Які ж несвоєчасні рішення можновладців... Коли вони за що-небудь, нарешті, після довгих сумнівів вирішують взятися, життя вже пішло вперед, і вони знову залишаються перед розбитим коритом.
Павло Скоропадський, український державний, політичний і громадський діяч, останній гетьман України

Малевич і Україна

Нотатки щодо однієї непристойної та безглуздої полеміки
1 березня, 2019 - 10:21
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»
ВІТАЛІЙ АМУРСЬКИЙ

23 лютого з нагоди 140-річчя з дня народження Казимира Малевича й організованого після цієї події в Києві міжнародного колоквіуму «Нове потомство: художник і його покоління» (Олександр Архипенко, Олександр Богомазов, Давид Бурлюк), де був показаний документальний фільм «Малевич. Український квадрат», Президент України Петро Порошенко написав у своєму Twitter:  «Цього дня 140 років тому в Києві народився Казимир Малевич — великий художник, видатний діяч українського авангарду, самобутня творчість якого стала унікальним явищем світового мистецтва. Ми шануємо спадщину великих українців!»

Нічого особливого, здавалося б, не сталося. Очільник країни вшанував пам’ять земляка, чия творчість майстра і теоретика авангардного мистецтва ХХ сторіччя здобула визнання в усьому світі.

Проте порошенківські слова несподівано викликали цілий шквал кепкувань і глумливих коментарів у соціальних мережах інтернету в РФ. Одним із перших, хто відгукнувся так само, був голова комісії Ради Федерації з інформаційної політики Олексій Пушков. «Для Порошенка будь-який відомий діяч мистецтв, який народився в Києві або переночував в Одесі, — «великий український» художник або письменник», — сказав він. Але, зрозуміло, народитися в Києві чи переночувати в Одесі ще не дає право вважатися великим українцем. Хто б сперечався! Проте політична вага та статус самого автора подібного вислову, якщо і засвідчили його місце в хорі ненависників нинішньої української влади, що цілком зрозуміло в площині ідеологічній,  не робить йому честі не лише за рівнем «гумору», а також посвідчили — уявлень у політика про  «великого Казимира», як інколи називають Малевича (так, до речі, було написано на дошці, прибитій до дерева, біля якого був похоронений його прах; так, як я пам’ятаю, називав його чудовий чуваський поет Айгі), — ой як мало.

Аби переконатися в цьому, досить відкрити «Главы из автобиографии художника», де Малевич, згадуючи про найяскравіші миті дитинства, коли жив він в українській глибинці (бо робота батька була пов’язана з вирощуванням цукрового буряка), писав: «Я любив місяць. Коли всі в будинку ляжуть спати, я завжди відкривав фіранку та дивився на місяць і на відбиток вікна на підлозі кімнати або на ліжку1. До мого вікна доходили звуки пісні дівчат і хлопців. Я слухав із великим задоволенням, спостерігаючи українське небо, на якому, як свічки, горіли зірки. А українське небо темне-темне, як ніде в Росії». Хлопчиком, що випробовує свої сили в малюнку та кольорі, приїжджаючи з батьком до Києва, продовжував він, «я бігав від крамниці до крамниці та дивився подовгу на картини. Таким чином, Київ поволі ставав новим середовищем, що впливає на мою психіку та відкриває нове буття мистецтва». І далі: «Чудовим залишився в моєму відчуванні Київ. Будинки, побудовані з кольорової цегли, пагорби, Дніпро, далекий горизонт, пароплави. Все його життя на мене все більше і більше впливало. Селянки на човнах перепливали Дніпро, везли масло, сметану, заповнюючи береги та вулиці Києва, додаючи йому особливого колориту. Мені було дванадцять років. Я був уже, можна сказати, майстром, оскільки готував собі акварельні фарби та робив сам пензлики».

Пізніше, оповідаючи про життя в Курську, де він продовжував зростати як художник, Малевич писав про свого найкращого друга Лева Квачевського: «Ми не могли один без одного жити. Поєднувало нас велике бажання працювати і ходити на етюди. У побуті зійшлися ми характерами багато в чому. Одне, на чому ми не могли порозумітися, це на живописному ставленні до натури. Я тримався ширшої манери, він — ретельнішої. Щодня ми ходили на етюди влітку, навесні та взимку, верст по тридцять на день.  Дорогою сперечалися. Суперечки замовкали, коли ми сідали творити. Припиняли сперечатися, коли сідали закушувати. Він завжди носив фляжку: волога Сперанського, як він казав, нерукотворні краплі або сльози Марії. Закушуючи, розмовляли на інші теми, згадували Україну. Він і я були українцями»2.

Чи читав пан Пушков ці рядки? Не думаю.

А ще до російського офіціозу високого рангу приєднався деякий Станіслав Богданов, якого радіостанція «Говорит Москва» відрекомендувала як внучатого племінника та головного біографа Малевича. «Візитівка» цієї людини здалася мені дещо дивною. По-перше, тому, що «головних» біографів узагалі не існує; по-друге, з тієї простої причини, що в жодній із серйозних публікацій про Малевича на Заході або в самій Росії про такого біографа митця взагалі не згадується! Щоправда, якщо вірити радіостанції «Говорить Москва»,  С. Богданов рік тому з групою експертів, яку він очолював, установив точне місце поховання художника.

Чи це так? Скажімо, згідно з Ксенією Букше, автором книжки «Малевич», що вийшла в московському видавництві «Молодая гвардия» (у малій серії ЖЗЛ), це місце в Німчинівці (рос. Немчиновке), що було розорене місцевими дітьми і втратило свій первісний вигляд у роки війни (1942 року в дуб, біля якого похована урна з останками, влучила блискавка, він згорів), було відновлено вже 1944 року (тобто незабаром після звільнення Підмосков’я від фашистських загарбників) дочкою Малевича Уною та Галиною Жарковою. У 1980-х роках вони ж установили на цвинтарі іменний надгробок3.

Що і навіщо в такому разі міг дізнатися С.Богданов — мало зрозуміло. Двічі одне й те ж місце не відкривають. Можливо, цьому росіянину «Говорить Москва» потрібно було лише для того, щоб свого дуже і дуже далекого родича «захистити» від України. Не знаю, чи так це насправді, але, на жаль, дуже схоже.

Також  сумно читати в різних російських публікаціях і відгуках на цю тему про те, ніби російського або (ще частіше) радянського авангардиста Порошенко «перетворив» на українця, керуючись  націоналістичними ідеями.

Ні, як би не ставитися до Порошенка, докоряти йому в спотворенні характеристики Малевича не можна. Великий художник і педагог, творець «Чорного квадрата», автор великої кількості статей з теорії мистецтва, він не лише народився в Україні, любив її краєвиди та людей, але сам відчував себе українцем, і чудово знав не тільки польську мову (якою розмовляли в родині), а й  українську. Обидві ці мови були для нього рідними. Російська? Зрозуміло, живучи в Російській імперії та в СРСР, знав і російську. Але чи всіх, що володіють російською мовою слід вилучати з контексту іншої культури?

До кінця 1920-х років картини Малевича вже були придбані і Третьяковською галереєю, і Російським музеєм, але (з відома цих найбільших сховищ мистецтва) вивозилися й показувалися в Києві 1929 року на виставці Об’єднаних сучасних художників України. Отже, вочевидь, навіть тоді, коли майстер жив і працював у Росії, ніхто в його стосунку саме до митців українських не сумнівався.

Щодо відгуків, які стверджують, що Малевич був «радянським художником, то я б зауважив: він був не радянським художником в ідейному розумінні, а громадянином СРСР виключно через збіг життєвих обставин, хіба що в перші роки радянської влади, вочевидь, пов’язуючи з нею творчі надії, які поступово у нього танули й повністю були поховані восени 1930 року. Тоді, 20 вересня, за підозрою в шпигунстві його заарештували і протримали в ленінградській в’язниці «Хрестах» понад два місяці. Приводом були наклепи тих, кому, швидше за все, не подобалося те, що робить він як митець і як педагог — іноземними спецслужбами, з якими він нібито був пов’язаний, недоброзичливцями називалися при цьому польські та німецькі. Бо саме до цих країн він раніше приїздив. Терор у СРСР ще не набув такого розмаху, як після вбивства Кірова, але майбутні карателі вже призвичаювалися до нової роботи.

На щастя, після низки виснажливих допитів і безуспішних спроб зломити його дух художник вийшов на волю, хоча уникав розповідати про це випробування навіть найближчій рідні. Нам же зараз цікаво (і знаменно!) звернути увагу на деякі документи, що збереглися в архіві.

Ось фрагмент одного з них.

Наступні запитання та відповіді, а їх ще багато, зараз для нас значення не мають. Головне — сам митець називає себе українцем. Заради справедливості зауважимо, що інколи він казав про себе і як про поляка. Наприклад, у візовій декларації від 7 липня 1926 року в графі «національність» написав: поляк. Можна передбачити, що керувався він думкою про те, що таким чином отримати дозвіл на поїздку до Польщі буде простіше.

А ось інший уривок із теки вище згаданого архіву:

Слідча справа №3730-1930 року: за звинуваченням Малевича Казимира Севериновича 1878 року, уродженця м. Києва, громадянина СРСР, українця, художника, одруженого, незаможного, безпартійного, зі слів підсудного, в пр. пр. ст. 58 п. 6 КК — провадження припинити та направити до архіву ПП.

Обвинуваченого Малевича К.С. з-під варти звільнити.

Далі йдуть формальності, пов’язані зі звільненням, і підписи,  але і тут занотовано: художник для властей — українець5.

Отже, повертаючись до зубоскалів у РФ, які обурилися, що в Києві його нині зарахували до «великих українців» (не відділяючи, до речі, від авангардистів інших національностей!), я міг би навести відому приказку: гірше сліпого лише той, хто не хоче бачити.

Лютий, 2019


1 Чи не тут, гадаю собі, відповідь на походження знаменитих Квадратів митця, варіантів яких у нього було декілька?

2 Малевич про себе. Сучасники про Малевича // Листи. Документи. Спогади. Критика. У 2-х томах. Автори-укладачі І.А.Вакар, Т.Н. Михієнко. Том I. М.: RA, 2004. С. 18, 19, 21, 26.

3 Букша К.С. Малевич//М.: ЖЗЛ. Молода гвардія, 2013. С. 304

4 Малевич про себе. Сучасники про Малевича. С. 549

5 Малевич про себе. Сучасники про Малевича. С. 555, 556

Віталій АМУРСЬКИЙ, Париж
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ