Олексій БОГДАНОВИЧ: Нове життя на ТБ
Серіал «5 хвилин до метро» привніс на телевізійний екран те найпростіше і банальне життя, яке ми спостерігаємо навколо себе щодня. І несподівано його екранна інтерпретація стала милішою і симпатичнішою нашому глядачеві, ніж детективні колізії або пристрасті в латиноамериканському дусі. На сьогодні «5 хвилин до метро» — один із найуспішніших проектів «1+1». Знятий на рідних просторах з обоймою українських акторів, що, погодьтеся, для «мильного» виробництва є великою рідкістю. Одним із обранців у продюсерів виявився Олексій Богданович — актор з ім’ям, «королівським» репертуаром у Театрі ім. I. Франка і безсмертною роллю Миколи Задорожнього в екранізації каналом «1+1» класичної п’єси «Украдене щастя».
Ставного блондина з мрійливим поглядом сьогодні впізнають усі. Завдяки «5 хвилин до метро» він відчуває прихильність навіть з боку даїшників. Зупинивши нещодавно Богдановича за справедливе порушення, міліціонер, на диво, замість запитання «ваші документи?», поставив риторичне — «ну, чим же серіал закінчиться?» Поки це запитання залишається без відповіді, Олексій відповідає «що по чому» в його акторській долі.
— За вами настільки міцно закріпилося амплуа красеня-чоловіка, героя-коханця... Романтичний репертуар Театру iм. I. Франка, здається, тримається тільки на вас.
— Я намагаюся всіма правдами і неправдами цей стереотип ламати. Однією з таких ролей півтора року тому став Іван Карамазов. У театрі я й справді вже переграв усіх королів. Так мене й називають — штатний король Театру ім. І. Франка. Господи! Адже я — «хлопець із села». Які там королі? Мені б картоплю копати...
— Ваш колега, російський актор Андрій Смоляков, якось по-злому жартував: «Ну от, помию вдома унітази, а ввечері йду баронів у театр грати»...
— Така реальність. Останнього свого короля Людовіка ХIV я виконав у мюзиклі. І то тільки тому, що хотів спробувати співати. А після цього сказав — усе, з королями зав’язую. Тому роль Івана нагодилася тоді дуже вчасно. Вона ламає романтичний стереотип сприйняття мене. До того ж, цікава проблема роздвоєння особистості цього персонажа. Його божевілля. Можна стільки фарб навигадувати! Хоча, з іншого боку, це найскладніше — зіграти божевільного або п’яного. Але мені подобається ця одержима людина, з його переконанням, що у «світі стільки несправедливості». Це у мене єдина така філософська роль серед стількох «королів» та «коханців».
Зачепивши тему «королів», я пригадала, як одна асистентка по акторах кіностудії ім. О. Довженка скаржилася, мовляв: «Хороші у нас актори. Але немає благородних облич, щоб аристократів грати. Всі від сохи.» А мені відразу згадався Григорій Гладій, який теж ніби «хлопець із села», а не гірше француза древнього роду виглядає. З іншого боку, чого дивуватися — грунтовного дворянського прошарку не було в Україні.
Звичайно, образлива фраза для наших артистів. Але насправді це не так. Вибирати є з кого. Якось мені довелося бути в журі київської театральної премії «Пектораль». За службовим обов’язком я ходив по театрах і дивився вистави. У нас багато хороших облич і сильних артистів. Просто ніхто про них не знає. Адже простіше взяти московську зірку, яка зробить касу театральному або кіношному проекту. Але, може, ситуація зміниться.
— Мені здається, «5 хвилин до метро» якраз і є такою першою ластівкою. Незважаючи на те, що в головній ролі Марина Могилевська, яку, знову ж, у Москві класифікують як київську актрису. Коли вам запропонували серіальне життя, довго роздумували? Адже це перший ваш досвід у ТБ-роботі такого обсягу.
— Так, перша. «Украдене щастя» хоч і вважають серіалом, але це швидше телефільм. Усього-то чотири серії. Побоювання, звичайно, були. Я-то сам не дивлюся подібні формати — нерви не витримують! Одна подія кілька серій тягнеться! А хвилювався передусім тому, що сюжет, як це прийнято в довгих серіалах, був не до кінця прописаний, і що трапиться з моїм персонажем, я не знав. Так що тому ж даїшнику так і не зміг відповісти... Та й сама роль була не до кінця окреслена. Я її отримав — як кота в мішку. Робота в довгому серіалі важка, і, можливо, не така приємна, як у художньому кіно, але приємно, що це має відгук у народу! Адже ми для нього працюємо...
— Ви граєте юриста-адвоката. Готувалися якось спеціально до цієї ролі?
— У мене племінниця навчається в юридичній академії. Вона не киянка. Так от, коли вона на сесію до Києва приїздила, я її розпитував про специфіку юридичної області. В основному запитував про лексику; знаєте, дуже не хотілося, щоб глядачі, які краще, ніж я, обізнані в цьому питанні, дивлячись на екран, могли подумати: «Що вони мелють? Що городять?» Тому над лексикою, особливо для сцен розмови з міліцією, ретельно працював.
— Але все-таки це навіть не другий ваш серіал. Був ще симпатичний «Небо в горошок».
— Ну, його просто знімав режисер, з яким я вже працював. Був такий фільм «Викуп», де я потрапляв в афганський полон, а Анатолій Хостікоєв мене викупляв. Не знаю, чим я так йому запав, але в серіал мене взяли без проб. А потім був довгий відбір партнерок. Так я перецілував усіх московських артисток-початківців. Але не можу сказати, що це була дуже жадана роль. Взагалі, грати людей у погонах — невдячна річ. На мені й будь-яка форма погано сидить. А тут ще в аварію потрапив на цьому фільмі, і мене міліціонери покарали. Я говорю: «Я про вас фільм граю — порядного міліціонера, а ви...»
— У чому, на ваш погляд, недоліки серіалів?
— У тому, що дуже скупий подійний ряд, немає динаміки. І знімається це все дуже швидко, наприклад, зараз знімається півсерії за зміну, тому не встигаєш добре обдумати, що ти робиш. Гра в серіалі далека від шедевра, але коли вже три роки не знімаєшся, починаєш втрачати кваліфікацію, боятися камери.
— Ви схожі на свого персонажа?
— Візуально — так. (Сміється). Але так, як він реагує — я б ніколи не став. Якщо жінка мені говорить: «Іди, я тебе не люблю і ніколи не полюблю», я вп’яте до неї не підійду. У мене є така вада — гордість. Краще всередині все переживу, перестраждаю, але ходити і канючити — «Я хороший! Полюби мене!» — не буду. А ця людина постійно пропонує своє кохання, свою допомогу — я вже, чесно кажучи, втомився від цього.
— Ви змінюєте щось у своєму герої?
— Змінюю і сцени, і вчинки — те, що мені абсолютно не лягає на душу, не буде органічним у моєму виконанні. Драматург пише, не враховуючи, з якими характерами люди над цим працюватимуть. А ми корегуємо, думаю, що це тільки на благо роботі.
— Але від справжнього така робота дуже відрізняється?
— Все бігом. Раніше було прекрасно: вісім годин зміна, метраж маленький, два кадри за цілу зміну. Я думаю, що й кіно вже, напевно, ніхто не зніматиме так, як раніше. Мені пощастило застати ті славні часи.
— А в ідеологічних фільмах ви грали?
— Був один, якраз на «Мосфільмі». Режисер Колосов знімав «Розкол». Це був останній фільм про Леніна. Дев’ятисерійний. Приїхала асистент, а я якраз репетирував на малій сцені. І режисер мене лає: «Що ти читаєш текст, як Ленін на броньовику? Поміняй інтонацію!» І раптом відкриваються двері, заходить жінка в червоному пальті, шикарна така, і говорить: «А можна Богдановича?» Я підходжу, вона говорить: «Я вас хочу запросити на проби. Ми зараз знімаємо фільм про Леніна». Я ледве не впав. Але Леніна я в результаті зіграти не зміг. Великий зріст там... Я грав Баумана. А дружиною моєю по фільму була нинішня російська зірка Ольга Дроздова. Я згадую з теплотою цей фільм — ми об’їздили всю Європу по «бойових місцях». Грошей було сила-силенна! І все так грунтовно — півтора року знімали. Хто зараз може собі таке дозволити? А коли я повернувся до Києва, в якійсь газеті написали: «Грав у ролі Баумана яскраво-фарбований блондин Олексій Богданович».
— Так, після «Украденого щастя» писали інше — «привабливий красень Богданович грає нещасного Миколу Задорожнього». Вам попався найневиразніший персонаж із любовного трикутника цієї знаменитої п’єси. Всі дивувалися, а ви?
— Для Театру Франка це взагалі знакова п’єса: кожен сезон ми відкриваємо цією виставою. І коли в театрі дізналися, що я гратиму Миколу Задорожнього, а не молодого Михайла, у всіх був шок. У нас багато років цю роль грає Богдан Сильвестрович. Ну, ви пам’ятаєте, можливо, стару екранізацію «Украденого щастя» за його участi, де Гладій грав Михайла, а Наталя Сумська — Ганну. Так от, коли я повернувся зі зйомок із Прикарпаття і в перший же день зустрів у театрі Ступку, він привітався зі мною: «Добридень, Микола Задорожній». На що я йому законно відповів: «Від Миколи чую». Я розумію, що він трошки ревнує до цієї ролі.
— Якоюсь мірою Богдан Ступка — єдиний актор, який ламає стереотип про провінціальність українців у кіно. Пам’ятаєте, як він отримав в один рік дві головні російські премії за фільми «Водій для Віри» і «Свої»?
— Так. Він тоді «літав» на півметра від землі. Йому треба щомісяця давати премії — тоді він такий прекрасний, хоч до рани прикладай.
— І все-таки, як вам здається, у вас вийшов свій Микола Задорожній?
— Так. У якийсь момент виникла проблема з Михайлом. Ніяк не могли знайти актора і думали навіть перекинути на цю роль мене... Але Микола для мене цікавіший. Спробуй зіграй сіру моль! У мене в театрі всі яскраві персонажі були. Таких маленьких людей я не грав. А у цієї ролі послужний список із українських класиків — Бучма, Ступка знову ж. Але в театрі всі роблять Миколу яскравою характерністю. Я подумав: «Треба знайти якусь ваду для нього». Та оскільки це не впліталося у фільм, то довелося грати без вад. І пам’ятаю, що ще не встиг побачити матеріал, але монтажер, яка зустріла мене, сказала: «Дякую за доставлене задоволення». Це була краща критика.
— А хтось критикував?
— Пригадав, коли знімали «Украдене щастя», в Карпатах якийсь вуйко підійшов до мене: — «То ви граєте Задорожнього?» — «Так». — «То я вибачаюся, пане, але Микола на машині не їздив». І вже марно було розповідати, що ми знімаємо сучасну версію.
