ОПИТУВАННЯ «Дня»

Володимир МЕЛЬНИК, спецкор програми «7 днів», УТ-1:

— Чути про «матеріали на замовлення» від політиків і гонорари, які за них одержують автори, доводилось. Однак, наскільки мені відомо, їх пишуть, як правило, так звані «вільні художники», оскільки вони можуть висловлювати «своє» бачення тієї чи іншої проблеми. Інша річ — журналісти, які працюють у «великих» засобах масової інформації. Їм, навіть маючи бажання, виконувати замовлення будь-яких політиків практично неможливо. Причина? Кожен «мас-медійний концерн» має своє чітке спрямування, своє політичне русло. І уявити, що якийсь журналіст, навіть за умови одержання фантастичного гонорару, піде проти течії, не дуже реально. Йому цього просто не дасть зробити керівництво.

Олексій МУСТАФІН, заступник шеф-редактора інформаційно-аналітичної служби телеканалу «Інтер»:

— Про таку практику чув. Щоправда, бути присутнім при передачі грошей — Бог милував — не довелося. Упевнений, що «замовлені» матеріали — річ брудна і неприємна, незалежно від того, платять за них грошима чи ні. Якщо, звичайно, під статтями «на замовлення» не розуміється написання матеріалів у дусі, який відстоює безпосереднє керівництво газети. Це річ також малоприємна, і щиро жаль, що «День» або «Факти» фактично перетворилися на бойові листки кандидатів у президенти, та, зрештою, журналісти знають, на що йдуть, коли наймаються на роботу — головне, щоб у них був вибір, куди йти.

Данило ЯНЕВСЬКИЙ, шеф-редактор «ТСН», «1+1»:

— Відповідь на це питання буде дуже короткою: ні!

Ірина МАЛИХIНА, «ТСН», «1+1»:

— Так, випадало. Для українських мас-медіа це не дивина. Як правило, такі «замовні матеріали» не «приватна лавочка» окремо взятого журналіста, а завдання редакції, яке окремо оплачують. А редакція, у свою чергу, зважаючи на ступінь власної залежності та інтелігентності, може братися за такі матеріали в діапазоні від «імідж-інформації» до «політичного кілерства». Тут, на мою думку, спрацьовують два фактори. Об'єктивний: економічна і політична ситуація в Україні така, що переважна більшість мас-медіа є, насамперед, не самостійними бізнес-проектами, а друкованими чи ефірними придатками. І суб'єктивний: поняття репутації в нашому суспільстві і професійному цеху дуже девальвоване.

Олександр ШИЛКО, кореспондент «ТСН», «1+1»:

— За три роки роботи в «ТСН» мені тричі пропонували те, що я називаю не гонорарами, а хабарами. Це були політики дрібненького масштабу: голови двох маловідомих партій, голова спілки. Вони пропонували від 50 до 200 доларів лише за те, щоб я не вирізав їхнє інтерв'ю із сюжету або «просто за об'єктивний матеріал, такий, який ти зробиш». В усіх випадках я відмовлявся і одразу доповідав про ці обставини своєму головному редактору. Вважаю, що журналістів таким чином «садять на гачок». Коли ти хоча б раз візьмеш гроші, то від тебе не відчепляться. По-друге, коли ти з'явишся на екрані, то твої очі вже не виглядатимуть чесними.

Андрій ШЕВЧЕНКО, «Новий канал»:

— Із політичною заказухою (чи «джинсою») стикатися, звичайно, випадало. Більше того, знаю людей, які вважають це ознакою певного — на їхню думку — високого класу для політичного журналіста. Якщо говорити відверто, коли спокуслива пропозиція, від якої відмовляєшся, матеріалізується в статтях чи сюжетах колег, «жаба» інколи душить.

Сьогодні, однак, залишилося небагато умільців, яким удається самотужки брати гроші за ті чи інші матеріали. Тепер це здебільшого робиться через редакторів, і вони пильно стежать, щоб підлеглі журналісти не вели «конкурентного» бізнесу.

І ще. Не поспішайте вважати автора необ'єктивного матеріалу продажним. Як правило, за цим криється банальна непрофесіональність.

Артем ПЕТРЕНКО, редактор «Актуальної камери» (СТБ):

— Напередодні президентських виборів не завадить пригадати про внесок російських журналістів у перемогу Бориса Єльцина на виборах 1996 року. Журналісти, оскільки вони лідери громадської думки, дуже посилюють ті прийоми і технології, які використовуються передвиборними штабами. Тоді, у 1996-му, переважна більшість журналістів відкрито підтримувала Єльцина. Вони боялися Зюганова, вони боялися повернення до минулого, вони боялися втратити свої хороші заробітки і відносну свободу. Та їх робота була ще ефективнішою через те, що відмінно оплачувалась.

У нас сьогодні ситуація дещо інша. У нас немає такої одностайної підтримки чинної влади самими журналістами. Зараз мова йде про цілі видання або телеканали. Йдеться про редакційну політику, коли до газети або в ефір потрапляють тільки ті матеріали, які узгоджуються із загальною стратегією передвиборної кампанії потрібного кандидата. Наприклад: «головне, щоб не було війни», «ми такими зусиллями зберегли стабільність», «прийдуть інші — будуть знову красти, нехай залишаються ці» тощо.

Мені відомо небагато випадків, коли журналісти дозволяють собі мати активну громадянську позицію. Вони часом недостатньо компетентні, щоб проводити власну лінію. У той же час, ті журналісти, які досягають достатнього рівня, зазвичай потрапляють до розряду топ-менеджерів. З цієї миті їх зарплати зростають настільки, що зможуть утихомирити всі радикальні пориви змінити світ на краще.

Ірина ЧЕМЕРИС, прес-секретар каналу СТБ:

— На сьогодні минув той час, коли можна говорити про велику кількість «замовних» матеріалів у ЗМІ. Про це потрібно було говорити, коли ЗМІ належали державі, яка не знала, як їх контролювати в системі гласності. Тоді вперше серйозно і масово почали з'являтися «замовні» статті. А сьогодні ЗМІ так чи інакше підпадають під дуже жорсткий політичний контроль із боку держави і тих людей, які в цій державі перебувають при владі. Сьогодні замовляють не статті, а видання і телеканали цілком.

Чи можна собі уявити, що в інформаційному випуску каналу «Інтер» з'являється позитивний сюжет, наприклад, про О. Мороза чи Є. Марчука, навіть якби ці політики спробували домовитися (неважливо, через які стимули — матеріальні чи ідейні) із журналістом? У таких питаннях тепер домовляються навіть не з топ-менеджерами, а із власниками. Інша річ, що хоч би яким чином був розділений ринок ЗМІ, журналістика має залишатися в ньому на своїх основних принципах: інформування про суспільно важливі процеси без «пересмикування», без підміни понять та без ідеологічного сортування фактів. А чи спостерігаємо ми це? Тільки одиниці дотримуються принципу «факти незмінні, коментарі довільні». І в тій ситуації зі свободою слова, в якій опинилась Україна, мої симпатії якраз на боці цих нечисленних видань і телеканалів. Вони чесно проводять певну редакційну політику, але так само чесно визнають існування інших точок зору, доносять до читача або глядача бодай частину їх. Вони не маніпулюють фактами. Дивно, але за нашої демократії це майже подвиг.

Для мене багато про що свідчить і поява в друкованих ЗМІ численних псевдонімів. Це красномовно ілюструє «замовну» газету, на відміну від газети, яка має редакційну позицію і створюється колективом однодумців.