Корінь демократії в активності громадян, а запорука - в забезпеченні прав людини.
Зеновій Красівський, поет, письменник, громадський та політичний діяч, політв’язень радянських таборів, член Української Гельсінської групи

Паралельні світи

Телеканали і газети можуть говорити і писати все, що вони хочуть, а політики можуть робити все, що вони хочуть
9 листопада, 2018 - 13:22

Політика у нас існує сама по собі, громадська думка — окремо і преса — окремо. Ніхто нікому не заважає. Мирне співіснування. Колись у «совдепії» був такий ідеологічний критерій: «дієвість виступів преси». У сучасній Україні про це говорити взагалі зайве. Утім, преса України все ж таки дієвіша, ніж її судова система, яку високопосадові злодії, зрадники Батьківщини і корупціонери зможуть зовсім не боятися. З усіх відомих фігурантів кримінальних скандалів ніхто не є і не буде за ґратами. Усі ці суди — фікція. На певному рівні влади і впливу право в Україні працювати перестає, а справжнім і по-своєму ефективним судом виступає його величність «договорняк». Ну, а для плебсу, для простого люду якісь суди залишили, хоча там теж складно розраховувати на справедливість.

Наплодили велику кількість слідчих структур (НАБУ, НАЗК, САП, ДБР тощо), користь від яких геть нульова, а витрати на них величезні. Результат — цілковита профанація. Тепер ось ще хочуть створити «антикорупційний суд». Тут особливо стараються «єврооптимісти-антикоррупціонери», всі ці Шабуніни і Лещенки. Вони жадають чергової паразитичної синекури? На телеканалі з претензійною назвою «Правда тут» колишній прокурор Сергій Іванов розповів про зв’язки нардепа Лещенка з колишнім законником Януковича Андрієм Портновим.

А, окрім того, прозвучала цікава інформація про те, що у прес-службі НАБУ працює 18 осіб, зарплати в кожного — 60 тисяч (офіцер на фронті, що постійно ризикує життям і здоров’ям, отримує набагато менше). І де ж великі звершення цих висококваліфікованих фахівців? У судово-прокурорській сфері реформ немає, а в правоохоронній вони провалилися. Загалом, ситуація тут похмура, безрадісна.

А на «Прямому» Є. Кисельов влаштував черговий фестиваль капітулянтів. Експерти, яких він зібрав, в особі П. Казаріна, Ю. Романенка, А. Хари і С. Щербини виконували обридлу сумну пісню — «Росія — велика і сильна, а Україна — маленька й слабка». Це вони так коментували події на Азовському морі.

Ю. Романенко хвалився співпрацею з російським експертом Некрасовим, який йому довів, що РФ має величезний запас міцності й протистояти їй нібито безглуздо.

Біда України аж нійк не в слабкості потенціалу, а у відсутності патріотичного й енергійного керівництва, яке б мобілізувало всі сили на відсіч агресії, рятувало б країну, а не гралося у вибори під час війни. Зрозуміло, що жодні санкції нам перемоги не подарують. Так, в Азовському морі РФ вже має 120 бойових кораблів проти наших чотирьох. Та це розплата за малограмотну політику всіх(!!!) українських президентів, які ніяк не могли зрозуміти, навіщо Україні потрібен флот. Хай хоч тепер вчаться. Утім, вчитися вони не спроможні, судячи з того, що і як робиться. Але все ж таки підстав для капітулянтських настроїв немає. На Азові є і можливості для України. Азовське море дуже маленьке й мілке, що ускладнює маневрування російським кораблям. Воно все вздовж і впоперек може прострілюватися  протикорабельними ракетами, які перетворять ворожі кораблі в «калюжі» Азовського моря на мішені.

А за бажання української влади Україна спроможна виготовляти такі ракети у великій кількості. Дуже корисні берегові батареї з великокаліберною артилерією. Є ще й така традиційна форма боротьби на морі, як встановленя морських мін. Та й «москітний флот» здатен на багато що, якщо це, звичайно, будуть справжні «москітні кораблі», високошвидкісні, маневрові, озброєні ракетами, а не катери типу «Гюрза», що виготовляються в нас, швидкість яких на кілька вузлів нижча, ніж в американського важкого авіаносця.

Експерти Є.Кисельова явно не знають світової військової історії, а там є багато корисних прикладів, які свідчать, що кількісна і навіть якісна перевага далеко не завжди гарантує успіх сильнішій стороні. Під час Першої світовї війни за участю першого лорда адміралтейства Британської імперії Вінстона Черчілля було підготовлено операцію з прориву британського флоту до Дарданелл і Босфору з метою вивести Туреччину з війни на боці Німеччини та Австро-Угорщини. Для цього потрібно було захопити півострів Галліполі. Зрозуміло, найкращий у світі британський флот (на той час) явно перевершував турецький. Але турки (у співпраці  з німецькими офіцерами) зуміли правильно скористатися з природних умов Галліполі, грамотно організували вогонь берегових батарей і встановлення мін. У результаті «володарка морів» фактично зазнала поразки в цій битві від вельми «нерейтингового» флоту та армії Османської імперії. У тих боях чудово зарекомендував себе молодий і перспективний турецький генерал Мустафа Кемаль. Проте, якби результат цієї битви визначали своїми порадами члени експертного «ареопагу» Євгена Киселева, туркам слід було б просто капітулювати, аж надто непрезентабельний вони вигляд мали на тлі першої морської держави світу...

До речі, на радіо «НВ» екс-командувач ВМС України віце-адмірал Сергій Гайдук процитував відомого флотоводця Гораціо Нельсона: «Жодну війну не можна виграти чеканням». А в нас це, з огляду на все, основа стратегії: пересидіти Росію, Путіна, чогось діждатися. Ну, тут ще запитання, хто кого пересидить. На каналі «24» у програмі «Наші гроші» показали часті засідання еліти колишніх(?) регіоналів у офісі пана Медведчука. Цікаво, що стосовно Віктора Медведчука, за твердженням телеканалу, оголошено санкції у США (за те ж саме, за що й стосовно багатьох російських діячів). Проте в Україні пана Порошенка Медведчуку забезпечено «зелену вулицю». «24» продемонстрував відео, де президент РФ Путін публічно називає Медведчука «другом своїм і Росії». Колись ми, певно, дізнаємося  про причини такої політики пана Порошенка.

Невже на цих зустрічах регіоналів обговорюється питання про те, як і далі зберігати Порошенка при владі? Чи там обговорюють щось інше, про інше домовляються та інше планують?

Тему Азовського моря продовжили у програмі «Свобода слова» на ICTV. Генерал Ігор Смешко розповідав про те, як зупинили Росію на острові Тузла на початку 2000-х років. Тоді, на думку генерала, вище керівництво діяло швидко й рішуче. І тоді Росія відступила. Як сказав Смешко, сьогодні ми діємо тактично, а не стратегічно. Він виступав за скасування договору 2003 року про статус Азовського моря, який дозволяє Росії робити там усе, що їй заманеться, і послався на британського експерта Гленна Гранта, який вважає, що те, що сьогодні відбувається на Азові, це реальна війна. Британець дивується, чому, маючи потужні верфі в Миколаєві, Україна не будує військовий флот. Тому, що в нас такий специфічний правлячий клас, який живе інтересами своєї кишені, а не країни.

Та і є у нас «наглядач» за Миколаївськими верфями. Кажуть, що це один пан, який вельми переймається долею «канонічного православ’я» в Україні.

Смешко сказав, що РФ є членом Дунайської комісії, будучи країною, яка не має жодного метра дунайського берега. Ось би де нашому МЗС попрацювати. Росіяни створюють проблеми нашому судноплавству на Азові, а їм можна створити проблеми на Дунаї. Та й не завадило б вимагати від США і Євросоюзу санкцій проти РФ на Босфорі і Дарданеллах і перегляду з їх допомогою конвенції Монтре. Заступник міністра закордонних справ Олена Зеркаль дуже захищала договір 2003 року. Мовляв, якщо ми цей договір розірвемо, то РФ висуне нам нові територіальні претензії. Питання: чому нас мають лякати нові претензії з боку Росії, якщо вона вже веде проти нас війну? Росія захопила Крим, не висуваючи нам жодних претензій, захопила частину Донбасу теж без претензій. Будуть претензії з боку Москви, не буде — це не має жодного значення. Значення мають її практичні кроки. А претензії вона заднім числом вигадає будь-які.

Поки в МЗС граються в слова і аргументи, Росія без жодних дипломатичних реверансів крок за кроком захоплюватиме українські береги Азовського моря. Мав рацію раніше розкритикований мною експерт Олександр Хара, сказавши, що висновків з гіркого досвіду Криму не зроблено, з такою політикою ми втратимо і Азовське море.

Тарас Качка, якій представився радником пана Клімкіна, намагався дезавуювати виступ генерала Смешка і захистити договір 2003 року. Це прозвучало вкрай непереконливо і вельми безглуздо. Генерал саркастично зауважив, що тепер розуміє, чому наша дипломатія постійно програє. Я дуже низько оцінював наше нинішнє МЗС, але після виступу дуету Зеркаль-Качка зрозумів, що оцінював його надто компліментарно.

Ігор ЛОСЄВ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments