Людина без меж

«Боря пішов... Як цей світ існуватиме без найкращого з людей?!». Це слова Валентини Клименко — дружини Бориса Володимировича, які різанули душу вночі і в які не можна було повірити. Ішемічний інсульт — два слова, які перекреслили одне велике життя.

Борис Клименко був одним з найбільш відомих українських журналістів. Він працював київським кореспондентом в іспанському агентстві ЕФЕ (EFE), а також на французькому міжнародному радіо RFІ. Був кореспондентом в іспанській газеті La Vanguardіa і в українській редакції радіо ВВС.

«Не стало Борі Клименко. Справжній, надійний, чолов’яга з великої літери. Журналіст, колега, товариш. Здавалося, зі своїм незмінним оптимізмом і очима, що завжди світяться розумом та світлим гумором, житиме 100 років. Сталося не так. Спи спокійно, колего. Твоє життя було яскравим, ущерть наповненим, але коротким...» — написав в соціальній мережі журналіст Віктор Лешик.

«Я — грек». Так казав Борис Володимирович, який завжди був істинним українцем, хоча мав багатогранну палітру кровей в своєму потужному тілі, якому здавалось не було зносу. Він був українцем — по суті, по статурі, по переконанням, по мисленню. По доброті! Якось ми просто сиділи за його невеличким столиком на Подолі. Вузька квартира, недалеко від Дніпра (саме тому там взимку було досить прохолодно), затишна атмосфера, а через кілька місяців мала наступити весна. Говорили про роботу, про плани, про творчість, про книги, про... лікарів. Кремезний чолов’яга, який вправно орудував столовим ножем шматуючи привезену зі Слобожанщини рибу та частував мене борщем. Не ліз, як-то кажуть, за словом в карман. Цитував класиків по пам’яті, дотепно розповідав гострі анекдоти. На вулиці зима, а в його храмі затишок і надія — жити і насищатись, діяти і творити. Ось що навіщував новий рік з сизим подільським ранком за вікном. На жаль він, насправді, навіщував біду і втрату...

Борис Клименко отримав спеціальність філолога-русиста в Московському державному університеті імені Михайла Ломоносова. Погляд на стосунки України з Росією у нього завжди був принциповим. І найголовніше він свідомо і послідовно підтримував українську державність. Ця його принциповість проявилась і в 1999-му році на президентських виборах, коли більшість із журналістів буквально сховались по кишеням конкретних кандидатів. Пригадаймо чат-конференцію з Євгеном Марчуком в 1999-му році, до якої долучився Борис Володимирович. Рік виборів президента і Євген Кирилович був одним з кандидатів на цей пост. До того ніхто в Україні не використовував подібну практику. Хто тоді думав про сучасні технології? Перемога на президентських виборах тоді базувалась на інших технологіях, але далеких від інформатики та навіть закону. Хоча інформаційний прорив вже тоді був очевидний. Чого нам не вистачало до втілення нових підходів? Носії ідей були живі і в силі. Можливо заважала наша ментальність. Але прорив був. Тепер онлайн чати та трансляції через інтернет стали звичним явищем.

Його кредо — творити і знаходити щось до того не знайдене. Борис Клименко пройшов шлях від донбаської штольні до країн всього світу, який він зумів побачити та донести. Людина без меж. З землі до неба...

«Борис Клименко був частиною журналістської «тусовки» у Верховній Раді, ще з Радянських часів, — говорить «Дню» ДАНИЛО ЯНЕВСЬКИЙ,— Борис залишався відповідною перманентною частиною цього організму. Тоді не було ні заздрощів, ні дурної конкуренції. І ніхто нікого тоді не обслуговував. Ми робили свою справу. Всі ділилися інформацією з усіма. На початку 90-х років ніхто і нікого не обслуговував. Борис Клименко був частиною пейзажу мого життя. Дуже органічною та приємною».

Необхідно сказати, що Борис Клименко був другом «Дня» та постійним відвідувачем фотовиставок нашої редакції. Жодної з них не пропустив. Він завжди пульсував ідеями, свіжими думками. Коли я оговтався в метушні цього столичного світу після вимушеної луганської ізоляції, ми просто сиділи в звичайному дворику на Подолі. Ми копирсались в минулому, говорили про буденне і заглиблювались у вічне,  і там виринали цікаві подробиці, що зараз деякі аналітики видають за перли думок. А ще він показував афіші з фільму «Атентат — Осіннє вбивство в Мюнхені» (режисер Олесь Янчук), де Борис Клименко проявив себе ще й як актор.

НА ПЕРЕДВИБОРЧІЙ КАМПАНІЇ 1999-ГО РОКУ ВІДБУЛАСЬ ПЕРША В УКРАЇНІ ОН-ЛАЙН КОНФЕРЕНЦІЯ З ВИБОРЦЯМИ, В ЯКІЙ БРАВ УЧАСТЬ ЄВГЕН МАРЧУК І ЯКУ ВІВ ЖУРНАЛІСТ БОРИС КЛИМЕНКО / ФОТО З АРХІВУ «ДНЯ»

Дякую Вам, Борисе Володимировичу! Ви навчили дивитись на журналістику філософськи. І ні в якому разі не захоплюватись лестощами. Ваша фраза: «гірше лестощів може бути лише надмірні лестощі».

Валентин ТОРБА, «День»

ОБІЙНЯТИ ТОГО, ХТО ПЛАЧЕ

Ненавиджу некрологи. Жоден з них навіть і близько не здатен передати неповторне життя, якого більше немає. Тим паче якщо це життя друга, коли деталі офіційної біографії вторинні, а мучить лише те, про що не розпитала чи не послухала, на що по-дурному не вистачило часу. Уже можна не поспішати.

«...Любите меня, пока я жива, пока не остались только голос да слова», — співає Ніка Доліна в касетному магнітофоні. Трилітрова банка домашнього вина, і ще одна, менша, з водою, звідки стирчить кип’ятильник — втім, до кави справа ніяк не дійде. Сигарети спільні, розсипом на столі. Зів’ялий від такої долі фікус біля грандіозного, мало не сталінських часів крісла. Номер зданий — ну, майже. 1991-й, напевно, рік, комбінат друку «Радянська Україна», шостий поверх, найкраща «молодіжка» країни. Пропускний режим до будівлі існує відносно. Головний редактор надто не утискає: так, збирається «кубло», але ж на весь коридор чути — професійна виробнича дискусія із залученням мозкового ресурсу найкращих журналістських сил зі сторони.

Не пам’ятаю, хто привів, хто познайомив — може, Ден Яневський, або Вересень, або Діма Понамарчук. Відразу знайшлися дві спільні теми, Донбас і Москва. Я, тоді вже власкор в Києві «Комсомольської правди», після універу трохи попрацювала в донецькій молодіжці, а у Борі в Луганській області, що є сусідкою з «краєм териконів і троянд», як було заведено писати в радянських газетах, в дикій бідності, в саманній хатці, залишалися мама й сестра. Наш, так би мовити, регіональний зв’язок, що несподівано відкрився, викликав захват, який Борис висловив вигуком «Побий мене грім!» і піднятими, як для обійм, руками. Далі ми з виглядом знавців-земляків обговорили мотиви недавніх шахтарських страйків і специфіку крутоспадистих пластів. Про шахти, втім, він знав набагато більше і, схоже, не як репортер, а як людина, яка встигла в юності попрацювати заради шматка хліба. Тепер залишається тільки гадати, звідки взялася ця пристрасть — вирватися з окресленого вугіллям кола долі в міфічне філологічне майбутнє чи то перекладача, то чи викладача російської як іноземної, чи то журналіста, та ще в Московський держуніверситет...

Перекинулися на грецьку, рідну для Бориса, національну кухню, домовилися: щось м’ясне й гостре, якщо раптом дістанемо м’ясо, готуватимемо просто в його комунальному подільському дворику. Цей двір майже на три десятиліття стане місцем збору нашої компанії, відразу примноженої за рахунок десанту журналістів з США і Канади, що фактично «прописалися» в Раді. Інтерес світу до незалежної України зростав швидко, інтерес зарубіжних колег до українських і навпаки, наш до них, був ще сильнішим. Борис об’єднував собою обидва «клани» не тільки як старший за віком, гостинний господар, тонкий лінгвіст-універсал, володар списку телефонних номерів, за якими можна додзвонитися майже до будь-якого начальника, минаючи прес-службу, або як «жилетка» для різноманітних сповідей з любовними стражданнями включно. Він то послідовно, а то й паралельно співпрацював з іспанським інформаційним агентством EFE, іспанської ж газетою «La Vanguardia» і «Radio France international». EFE тримало бюро в Москві, періодично відправляючи у відрядження до Києва когось з штату, як би зараз сказали, за ексклюзивом. Але посланці поверталися, вражені інформованістю і могутністю місцевого кореспондента «сеньора Клименка», чимало при цьому розширивши свої пізнання про алкогольні вподобання українців. Хоча Борис, чорнобородий пекучий брюнет з розкотистим басовим регістром голосу, більше скидався на іспанця, ніж усі ці візитери, разом узяті.

Його здатність до солідарності виглядала винятковою. Він міг поступитися своєю чергою біля мікрофона на прес-конференції, якщо бачив, що це буквально твій вибір між життям і смертю в редакції, або «дотиснути» суспільно значиму тему — і байдуже, хто саме витягне її з джерела: «Пане президенте, я збирався запитати вас про інше, але, боюся, на запитання мого колеги відповідь не прозвучала, і я дозволю собі повторити...»

У парламентському інтернет-довіднику «Хто є хто» сказано, що Клименко мав захоплення — влаштовувати хеппенінги. Так, йому подобалося багато років поспіль оббивати пороги, але таки знаходити притулок для національного прес-клубу, на день друку подібним чином дарувати журналістам теплоходні прогулянки по Дніпру, займатися безліччю схожих, зовсім неприбуткових справ. Наприклад, видавати філологічні, історичні, філософські праці сучасних українських авторів у крихітному видавництві й пропонувати потім в посилку для школи на окупованій частині Донбасу, з вибаченням: «Тут ще трохи цукерок...»

Забула: безповоротно на українську мову Борис перейшов 1999 го, коли народився син.

А 2010-го ми всі ховали Ілька Кучеріва. Місце траурної церемонії було на Подолі, зовсім поряд з радісним Борисовим двориком. Від цього ревлося й ховалося в куток ще відчайдушніше. Але тільки зараз згадала, хто помітив і мовчки обійняв мене за плечі...

Ольга МУСАФІРОВА

З НИМ УСЕ СКЛАДНЕ БУЛО ПРОСТО

Я не знаю, як писати про Бориса в минулому часі. Він настільки яскравий, відчутний, переповнений життєвою енергією, що його просто не може не бути більше. Людина-свято, так, напевно, так. Він умів захоплюватися й радіти чужим успіхам, як своїм, це така рідкісна, насправді, якість, яку усвідомлюєш тільки зараз, коли його немає. Так, з появою соціальних мереж особисте людське спілкування практично перейшло у віртуальне, і всі ми, перше скликання вітчизняної журналістики, навряд чи б бачилися взагалі, якби не Борисів дворик на Подолі й щорічні літні зустрічі в ньому. Тільки зараз зрозуміла, що літо буде, а Борі — немає.

Це щастя — вважати його другом, а він був їм і завжди приходив на допомогу, на перше прохання, безвідмовно, особливо якщо були потрібні консультації щодо його улюбленої Іспанії, хоча, мабуть, знання його у всіх сферах історії та культури були безмежними. І підтримував будь-які ідеї, найнеймовірніші, авантюрні й прекрасні. З ним усе складне було просто: книжку? Видаси! (І видала), фільм? Знімете! (І зняли). Ось така дивовижна здатність: подивишся на себе його очима й стаєш всемогутньою людиною, здатною якщо не врятувати світ негайно, то хоча б істотно його поліпшити.

Так, на останній зустрічі «у дворику» Борис розповів, що знявся у фільмі про Петлюру, «правда, малувато, всього три хвилини в масовці». А я розповіла про наш з Анастасією Старожицькою новий фільм, що пишемо сценарій. Антиутопія про катастрофу глобального потепління, в найближчому майбутньому одні люди віддають душі за життя, щоб залатати роздертий озоновий шар і врятувати світ, а інші не вірять, що це допоможе й навантажують душі камінням, щоб ніхто не забрав. І запропонувала Борису зіграти роль Філософа, епізодичну, але більше трьох хвилин, він там такий один, і не здає душу, і не навантажує, одного разу створив філософський камінь, але не став робити золото, а знищив як безглузде творіння, що заважає спостерігати за сонцем. Борис негайно погодився зніматися, голосно регочучи і уточнюючи подробиці: так, це дійсно абсолютно в його характері, відмовитися від золота й міркувати про долю світу. І жартувати з найсерйознішим виглядом...

Якийсь калейдоскоп крутиться: ось двадцять років тому ми з чоловіком і молодшою ??донькою в гостях у Борі з Валею, їхньому синові Ромі рік, регочемо — малюки такі милі, а у нас такі великі плани на час, коли вони, нарешті, виростуть, встановлюємо цю планку якраз на віці, коли вони зможуть самостійно купити спиртні напої... Ось Борис розповідає про те, чому з усіх українських політиків поважає Євгена Марчука, і навіть не важливо, чому саме — це є істина, вердикт, тому що критерії для оцінки людей у нього найвищі. Ось на святкуванні дня народження він виголошує довжелезний тост, і, звичайно, навряд чи такі прекрасні люди взагалі можуть жити на цій планеті, але Борис такий громогласний і переконливий, що, може, я дійсно така і є?!.. Ось він телефонує просто перевірити, чи правильно записав телефонний номер, і ми вже говоримо, говоримо, говоримо, сміємося, сміємося, сміємося...

Плачу.

Марія Старожицька, режисер, журналіст