Олесь СОЛОВЕЙ: Ми сприймаємо мистецтво як засіб пошуку ідентичності

Коли «День» оголосив 2012-й Роком «Списку Сандармоху» й закликав українських істориків спільно працювати над створенням антитоталітарної програми для суспільства, ми не очікували, що на цьому шляху зустрінемо чимало паралельних ініціатив.

У попередніх випусках газети ми вже розповідали про прем’єру в київському «Молодому театрі» вистави «Любовні листи до Сталіна». Інтерв’ю з автором п’єси, іспанцем Хуаном Майоргою — на наступних сторінках «Прес-клубу».

А сьогодні в Центральному будинку художника відбудеться відкриття V Всеукраїнської виставки «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників», присвяченої 1160-річчю першої літописної згадки про Київську Русь. Бієнале історичного живопису — теж крок у напрямку переосмислення історії та її донесення до суспільства. Образотворче мистецтво, яке історичні колізії трансформує в емоційні образи, — один із небагатьох ефективних способів, що залишаються доступними за умов бездіяльності телебачення і держави.

Цього року до експозиції увійшли 224 роботи, які представляють різні живописні школи. Про те, як історичний живопис представлено у сучасному мистецтві країни й чи може виставка стати частиною антитоталітарної програми, «Дню» розповів відповідальний секретар, художник Олесь СОЛОВЕЙ.

— Особливо цінно, що цьогорічна виставка присвячена 1160-річчю української державності, адже законопроект про відзначення цієї дати на державному рівні парламент відхилив. Безперечно, якісна розмова про історію в усіх своїх формах надзвичайно актуальна сьогодні. А картина може зачепити тих, хто не завжди прочитає книжку. Отож, якою мірою історичний живопис представлений у мистецькому середовищі країни?

— Не маючи власної державності, ми мали лише поодинокі приклади творів у напрямку історичного живопису, які стали знаковими в історії українського мистецтва. Куратор бієнале Олександр Мельник — знаний український художник-монументаліст — у своїх роботах продовжує традицію школи «бойчукізму», яка була національною за формою та змістом. Недаремно пагони цього дерева були знищені в 1930-ті роки. Але на мистецьких традиціях бойчукістів у 1960-х роках створюється секція монументального живопису при Спілці художників України. Одними з перших при секції працювали художники Алла Горська, Микола Стороженко, Іван-Валентин Задорожний, Людмила Семикіна, Галина Севрук. Нині ці імена — знакові в історії українського мистецтва. А саме художники-монументалісти здебільшого мали можливість звертатися до національних історичних джерел і працювати в напрямку історичного живопису.

Утім, мета нашого проекту — не лише презентувати вже існуючі в цьому мистецькому напрямку роботи, а, насамперед, залучити творчу молодь, навернути їх до джерел, спонукати по-новому подивитися на історичні події. Ми акцентуємо увагу на тому ж, що сповідує газета «День», — це пошук ідентичності. І за ці вісім років з’явилося чимало цікавих робіт у виконанні молодих художників, які осмислюють так звані заборонені теми. Це, зокрема, національно-визвольні змагання 1917 — 1921 років, доба Розстріляного Відродження. У 1960 — 1970-ті художники, безумовно, зверталися до цих подій. Але то було «катакомбне» мистецтво, а виставки таких робіт відбувалися у квартирах, підвалах.

Коли Олександр Мельник організовував першу виставку історичного живопису в жовтні 2004 року, її основу становили твори, що вже стали класикою українського мистецтва. Тоді участь у виставці взяли Василь Забашта, Галина Севрук, Опанас Заливаха, Іван-Валентин Задорожний, Микола Стороженко, Олександр Мельник. А сьогодні ми можемо говорити вже про такі явища, як харківська школа монументального живопису під проводом Віктора Гонтарєва, київська школа, представлена Миколою Стороженком та його учнями. Таким чином також за допомогою бієнале твориться пласт художніх творів, присвячених українській історії. Він не ілюстративний, адже в художника інша мета — створити асоціативний ряд, через який своє переживання, розуміння тих історичних колізій донести до глядача.

— Судячи з робіт, які вже створені молоддю, чи можна говорити, що молоде покоління художників осмислило українське минуле?

— Гадаю, так. Про це можна говорити на основі тем, які порушують учасники виставки у своїх творах. Яскравий приклад — робота «Театр Леся Курбаса на Соловках». Тут — фактор особистості, людських дух, який незламний і навіть за таких умов продовжує робити свою справу. Із соловецьких в’язнів Лесь Курбас створив театральну групу, таким чином допомагаючи людям не зламатися, залишалися людьми. І все це відбувається в присутності уніфікованих конвоїрів і знеособленої маси. Уявіть собі, це харківська школа живопису. Є роботи, присвячені школі Бойчука, Голодомору, трагедії в Дем’янівському лазі. Це відповідь на ваше запитання. Наша мета, як організаторів проекту, — знайти нішу для цих художників і творів в українському мистецтві.

— «День» оголосив 2012-й Роком «Списку Сандармоху». Ви навели кілька прикладів робіт на цю тему. Утім, наскільки широко вона присутня на бієнале? Минулого тижня «День» спілкувався з істориками на тему антитоталітарної програми для українського суспільства. Виставка історичного живопису могла б стати її частиною.

— Кожна виставка присвячена певній історичній події. Цього року — 1160-річчю української державності. Але Сандармох — це наша драма, яку треба знову і знову переживати в роботах. Ми й досі відчуваємо наслідки цієї трагедії. Адже після того, як суспільство пережило геноцид щодо українського села, ми втратили ще й світочів громадської, політичної думки. В інтелектуальному універсумі ці наслідки — страхітливі. Після Сандармоху наш фольклор і наука розвивалися за двоїстими стандартами. Залишилися одиниці, які взяли на себе ношу розстріляного покоління і продовжували їхню працю в 1960 — 1970-х. Тепер ця справа за нами.