Задумавши суперечку теперішнього з минулим, ми виявимо, що втратили майбутнє
Уінстон Черчилль, британський політик, прем'єр-міністр Великобританії

Названий батько

Хто керував суспільними процесами в другій половині єльцинського правління, коли інтернет став швидко розвиватися, а демократична Росія почала готуватися до «вставання з колін»
4 серпня, 2017 - 12:58

Спочатку мене зацікавило питання: якщо сьогодні ФСБ намагається взяти весь російський інтернет під свою державну руку, то чи можна уявити, що виникнення і становлення інтернету в Росії відбувалося без чекістської участі?

Резонні заперечення: у другій половині 90-х чекісти були як ніколи слабкі — і фінансово, і організаційно. Отже, припущення: прогавили, не оцінили небезпеку, пустили на самоплив, а коли оговтались, то було вже пізно, не позбавлено, здавалося б, підстав. Фільтрувати все обтяжливо, особливо якщо ти бідний, і тебе ніхто не любить, як ФСБ у 90-х.

Та давайте пригадаємо, хто заправляв суспільними і політичними процесами в другій половині єльцинського правління, коли інтернет на одній сьомій став швидко розвиватися, а демократична Росія почала готуватися до вставання з колін і до нового президента-вождя-месії?

Так, багато чим у ці роки заправляли громадські організації, що з’являлися, як гриби після дощу: часом — одноденки, часом — темні контори, ані фінансування, ані організаційна структура яких невідома. Хто давав їм кошти на широкомасштабні вклади, у тому числі в зростаючу зону вітчизняного інтернету, невідомо широкій публіці й досі.

Тому поговоримо про один і, можливо, найвідоміший — «Фонд ефективної політики» Гліба Павловського. Адже саме цей фонд, незрозуміло на чиї гроші, протягом короткого часу сформував важливі інтернет-проекти та їх статус в суспільстві.

Проектів ФЕП була так багато, що згадаємо лише найвідоміші: щоденний, мережевий «Русский журнал» (www.russ.ru), на базі якого через кілька років було створено мережевий огляд «Религия в России». 1998 — одна з перших щоденних інтернет-газет (www.gazeta.ru), потім www.lenta.ru, у цьому ж році «Вести» (www.vesty.ru), проект «СМИ.RU: Информация и дезинформация» (www.smi.ru). Одночасно інтернет-сайти «Московская альтернатива» і «Неофициальная Москва», мережевий проект «Интернет-парламент» (www.elections.ru), до створення якого мав безпосереднє відношення Сергій Кирієнко.

Кілька слів і про те, що безпосередньо, здавалося б, не мало стосунку до інтернет-проектів, але саме ФЕП у рамках кампаній з виборів депутатів Держдуми в грудні 1999 р. і перших виборах Путіна в березні 2000 р. здійснив проект щодо публікації в інтернеті результатів exit polls. Хоча ці результати не завжди відповідали дійсності, саме в цифрах ФЕП «Єдність» вперше завоювала перемогу, про яку структури Павловського і заявили суспільству, випереджаючи на інтернет-сходинку сам офлайн.

При цьому створення корисних для влади (передбачалося — для суспільства) інтернет-ресурсів тривало. 2000 року — експертний сайт VVP.ru, де було ініційовано обговорення «експертним співтовариством» проблем і завдань для Путіна. Навесні 2001 р. ФЕП створив сайт журналу «Фас» для Михайла Леонтьєва, в листопаді 2001 р. — інтернет-сайт «Гражданского форума».

Картина далеко не повна, ми беремо лише вершки, але навіть без корінців — вражаюча активність для незрозуміло, як і звідки фінансованої громадської організації, здатної залучити до роботи найбільш досвідчений персонал і забезпечити функціонування настільки складних проектів на різних етапах, що переважно здавалися успішними.

Не будемо ставити риторичних питань: звідки у ФЕП стільки грошей, повноважень і всіляких ресурсів, владних і організаційних?

Нагадаємо лише, що ФЕП зі своєю інтернет-імперією прийшов на повністю підготовлений грунт. Фонд ненависного в патріотичній Росії Сороса (або інститут «Открытое общество», раніше «Культурная альтернатива») заклав основу існування університетського інтернету на сотні мільйонів доларів. Витративши гроші якраз на те, що в цей час коштувало дорожче: комп’ютери, наземні канали зв’язку, фінансову підтримку університетських мережевих центрів. І ось лише тоді, коли матеріальний фундамент було якщо не створено, то закладено, з’являється ФЕП і починає заповнювати новий інформаційний простір на власний вибір.

Чим же був знаменитий до цього часу ФЕП, що опинився біля скрипучого інтернет-керма, і на кого він працював? Питання не випадкове.

Голова ФЕП звернув на себе увагу, коли в 1994 став автором-організатором першої конспірологічної «Версії №1» з виявлення змови проти Єльцина. Перша репетиція попередження-доносу, згодом канонізована Бєлковським, насправді, близькою до Гліба Павловського людиною.

Павловський у своїй версії попереджає президента (формально — суспільство), зацікавлених осіб та організації, що низка високопосадовців готує змову проти слабкого на здоров’я (на ниві алкоголізму) царя Бориса.

Можливо, справді піклується? Є сумніви. Павловський був серед критиків «розстрілу Білого дому Єльциним» у 1993-му. А версія про змову з’являється відразу після оголошення амністії змовникам 1994-го. Версія Павловського частково піарила потенційних змовників, але ще більше дискредитувала самого президента чутками про його погане здоров’я і любов до зілля.

Аби точніше уявити собі погляди глави ФЕП, можна пригадати, що він був іміджмейкером у кампанії генерала Лебедя, що в наступній гучній акції — «справі з убивства журналіста Федіна» — ним було викрито зв’язки головних лиходіїв епохи — Гусинського і Березовського. За версією Павловського, потенційні замовники вбивства Федіна.

Незважаючи на скандали, авторитет Павловського серед влади лише виріс, і його Фонд ефективної політики став спеціалізуватися на політичному консультуванні, виборчих технологіях та роботі зі ЗМІ. Хоча найпершим проектом ФЕП стала участь у виборчій кампанії «Конгресса русских общин» на парламентських виборах 1995-го. Головними прийомами стало проведення прихованої агітації за блок і його лідерів. А також розкручування Рогозіна, Лебедя і (тепер переважно забутого) Юрія Скокова, на якого ставив Павловський, вважаючи і, можливо, бажаючи, аби слабкого демократичного Єльцина замінив сильний, але керований російський націоналіст.

Багаторічною фішкою Павловського було демонстративне, шокуюче лібералів державництво, близьке йому ще в дисидентській юності, в якій він купував свою свободу, здаючи друзів по самвидаву — сина Сергія Ковальова, Івана, його дружину Тетяну Осипову, ще раніше — В’ячеслава Ігрунова.

А коли все-таки отримав дуже символічне (в порівнянні з іншими) покарання, типу заслання в Комі, був, як багато разів стверджують, завербований, отримав агентурний псевдонім «Сивий» і в патріотичному запалі мало не щонеділі писав листи до Політбюро ЦК КПРС.

«Я жив у стані якогось державницького шаленства, писав до Політбюро і в КДБ трактати з повчаннями, як врятувати СРСР, наполегливо іменуючи його «Росією». Місцевий алкоголік-оперуповноважений читав їх і підшивав до моєї справи. Так ми переписувалися з історією».

Найбільш невиразним періодом життя нашого героя є час після повернення із заслання до Москви часів перебудови і майже стрімкого просування, ніби хтось за ниточки смикав, політичними сходами до отримання статусу «сірого кардинала Кремля».

Звичайно, дружина Лужкова теж була талановитою, але засланець, з підмоченою репутацією, який піддався остракізму більшістю дисидентського середовища, мав обмеження на проживання в столиці, Павловський з’являється в Москві і тут же починає бурхливу діяльність, чому можна лише позаздрити.

Вже 1985 року — один із засновників першої в Росії легальної політичної опозиційної організації — «Клуб социальных инициатив». Потім участь у створенні Московського народного фронту. Він серед ідеологів і засновників інформаційного кооперативу «Факт», засновник інформаційного агентства «Постфактум», потім з місця в кар’єр — співробітник і незабаром головний редактор впливового в інтелігентному середовищі журналу «Век XX и мир». Член клубу «Перестройка», заступник голови правління Видавничого дому «Коммерсантъ».

Хоча це важко, але уявити собі, що слабосильні таємні служби Кремля залишили ці та інші ініціативи нашого героя без уваги, можна, але необов’язково.

Павловський — один з перших серед всього, що рухається і представляється небезпечним та підозрілим традиційній свідомості пізнього совка. Лише з’являється вакансія, як нею вже володіє Павловський.

І при цьому — нагадаємо — в жовтні 1993 року виступив проти указу №1400. Тобто практично проти єльцинського режиму, що не заважає йому швидко стати для цієї влади і цього режиму своїм і вже в 1995 році незрозуміло з чиєю допомогою (і за чиєї ініціативи) організувати ФЕП.

Павловський, зрозуміло, не сам організовував новий фонд з організації інтернету в Росії, але характерно, що практично для всіх бітьків-засновників ФЕП — це сходинка перед високим чиновницьким постом або великою посадою в Адміністрації президента.

Але ми не про те, хто писав політичні програми президентові Путіну, хто сприяв становленню його режиму в тому саме руслі, в якому цей режим став розвиватися. Ми, власне, про становлення російського інтернету як структури, що відкрито працює на владу і рекрутує для цієї роботи найкращі інтелектуальні та організаційні сили (перелічити всіх, хто працював на Павловського — не так фізично, як психологічно важко, сльози душать).

У нас немає жодних доказів, що становлення Рунету було частиною операції спецслужб, це вірогідно, але поки що не доведено. Але те, що за становленням Рунету через ФЕП стояли чиновники з Адміністрації президента та інших відомств першої величини, немає жодних сумнівів.

Зрозуміло, що певна міра свободи в усіх організованих інтернет-ресурсах ФЕП на перших їх кроках була. Було б недбальством порівнювати ці ресурси зі сплячими агентами, але те, що управління ними дозволяло у будь-який момент змінювати і менеджмент, і власників — це ми бачимо на власні очі. Тобто мета ФЕП і полягала в тому, аби створити керовані структури, об’єкти для маніпуляцій. І те, що Павловський врешті-решт не зійшовся з Путіним в ціні, в змаганні амбіцій, вважаючи себе незамінним татом Карло нового патріотизму з необмеженими повноваженнями і невичерпною вдячністю, не має значення. Керованість була і залишилася головною якістю інтернет-видань, створених Павловським.

На завершення — про один важливий аспект. Контроль над інформацією про власну діяльність. Тут так все підчищено, що лише після кінця режиму можна буде знайти аргументи для розрізнення спецоперацій чекістів та ініціатив Адміністрації президента — як офіційних, так і ні.

Звичайно, саме Павловський — батько Рунету, решта — за винятком батьків-засновників — на зарплаті або посилках. Названим є той батько, головна функція якого роздавати найбільш перспективних дітей-гомункулів у правильні руки.

Останнім прикладом, який я наведу, буде ще одне характерне ноу-хау Павловського — створення спойлера для Спілки журналістів, так званий «Медиасоюз». Це ніби віддалена копія того, що відбувалося з Рунетом. «Медиасоюз» створювався на противагу Спілці журналістів при некерованому Ігорі Яковенкові. ФЕП вирішив і Яковенка змістити, а новий союз-спойлер про всяк випадок створити. Все заради знайомої керованості. В принципі, «Медиасоюз» був таким дублером, послуги якого досі не дуже знадобилися. І без нього все гаразд. Але спробуйте знайти інформацію про «Медиасоюз», через який проходили мільйони і тільки довірені особи, а інформація зачищена, як і в ситуації з інтернет-проектами. От як треба працювати на владу: всі кінці у воду. Названий батько, віддав-прийняв.

Михайло БЕРГ
Газета: 
Рубрика: