Покоління починається з бунту проти попередників.
Оксана Забужко, українська письменниця, поетеса

«Найголовніше – не боюся змінюватися»

Дмитро Комаров — про японські уроки для України та готовність дивуватись і дивувати
8 вересня, 2017 - 12:56
ФОТО НАДАНО ПРЕС-СЛУЖБОЮ «1+1»

Відомий телевізійний ведучий Дмитро Комаров презентував новий сезон тревел-шоу «Світ навиворіт» (прем’єра 7 вересня на «1+1»), яке цього разу буде присвячено Японії. Мандрівник розказав, що чекає на глядачів уже цієї осені, поділився враженнями та емоціями від Країни Висхідного Сонця. За словами Комарова, особливістю дев’ятого сезону програми є те, що він вперше знімав не про екзотичні та маловідомі країни, а про одну з найрозвиненіших країн світу. Але навіть у таких передових країн, як Японія, є свої особливості.

Напередодні старту нового сезону програми «День» поспілкувався з Дмитром Комаровим про те, чого нам потрібно повчитися у японців, як сприймає труднощі й критику участі в проекті «Танці з зірками» та чому свій головний талісман — прапор України — ведучий завжди бере з собою в мандри?

— Дмитре, що вас передовсім вразило в Японії?

— Мене дуже вразила кількість довгожителів, їхній рівень і спосіб життя. Я мрію, щоб наші пенсіонери так само могли дозволити собі жити. Просто до сліз прикро, коли ти бачиш, як японські 90-літні дідусі й бабусі грають у гольф, багато подорожують у своїх сучасних потягах зі швидкістю в 300 км./год., дозволяють собі якісну їжу... І коли проводиш аналогію з нашими пенсіонерами, то розумієш, що за 1600 грн вони навіть поїсти нормально не можуть... Це, звісно, дуже сумно. І на такі стандарти життя, як у Японії, треба рівнятися. Там є острів Окінава, який неофіційно називають островом довгожителів, — тільки уявіть, на ньому живе більше тисячі людей, яким вже понад 100 років. Вчені з усього світу приїздять дізнатися, в чому секрет такого довголіття.

Ще один аспект — технології, до яких нам ще далеко. Але, якщо говорити відверто, такий економічний успіх не падає на японців з неба просто так — він виборюється тяжкою роботою. Світло в усіх офісах горить до 12 години ночі. Втратити роботу — найстрашніше, що може трапитися в житті. Ми помітили, що більшість японців викладаються на роботі максимально і відпочити майже не мають можливості. А коли виходять на пенсію — починають кайфувати. Мінімальна пенсія — 1,5 тис. дол. У них активний спосіб життя, правильне харчування і позитивні емоції — ось і всі таємниці тривалого життя.

ФОТО НАДАНО ПРЕС-СЛУЖБОЮ «1+1»

Хоча надмірний трудоголізм безслідно не проходить. Робота часто доводить людей до непоправного, і про цю страшну сторінку життя в Японії, ми також говоритимемо в програмі — найбільша кількість суїцидів у світі, тотальна самотність і замкненість...

Ми знайшли самогубців-невдах, яким не вдалося накласти на себе руки. І вони розказали, чому зважилися на такий крок; також ми знайшли людину, яка очолює волонтерську організацію з порятунку самогубців. Це — унікальний герой, справжня суперзірка, що дарує людям другий шанс.

Крім того, нас приємно вразив рівень безпеки в Японії. Він настільки великий, що рюкзаки просто залишають у потягах, де апаратури на 15 тис. дол., — і не бояться, що їх вкрадуть. Коли ми знімали Фукусіму — про аварію на станції після цунамі, я віз із собою дозиметри. Один — сучасний, крутий. А інший саморобний, який зробив мій тато в 1986 році, коли вони ще не продавалися відкрито. Мій тато фізик-оптик і зробив такий апарат, що дуже точно показує рівень радіації. Він обмотаний такою синьою ізолентою і виглядає страшно, але працює добре. Я хотів цим українським дозиметром зміряти там рівень радіації. Але забув його в потязі. Був страшенно розлюченим, адже апарат не купиш ні за які гроші. Пройшло вже два дні, коли помітив втрату, — сподіватися, що мені його повернуть, було б марно. Але потім я згадав, що перебуваю в Японії, і попросив гіда зателефонувати в залізничну компанії. Ми сказали номер мого квитка і рейсу, і вже за 15 хвилин передзвонив диспетчер і запитав, на яку адресу вислати нашу сумку з дозиметром. Звичайно, хотілося б такі стандарти мати в нашій країні, коли ти не боїшся залишити незамкнену машину чи квартиру.

Буквально днями у світ вийшла книжкова новинка «Дня» «Корона або спадщина Королівства Руського», в якій порушується тема монархії. Чи звертали увагу на цю сторінку історії Японії? Чому країни з монархами, як правило, благополучні — від Японії до Великобританії?

— В Японії — парламентська конституційна монархія, і політичні традиції там дуже сильні. Сучасна влада, безумовно, відчуває тяглість історії і свою відповідальність. До речі, мені дуже сподобалося відвідувати тамтешній парламент, де зустрічався з народними обранцями. Щоб ви розуміли — станція з метро виходить прямо до сходів парламенту. Дуже багато парламентарів користується саме метро. Депутати на машині взагалі не можуть під’їхати до приміщення парламенту. Власне, цікава деталь: з самого приміщення парламенту є вихід відразу до турнікетів метро. У нас таке можна уявити? А такого поняття, як корупція, там не існує, здається, взагалі. В Японії чиновників топ-рівня практично неможливо підкупити. І в цьому теж секрет успіху країни.

Японія — високотехнологічна країна. Але разом із тим там загальнонаціональні видання виходять мільйонними тиражами двічі на день...

— Так, японці дуже люблять читати. Там, здається, культ друкованого слова. І читають не лише газети. Взагалі в Японії дуже популярні комікси. В будь-якому супермаркеті, в будь-якому громадському місці є великі розкладки, і всі читають комікси. Ви маєте рацію, в Японії дуже розвинені сучасні технології, але разом із тим багато людей відчувають самотність. Тому зараз там набирає популярності додаток до гаджетів — «віртуальна дружина». Уявіть — програма, як ваша дружина, з якою будуєте багаторічні стосунки. Ви миритеся, сваритеся... люди щиро вірять у такі відносини. І навіть були випадки одруження з віртуальною дружиною.

Знаю, хоч куди б ви їхали, скрізь берете з собою талісман — український прапор. А ще — максимально запасаєтеся нашою національною символікою. Це допомагає?

— Так, з 2005 року я завжди ношу прапор України з собою. Він у мене з першої прес-конференції президента Віктора Ющенка. Насправді, прапор для мене дуже важливий, як і українська національна атрибутика. Де б я не був, завжди чітко ідентифікую, що приїхав з України, і намагаюсь іноземцям передати трохи нашої культури і доброзичливості... Насправді, ці національні атрибути дуже часто допомагають налагодити контакти, зокрема з мафією. Зараз говорю без жартів — наша горілка і сало допомогли проникнути в саме серце японської мафії...

А взагалі, в Японії, як і в будь-якій інший країні, хоч куди б поїхала знімальна група «Світу навиворіт», ми завжди намагаємося знайти українців, показати, як вони живуть, як адаптувалися, де відпочивають і ким працюють. Часто ми зустрічаємо успішних українці, які за тисячі кілометрів від Батьківщини знайшли можливість реалізувати себе. Їм немає на кого покластися, вони нічого не чекають від держави — навпаки, переказують близьким та рідним кошти. Так і ми тут, в Україні, на мою думку, маємо починати будувати країну з себе. Можливо, хтось скаже, що нам не щастить із владою — депутатами, президентами... Але ж будемо відвертими — не президент смітить у вашому під’їзді та ходить у туалет просто в кабінці ліфту. Ті ж японці, як я вже говорив, неймовірні трудоголіки. Вони дуже багато працюють і при цьому неймовірно стежать за тим, де живуть. Наприклад, тема сміття. Ми викидаємо сміття просто — в загальний пакет. Так, десь з’являються окремі бачки для сортування, але їх дуже мало. Левова частина українців говорить: «Буду я оце ще ритися у смітті й щось там сортувати». В Японії з цим щось неймовірне — там розподіляють сміття на 20 — 30 сортів. Скло — чисте і брудне, пластик — чистий і брудний, пластикові пляшки і етикетки від них — окремо; сюди треба викинути батарейки, а сюди — якісь дроти, банки від консервів. І кожна людина, яка заходить у кімнату для збирання сміття, довго риється у своїх мішках і все ретельно сортує. Зрештою, в них на сміттєвому острові аеропорт збудовано. Важко повірити, японці сміття використовують, щоб цілі острова намивати. І цього нам варто повчитися.

Ми, до речі, до вас прийшли з подарунком — одним з останніх номерів глянцю «Дня» «Маршрут №1» з темою випуску «Життя в стилі «еко». І в ньому, між іншим, цікаве інтерв’ю з Надзвичайний і Повноважним Послом Японії в України Сумі Шігекі — про повагу до природи, яка стала принципом державної політики і суспільної свідомості...

— Ого, супер! Дуже важливо, що ви про це пишете. Обов’язково почитаю. Дякую за подарунок.

— Скажіть, чи розглядали можливість переходу програми «Світ навиворіт» на українську мову?

— Розумієте, мене батьки виховали російською мовою, і в школі навчався російською... Тому, якщо чесно, мені було б дуже важко вести проект українською. Але нічого неможливого в світі немає. Можливо, в майбутньому «Світ навиворіт» виходитиме українською мовою, подивимося.

Цього року ви вперше берете участь у «Танцях з зірками». Як сприймаєте критику, яка буквально навалилася на вас вже після перших виступів?

— Так, я вже писав у «Фейсбуці», що мене після старту проекту вже по-всякому називали — «колода», «дроворуб», «робот», «клишоногий»... — і це я цитую найм’якші з осудливо-критичних коментарів своїх виступів. Я не ображаюся взагалі. Я тверезо себе оцінюю і заздалегідь знав, на що йду. На відміну від багатьох колег по шоу, мені не доводиться танцювати по роботі, давати концерти і зніматися в кліпах. Я почав із нуля, в 34 роки — в експрес-ритмі, насилу відриваючи кілька годин на день від основної роботи журналіста. Чудес не буває, чарівних таблеток теж. Це шоу. І я прийшов до нього спеціально, щоб показати, як «недотепа-нетанцор» робить перші кроки і змінюється. Падає, набиває синці, але йде далі. Трансформується. У цьому — сенс шоу. Якби я був  профі в танцях — це було б нецікаво дивитися. Я не боюся експериментів над собою. І найголовніше — не боюся змінюватися.

Я довго думав перед тим, як погодитися взяти участь у проекті. Я ж «Світ навиворіт» знімаю. «Танці з зірками» — це для мене теж «світ навиворіт». Там я пробую щось неймовірне. І тут по суті теж — нову для себе професію. Зізнаюся, що коли погоджувався, не був готовим до такого навантаження. Але ви не уявляєте, у що зараз перетворилося моє життя. Такого кайфу від відчуття освоєння чогось нового я давно не відчував.

Вадим ЛУБЧАК, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments