Україна не може існувати, не володіючи Кримом, це буде якийсь тулуб без ніг. Крим має належати Україні, на яких умовах, це байдуже, чи буде це повне злиття, чи широка автономія, останнє повинно залежати від бажання самих кримців
Павло Скоропадський — український державний, політичний і громадський діяч, військовик. Гетьман Української Держави

Повернення «бою биків»

Як не звернути з автобану Європи на лісову дорогу Митного союзу?
14 вересня, 2013 - 09:50
МАЛЮНОК IГОРЯ ЛУК’ЯНЧЕНКА

До своїх обов’язків на «Інтері» знову став Савік Шустер, і політична «корида», як і раніше, чекає нас щоп’ятниці. Але спочатку спробую коротко відреагувати на претензії до мене з боку російського історика Олександра Гогуна в його статті «Про тероризм, визвольну боротьбу й тоталітаризм» («День», №159-160, 6-7 вересня 2013 р.). Я різко виступив проти окремих тверджень О.Гогуна в його попередній статті, присвяченій Волинським подіям 1943 р., де історик спробував повісити на український національно-визвольний рух ярлик «терористичного», дискредитувавши його, а отже й те, що було його метою: незалежну Українську державу. Звісно, складно сперечатися з людьми, які ведуть свої дослідження на закордонні «гранти», тобто грошову допомогу, оскільки це завжди породжує конфлікт інтересів між істиною та лояльністю до грантодавача, що не сприяє справжній об’єктивності. Те, що російський історик так наполегливо й послідовно педалює тему «тероризму» тих, хто боровся за незалежність України, ставить його в один ряд з іншими «співцями» пропагандистського офіціозного хору нинішньої РФ.

При цьому (що свідчить про неабиякі здібності), опублікувавши велику статтю про Волинь — 43, автор примудрився ні єдиним словом не згадати про криваві ексцеси, про антиукраїнський терор з масовими вбивствами тисяч мирних українців польською Армією Крайовою. І це яскрава й вичерпна самохарактеристика «об’єктивності» автора. Тут усе гранично зрозуміло.

Олександр Гогун — безумовно, російський демократ, але ж ми в Україні добре знаємо, на якому питанні закінчується російська демократія. І ця істина залишається непорушною.

Навіть у найліберальніших щодо України російських діячів, істориків, журналістів у голові міцно засіла імперська парадигма, що заважає ставитися до українського національно-визвольного руху, як до будь-якого іншого.

Панові О.Гогуну як користувачеві ізраїльських грантів хочу процитувати найглибшого й чеснішого (на мій погляд!) єврейського дослідника української проблематики Ізраїля Клейнера: «Надзвичайно характерно, що автори, які пишуть про погроми, ніколи не ототожнюють погромницьку й взагалі антисемітську діяльність російського, німецького, польського, литовського й інших народів з національною свідомістю або національно-визвольною боротьбою цих народів — це залишається «привілеєм» лише українського національного руху. Чи можна вказати на яскравіший приклад масового упередження?» (Ізраїль Клейнер. Владімір (Зеев) Жаботинський і українське питання. Київ — Торонто — Едмонтон. 1995, с. 218). Але чи варто антиукраїнське упередження щодо борців за незалежність тиражувати в історичних дослідженнях? Якщо вже пан О.Гогун взявся писати про передісторію Волинських подій, то можна було б детальніше розповісти про передвоєнні польські «пацифікації» Західної України, коли масово спалювалися українські православні й греко-католицькі храми, а сотні українців гинули від тортур і побиття. Щоправда, якщо акцентувати на цьому увагу, то польських грантів точно не отримаєш.

Історик О.Гогун постулює у відповіді мені високі професійно-етичні стандарти дискусії, але при цьому приписує опонентові якісь дивні симпатії до в’єтнамських комуністів, дядечка Хо і починає багатослівно викривати комуністичну диктатуру у В’єтнамі. У моїй статті (пан Гогун може переконатися, прочитавши її ще раз) немає жодного слова про комуністів цієї країни, йдеться про в’єтнамських повстанців, які боролися проти французьких колонізаторів і японських окупантів. Комуністи називали цих повстанців націоналістами.

Ну а «об’єктивність» польських істориків ми відчуваємо на своїй шкурі регулярно, щодесять років, у зв’язку з черговим сумним «ювілеєм» Волинських подій.

У нинішній Росії дискредитація українського національно-визвольного руху виступає ідеологічним «мейнстримом» на українському напрямку як спосіб історичного обгрунтування сучасного неприйняття української державності. І послання на «чисту» й «гранично об’єктивну» науку тут навряд чи когось можуть обдурити. Шкода, що цьому віддають дань і деякі російські історики з репутацією демократичних, таких, що прагнуть лише «декодувати й прояснювати минуле». Утім це не дивує. Добре пам’ятаю, як після 24 серпня 1991 року, після проголошення незалежності України з Москви пролунало ревіння тамошніх демократів: Гаврила Попова, Анатолія Собчака й інших. Вони вимагали покарати Україну, «повернути» Росії як мінімум половину українських територій тощо. Нічого на краще не змінюється. А дискусію з паном Гогуном я припиняю. Сенсу й перспективи в ній немає. Нехай читачі самі розсудять, чия позиція їм ближча. У Росії існує традиція дискредитації всіх тих українських сил, що боролися за незалежність, пригадаймо лексику сусідів із цього приводу: «мазепинці» (досі в РФ ходять байки про гетьмана, який хотів «продати» Україну чи то шведам, чи то полякам), «петлюрівці» (лайка в будь-яких російських публікаціях цієї персоналії), «бандерівці» (тут невимовні жахи, початок популяризації яких було покладено ще «великими гуманістами» з ГПУ-НКВС-МДБ-КДБ). А напередодні Вільнюського саміту слід чекати «ніагарського водопаду» антиукраїнської істерії. Нічого, переживемо. Але переживати треба не пасивно, а результативно відбиваючись і переходячи в контрнаступ, завдаючи разючих пропагандистських ударів.

ПРО СТРИМАНІСТЬ ШУСТЕРА

Савік Шустер продемонстрував нову студію й спроби вести дискусію стриманіше, ніж зазвичай. До речі, не було штатних скандалістів, а пані Богословська поводилася, мов дівчинка-відмінниця у суворого класного керівника. Загалом, уперше — суцільна благоліпність. Чи надовго вистачить? Щоправда, сам Шустер постійно плутався, говорив «єврейський» замість «європейський», Росію плутав з Україною й називав не ті відсотки, що були на екрані. Мабуть, рано перервав свій літній відпочинок?

Цього разу крім звичайної публіки в студії була представлена українська професура. Шустер нагадав, що серед його «пастви» в липні поточного року 63% людей виступали за зближення з Європейським Союзом, а 37% за зближення з Російською Федерацією.

Нині співвідношення не змінилося. Це ж питання було поставлене професорам. Результат — приголомшливий, за Європейський Союз — 100%, за РФ — 0! Тут вчені люди продемонстрували потужність інтелекту й силу ерудиції. Зате підкачали в іншому. Коли було поставлено питання про те, є нинішня РФ дружньою чи ворожою державою для України, то публіка в студії відповіла так: 14% — визнали дружньою, а 86% — ворожою. А професура знову вразила: 58% визнали РФ ворожою, але 42% — дружньою. Малоросійство з елементами мазохізму майже у половини світочів нашої науки. Правий був Євген Маланюк, коли стверджував, що в Україні малоросійство — хвороба не народна, а інтелігентська, нею уражена саме освічена частина суспільства, що й пояснює чимало українських трагедій. Дійсно, чи може бути дружньою держава, яка постійно веде торгівельні війни, погрожує, шантажує, ображає національну гідність (багато заяв В.В. Путіна про Україну), холоднокровно руками своїх прикордонників вбиває українських громадян, де-факто окупує частину території України? Тут багатьом професорам треба лише здійснити нескладну логічну процедуру на рівні: якщо А=В, а В=С, то й А=С. Усього лише.

Важке завдання стояло перед представниками Партії регіонів. З одного боку, треба було підтримати європейську інтеграцію, а з другого — продемонструвати вічну любов і відданість РФ. Квадратура круга, але нічого, вони впоралися. Проте шефові парламентської фракції ПР О.С. Єфремову довелося крізь зуби визнати, що те, що зараз робить російське керівництво на кордоні з Україною, є тиском. А політолог Вадим Карасьов назвав речі своїми іменами: ми для Росії сьогодні явно не друзі. РФ намагається знищити наш експорт, посіяти соціальний хаос в Україні, позбавити Україну незалежності в зовнішній політиці. Нам висувають ультиматум: капітулюйте. У цей момент пан Єфремов злякався власного радикалізму (або того, що йому здалося таким), почав задкувати й звинуватив В.Карасьова у войовничості.

Нардеп від «УДАРу» Ірина Геращенко висловила здивування тим, що ми ховаємо голову в пісок і не називаємо торгівельну війну війною, не робимо із цього приводу жодних офіційних заяв. Думаю, що все набагато гірше: наш політичний клас демонструє боязкість і небажання триматися в цьому конфлікті гідно. І тим самим лише провокує РФ на посилення агресивності. Це позиція безсилля, позиція жертви.

МЕТА РФ — ІНКОРПОРАЦІЯ УКРАЇНИ ДО СКЛАДУ РОСІЇ

Опозиціонери взяли пана Єфремова за горло, вимагаючи відповіді, коли буде звільнена Юлія Тимошенко. Регіонал проговорився, повідавши, що Тимошенко не можна звільняти, бо тоді доведеться притягнути до відповідальності всіх, хто її посадив. А хто б сумнівався? Шустер дав слово Петру Порошенку як потерпілому від російської торгівельної блокади. Порошенко із задоволенням зазначив, що в період блокади фірма «РОШЕН» відкрила свій магазин у Будапешті. І це лише початок. Не можна бути прив’язаними до одного ринку. На думку Порошенка, коли Україні обіцяють кілька мільярдів доларів за вступ до Митного союзу, це приманка в мишоловці, хто повірить, що Росія займається філантропією. Додам від себе, що ціну цієї «філантропії» показали сумнозвісні Харківські угоди. Головна мета РФ — не МС як такий, а ізоляція України від Європи. У Москві бояться, що Вільнюський саміт унеможливить інкорпорацію України до складу Росії, на що прозоро натякає пан Путін В.В. Пригадаємо, як А. Гітлер свого часу стверджував, що німці й австрійці — це одна нація, справа закінчилася аншлюсом, а далі окупація Чехословаччини й прямо до Світової війни.

У студії визнали, що в РФ розраховували налякати Україну, але населення нашої країни почало робитися жорсткішим щодо шантажистів. Потім задля об’єктивності слово надали такому собі Володимиру Воюшу, представникові москвофільського руху з дивною в контексті його діяльності назвою «Український вибір». Хто вибирав і до чого тут Україна? Авжеж, Воюш розповідав, що Митний союз — це дивовижно й чудово, райське життя, комунізм і т.д. Щоправда, щось не зрозумію, ось, наприклад, Білорусь, не лише член МС, а й друга половина союзної держави Росії й Білорусі. А гризуться, як собаки. Постійні конфлікти, торгівельні війни, шантаж, взаємні капості. Нещодавно до Мінська заманили російського підприємця, власника фірми «Уралкалій» Баумгартнера, заарештували й кинули до ізолятора КДБ Білорусі. Щоправда, виявилося, що й Баумгартнер хороший, нібито завдав колосальних збитків білоруській економіці. Кому потрібна така «дружба»?

Незвичайним був виступ пані Богословської, раніше ми від неї такого не чули. Чітко, зрозуміло, переконливо вона обгрунтувала, що при вступі до «Тайгового Союзу» Україна втратить економічний суверенітет. Тут втрутився Шустер і додав, що й політичний теж, і навів приклад, що Казахстан і Білорусь бояться перечити Росії в питанні Сирії, тоді як країни НАТО і Європейського Союзу вільно займають різні позиції: Франція за удар по Сирії, Британія й Німеччина проти й т.д.

Богословська продовжувала: Путін пообіцяв створити «велику Росію». Митний союз — це перший крок. У Росії в МС більшість голосів. Білорусь і Казахстан у МС зазнають збитків. А Україну Кремль втрачає як зону своєї експансії.

А потім пролунала коронна фраза Інни Германівни: нехай вони спочатку переглянуть газові угоди й покажуть, що вони нам дійсно друзі, а не вороги. Добре, а якщо переглянуть, це стане ціною нашої відмови від європейського шляху?

У багатьох прибічників європейської інтеграції України є побоювання, що Партія регіонів в останню мить, отримавши від Кремля «бочку варення й ящик печива», може звернути з автобана Європи на лісову дорогу Митного союзу. Хотілося б помилитися.

Ігор ЛОСЄВ
Газета: 
Рубрика: