Я — для того, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури.
Олекса Тихий, український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи

Олег ФІАЛКО: «Глядача вже довели... присадили на примітив, як на склянку»

20 жовтня, 2006 - 00:00
ФОТО З АРХІВУ «Дня»

Екранізація українських авторів — явище не часте. Однак «1+1» і «Українська медійна група» поступово, але наполегливо просуваються в цьому напрямі. Два роки тому на каналі взялися за «Украдене щастя» Івана Франка, цього літа Андрій Дончик знімав «Прагнення екстриму» за п’єсою Анатолія Крима, а зараз режисер Олег Фіалко створює двосерійний фільм за романом Юрія Вінничука «Діви ночі».

— В оригінальному романі Юрія Вінничука дія відбувається у Львові 70—80-х років минулого століття. А в сценарії місце подій перенесене в якесь невизначене українське місто. Мабуть, це не всі зміни, які внесе екранізація?

— Так, події роману відбувалися років тридцять тому — за часів партноменклатури. Ми, умовно кажучи, знімаємо рімейк. Багато які речі мінялися на ходу, але це, мені здається, не зіпсує історію. Життєпис головного героя, після того, як ми відправили його на п’ять років до Америки, виходить більш несподіваним — існує вже певна прірва між минулим і сучасним. Він повертається до рідного міста не лише через свою колишню дівчину — у нього ностальгія. Минуло п’ять років — друзі пропали, хтось поїхав, хтось у в’язниці… Юрій приїхав і пристосовується до нових обставин. Випадково на його шляху з’являється колишній приятель — сутенер. Герой відірваний від ґрунту, проте лише доти, доки не зрозуміє, що його колишня кохана стала повією. Ми свідомо не робимо з нього пай-хлопчика (це природньо: йому вже не 20 років і життєві обставини сприяють) — він цинічний, сучасний, нерафінований…

— Чому ви відразу вирішили, що головну роль повинен грати Павло Майков? У більшості глядачів він стійко асоціюється з «Бригадою».

— Бо типаж точно лягає на нього — він не такий красунчик, не солодкий хлопчик, яких я не люблю; цікавий за фактурою, за характером. Майков — дивовижна людина: дуже ніжний, а з іншого боку — жорсткий, дистанційний… Рік тому ми знімали проект «Барин» (не говоритиму про сумбур продюсерського кіно: про те, що побачив Майкова вже безпосередньо на знімальному майданчику), і, на моє щастя, виявилося, що він дійсно — у високому значенні слова — дивовижний професіонал. Павло, власне, режисер своєї ролі. Це було унікально: він декілька хвилин дивився текст — і готовий. Окрім того, він ще й талановита людина. Весь час із якимись ідеями — не абстрактними, а конкретними, спрямованими на нарощування кістки своєї ролі — жест, фраза, поворот…

— З якими акторами ви вважаєте за краще працювати — типажними, характерними, різноплановими?..

— Кожна роль — окрема тема. У цій картині в нас вийшло так, що майже всі характери вже задано. Є декілька типів драматургії: один із них — коли характер розкривається через вчинки.

— Хіба зараз це практикується? По-моєму, сучасна драматургія будується на фіксованому характері.

— Про сучасність говорити не хочу: за рідким винятком це за гранню. Глядача вже довели, привчили: присадили на такий примітивний кінематограф, як на склянку. Ми тут дуже ретельно все добирали: збіги фізіономічні, внутрішнього характеру, бо часом персонаж присутній 20—30 секунд, але за цей час повинен видати те, що стовідсотково відповідає задуму, його функції. Наприклад, у фільмі з’являються різні «дівчата»: одна, яка стоїть на узбіччі окружної дороги, інша — елітна… Ми знаходимо і обличчя інші, і стани, і прояви. Одна має бути «базарною», а друга зображати мало не королеву. Якби це була велика роль, то можна було б вибудувати через усю картину характер, а тут у одному епізоді потрібно видати й сюжетну функціональність, і точний характер. Хоча в нас майже 40 епізодичних ролей, слава Богу, всіх удалося підібрати.

— Навіть у Олени Сафонової є невелика роль.

— У неї роль невелика, але значна! Сафонова дебютувала в моєму фільмі «Повернення Батерфляй», і вже тоді я знав, що вона — велика акторка. Але коли вона знялася в «Дівах ночі», я зрозумів що Олена — дуже велика акторка! Якщо говорити чесно, в фільмі її роль власниці «Школи кохання» драматургічно невиписана, а Сафонова зробила з неї цукерочку. Вона в одному реченні знаходить такі драматургічні ходи… Коли все звучить, як симфонія, — жодної нотки фальші. Це неможливо, але це і є великий талант. І притому — жодних претензій. Уявіть собі, її поселили на 11 поверх, а в Сафонової клаустрофобія! І скромно, навіть нічого не сказала. Пішки, без ліфта... Її, щоправда, тут же переселили... Але... Іншого разу ми знімали сцену «Сон», де герой проривається через спини-хітони людей, які його не пускають. Хто стоїть у цьому оточенні спиною, в хітоні? Вона! Будь-яка інша сказала б: поставте людину з масовки. А вона ще, не пускаючи героя, заробила зміщення хребців. Наступного дня в неї був пекельний біль! Навіть не змогла приїхати на майданчик попрощатися, хоча була дуже зворушена увагою. Слава Богу, в Москві все вправили… Поки Сафонова жива- здорова, для неї потрібно писати якусь приголомшуючу головну роль. Це суперзірка. Я щасливий, що Бог знову нас звів!

— З вашого попереднього проекту «Барин» у «Діви ночі» перейшов не лише Майков, але й Максим Коновалов. Ви зразу бачили його в ролі сутенера Макса?

— Так, я його собі уявляв. Тут у нього дуже точний фізіономічний початок. По-друге, важливим для глядача завжди є шлейф від інших ролей. І плюс — він такий «расслаба»! Якщо персонаж Пашки Майкова — також далеко не аристократ, то Макс — такий собі «пролетар». Це той рідкісний випадок, коли йдеш від типажності актора. А потім уже — професіоналізм, майстерність тощо.

— Не маєте наміру вливатися до загального серіально-виробничого потоку?

— Ніколи. Часом, коли пред’являєш якісь претензії продюсерові, чуєш: «Ну, Олеже, ти ж не «Батерфляй» знімаєш!» Так я й не кажу, що знімаю «Батерфляй». Про подібне вже й не мрію. Вона тут і не потрібна — вилизування кадру, грим героїнь протягом 6 годин на день. Але будь- яке продюсування має бути якісним. А нерідко кадри в серіалах знімають без світла! У цьому і є трагедія, що глядача привчають до антиестетичного кадру, вульгарності поведінки, поганої гри в ім’я елементарного «відстібування» фінансів із проекту до кишені псевдопродюсерів.

— Ви кажете продюсерам: «Я знімаю ваше кіно!» Яке б ви знімали своє кіно?

— Проти лому немає прийому. Я розумію ситуацію, яка зараз склалася в Україні. З’явився інший ефект сприймання, інше соціальне очікування, але доки не пізно, я б знімав щось духовне. Є декілька сценаріїв на прикметі: наприклад, родинна сага — там також є кримінал і бандитські з’ясування, але вони на узбіччі. Я б знімав на базі одвічних людських цінностей. Гріх — і його спокутування. Зрада — і докладний художній аналіз цього процесу. Адже мистецтво, і кіно зокрема, не повинно лише передавати сюжет — це каркас, на якому тримається якась проблема. Мені б два мільйони, цього б вистачило! Сьогодні для мене головна проблема — зміцнення моральності, тих непорушних рис, категорій, витоків, які не ми створювали й не нам їх руйнувати! Нехай не я, нехай прийде хто-небудь інший, але щоб, не дай Боже, не згаяли час.

— Щодо «Дів ночі» у вас яка позиція?

— Навіть знімаючи «Імітатора», я робив не просто комедію. І за «Дів ночі» не взявся б, якщо б не вибудувалася б концепція, філософський підхід. Тут, з мого погляду, в звичайному, середньостатистичному мужикові під впливом обставин, якихось генетичних витоків, етичних установок, прокидається те, що вже заснуло. Нехай таке перетворення помітять десять осіб — заради цього є сенс знімати картину. Коли думка ця визріла в голові, я взявся за картину. Якби цього не було, не знімав би...

Світлана ЦИБАНЬОВА
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments