У літописців є найстрашніша зброя – замовчування
Павло Загребельний, український письменник, громадський та політичний діяч, Герой України

На передовій «медіафронту»

5 грудня, 2003 - 00:00


Дівчата у формі завжди привертають до себе увагу. Стюардеси своїм виглядом заспокоюють пасажирів літака. Лякають водіїв — жінки-інспектори ДАІ. Дівчата у військовій формі — викликають повагу. Адже вони причетні до захисту суверенітету нашої країни.

На Першому Національному телеканалі у програмі «Нова армія» є своя гордість — спеціальний кореспондент редакції інформаційних програм Наталя Рябокінь. Її останній армійський сюжет про те, як журналісти допомогли матері солдата строкової служби зустрітися з сином, ще раз довів, що жінка здатна знайти інший погляд на армію, ніж чоловік з його «танками, гарматами та автоматами». «День» вирішив з'ясувати, як жінки приходять до армії, а потім ще й стають військовими журналістами?

— Що послужило причиною того, що симпатична дівчина обрала професію військового?

— Все дуже просто... Я народилася у сім'ї військових. Дід воював на трьох фронтах, але саме приклад батька для мене став вирішальним. Для мене він був авторитетом — втіленням офіцера. Спілкуючись з друзями батька, серед його оточення я не бачила жінок. Може, я стала б лікарем, якби батько не переконав мене. І взагалі, мене завжди приваблював порядок у армії, але найбільше — гарантія отримання ґрунтовних знань, достойної військової освіти. А ще перспектива стовідсоткового призначення випускників військових закладів на посади, на відміну від їхніх «цивільних» колег.

Не кривлячи душею, хочу сказати, що служба в армії мене приваблювала ще й з матеріальної сторони. Тому що я пам'ятаю той час, коли у військових були всі можливі пільги — ми літали на літаках, батько отримував пайок і т.д.. Була захищеність і можна було бути впевненим, що ти отримаєш гарантії достойної військової освіти. Але і зараз, коли я розписуюся у відомості про зарплатню, я ніскільки не жалкую.

— Але жінка-військовий в Україні все ще сприймається, скоріше, як виняток з правил...

— На жаль, доводиться констатувати, що це насправді так. Адже в нашій державі ще залишається недопрацьованою законодавча база, що регламентує проходження військової служби жінками. На відміну, скажімо, від цивілізованих країн світу. Головна, як на мене, відмінність полягає в тому, що у нас проблемою залишається питання призначення жінок-військовослужбовців, а зокрема випускниць вищих навчальних закладів, на посади. У наших Збройних силах представниці прекрасної статі проходять службу переважно у військах Протиповітряної оборони — несуть бойове чергування у військах зв'язку, багато їх i в медичній, юридичній службах тощо. Проте їх ще досить мало серед керівного складу. За умов проголошення гендерної рівності, становище в армії має змінитися. Але я впевнена, що жінки доведуть, що знаходяться на своєму місці. Та і моральний клімат в армії з жінками буде більш сприятливим.

— А як ви прийшли у журналістику?

— За порадою батька я обрала шлях культурно-просвітницької та виховної роботи. Раніше ці військові називалися замполітами. Перед захистом диплома я проходила стажування саме на Центральній телерадіостудії Міністерства оборони. Тоді я «загорілася» ідеєю стати журналісткою. Та колеги мені підказали, що ази журналістики мені краще черпати у газеті. Тому два роки я працювала у газеті військ Протиповітряної оборони «Вартові неба». За ці роки я стала впевненіше себе почувати у професійному плані і дуже зацікавилася телебаченням, тому, скориставшись пропозицією, перейшла працювати на Центральну телерадіостудію Міністерства оборони України.

— Як виникла ідея сюжету про зустріч матері з сином-солдатом?

— Доля сама підкинула його. Колись у начальника студії виникла ідея активізувати спілкування з глядачами, і до нас прийшов лист, у якому мати просила перевести сина з Хмельницького до Полтави — ближче до домівки. На мою думку, Україна — не Радянський Союз з його масштабами, але для матері кожні сто кілометрів — велика відстань. На жаль, питання переведення військовослужбовців — не в нашій компетенції. Однак ми вирішили влаштувати поїздку матері до сина, скориставшись допомогою наших партнерів, колишніх військових, які без вагань погодилися допомогти жінці провідати сина у Хмельницькому. А командування частини теж пішло назустріч матері п'ятьох дітей і відпустило сина у відпустку. А в цілому трикутник «батьки — командування — солдати» ми будемо намагатися постійно досліджувати, тому що ця тема невичерпна.

— Чим військова журналістика відрізняється від цивільної? Наскільки зараз запитана професія військового журналіста?

— У своїй галузі ми більш професійні, тому що проходимо службу і знаємо її ізсередини. Інститут військової журналістики — потужний і затребуваний. А специфіка військової журналістики, як на мене, полягає в тому, що кожен військовий журналіст, як офіцер, готовий у будь- яку хвилину відбути, наприклад, у район бойових дій та виконувати свій обов'язок. Згадати хоча б мого колегу Владислава Волошина, який був майже у всіх «гарячих» точках, в які направлялися українські миротворці. І навіть зараз він перебуває у складі стабілізаційних сил в Іраку.

— А чи активізувалася робота військових журналістів з цивільними?

— Безумовно. Про це свідчить навіть те, що військова програма виходить на державному каналі. Або робочі моменти, коли з військовим журналістом на завдання їде цивільний оператор. Такий симбіоз дуже природний.

— Наскільки змінилися функції військової журналістики з приходом цивільного міністра оборони?

— По суті, функції не змінилися, і завдання військових журналістів залишаються таким ж. Проте відчутно змінилося ставлення цивільного міністра до цієї галузі. Вперше почав проводитися аналіз стану і дослідження військової журналістики як явища. Керівник оборонного відомства виступив з ініціативою ввести у структуру підвідомчих йому ЗМІ підпорядкування «по вертикалі», що дозволить значно удосконалити їхню роботу.

Коли військові журналісти зустрічалися з Євгеном Кириловичем (25 листопада 2003 року), то хтось із колег запропонував назвати цей день — Днем військової журналістики. Розділяючи думку колег, хочу сказати, що подібне відбувалося тільки за радянських часів — коли міністр оборони збирав військових журналістів зі всієї України, а за 12 років незалежності — уперше. На зустрічі ми обговорили дуже багато питань. Про актуальність подібних заходів свідчить той факт, що зустріч тривала з десятої ранку до восьмої години вечора. Ніхто з моїх знайомих, і навіть чоловік, не повірили в це. Сказали — про що можна було говорити? А було про що. Виступи журналістів були гострими. Відповіді — відвертими. Міністр дуже опікується пресою і ми на нього дуже сподіваємося. Відчувалося, що ми потрібні, бо робимо свою справу, яку не зміг би зробити інший.

— Як, на вашу думку, зараз суспільство ставиться до армії?

— Рівень довіри до армії впав на початку становлення незалежної України. Тоді військовим не виплачували зарплатню, були випадки самогубства, крадіжок. Люди розчаровувалися у військових. Ми намагаємося повернути армії той престиж, який був у неї за радянських часів. З початку мого навчання у вузі і до сьогодні видно, що армія зміцнює свої позиції.

— Наскільки підвищився «градус патріотизму» в суспільстві за останній час? Чи приходять до вашої студії листи, де призовники висловлювали б побажання служити, наприклад на Тузлі?

— Не знаю, чому зникла програма «Я іду в армію» на УТ 1. Це якраз була програма,яка пропагувала елітні війська. Між шістьма хлопцями розігрувалося право служити в елітних частинах. Ми не шукали спеціально учасників. Просто юнаки призовного віку були дуже активними — бажаючих було навіть більше, нiж потрібно. Якби у переліку стояла служба у Іраку, то, на мою думку, реакція була б відповідною. «Патріотизм» — це поняття для свідомих молодих людей, які розуміють, що їм доведеться служити і захищати Батьківщину. Такі юнаки мають право служити у найкращих військах.

— Яке запитання найчастіше задають глядачі?

— Батьки розуміють, що служба їхніх синів — це один з кроків становлення справжнього чоловіка. Вони просять поради: де служити краще, а часом — поближче до домівки. Хтось хоче піти до школи кухарів, щоб своє захоплення втілювати у армії. Багато питань про соціальний захист. Люди довіряють нам. Ми, у свою чергу, підтримуємо діалог з глядачами і допомагаємо їм розібратися у складних питаннях.

— На російському телебаченні є документальні фільми, програми про елітні війська тощо. Чого не вистачає у цьому плані на вітчизняному ТБ?

— Мені здається, що у нас бракує розважального жанру. Але майже у кожній програмі ми намагаємося давати легкі сюжети. Збираємося робити ігрові шоу з залученням популярних людей, які б розповідали про свою службу. Пілотна назва цієї програми «ДМБ» — Доблесть, Мужність, Благородство. Добре, якби на українському телебаченні була програма про зброю. Ця галузь постійно розвивається і користується підвищеним інтересом серед глядачів. А взагалі — то у нас багато ідей, ми їх поступово будемо втілювати у життя. Так,наприклад, після повернення з Іраку Владислав Волошин планує зробити цикл цікавих програм про миротворчу діяльність наших військових.

Володимир ДЕНИСЕНКО, «День»
Газета: 
Рубрика: