в общей нашей каторжной жизни, чем стремиться на волю, чтобы жить в царстве не строящегося социализма, а всеобщего обмана, провокаций и произвола...»

У відповідь на цю безкомпромісну заяву українського вченого начальство Соловецьких таборів ухвалило: «Срок заключения продлить на 5 лет».

Пізніше Матвія Яворського вивезуть разом з іншими соловецькими в ’язнями на материк і розстріляють в урочищі Сандармох. Але та його мужня заява стала для багатьох каторжан моральною опорою до кінця життя.

А опертись, як відомо, можна тільки на те, що не гнеться...

З журналістського проекту «Українці за Уралом»