Я ще можу не противитись, коли ображають мене як людину, але коли ображають мiй народ, мою мову, мою культуру, як же я можу не реагувати на це?
Михайло Коцюбинський, громадський діяч, класик української літератури

Про арії московських гостей

Попри чотири роки війни, в Україні чимало тих, хто ніяк не може розірвати духовну пуповину з країною, яка принесла поколінням українців так багато страждань
26 січня, 2018 - 12:46

Досі не зникла звичка дивитися на московських діячів знизу вгору і, шанобливо заглядаючи їм у рот, ловити кожне їхнє слово, навіть якщо це суцільні банальності, а нерідко і нісенітниця. Особливо шанували в окремих наших колах російських псевдодемократів і лібералів, трактуючи їх мало не як союзників у «спільній боротьбі». А не завадило б зняти рожеві окуляри і придивитися до них тверезими очима. Тим паче, що завдяки заангажованості чималої частини вітчизняних ЗМІ можливостей для цього більш ніж достатньо. І тоді будь-якому мислячому українцеві стає зрозуміло, що у всіх цих московських гостей демократизм і лібералізм, як і 100 років тому, закінчуються на українському питанні. Майже всі вони в своєму ставленні до нас і нашої держави не вийшли за межі окресленого паном Навальним, хоча не завжди артикулюють свої погляди так само прямо, як він.

Нещодавно телеканал «112» і особисто ведуча Олеся Бауман запросили в ефір (по скайпу) пана Леоніда Гозмана, штатного російського демократа, якого саме в такій якості випускають у московські телестудії як «механічного зайця», на якого миттєво господарі студії нацьковують цілий натовп мракобісів, що неабияк розплодилися останнім часом у Росії. Але Леонід тримається упевнено, як досвідчений лікар-психіатр серед своїх пацієнтів, де є й буйні. Щоправда, коли мова заходить про українські реалії минулого і сьогодення, похвалитися більш ґрунтовними пізнаннями, ніж у його завзятих опонентів у Москві, Гозман явно не може. Ось і на «112» він виступив з сумнівними заявами про те, що нібито Україна і Білорусь в рівній мірі з Росією винні у всіх злочинах кремлівського режиму, оскільки, мовляв, ці три країни «складали ядро СРСР».

Важко сказати, що Гозман розуміє під «ядром», і який логічний зміст цієї метафори. Але очевидне те, що Україна абсолютно не добровільно опинилася у складі нової, комуністичної російської імперії. Українці не самі створили собі тоталітарно-терористичний антиУкраїнський режим. Дійсно, Українську державу — УНР — було знищено, а її територія окупована більшовицькою Росією. Голодомор-геноцид, який стався вже після російської агресивної війни проти України, мали остаточно закріпити її у складі Росії. Мене можуть виправити — «Радянського Союзу». Але, як справедливо кілька років тому зауважив пан Путін: «А що таке Радянський Союз? Та ж Росія, тільки назва інша».

Аргументація Леоніда Гозмана здивувала своєю примітивністю: ось, мовляв, Брежнєв був з України (сказав би ще, що Хрущов, як і Постишев, у вишиванці ходив...), багато партійних діячів і чекістів були українцями. Тут треба зауважити, що до 1953 року, до смерті Сталіна, жодного етнічного українця до керівництва Комуністичною партією України допущено не було. Були росіяни, євреї, німці, поляки, а українців на чолі КПУ — жодного. Першим вже при Хрущові в 1953 р. став Олексій Кириченко. Та й у НК — ГПУ-НКВС України українців було дуже мало, там інші етноси були на перших ролях: росіяни, латиші, євреї, грузини тощо. Одним з перших керівників ВУНК (Всеукраїнській надзвичайній комісії) було зазначено латиша Лациса-Судрабса (у перекладі з латинської — «срібний ведмідь», втім, «срібний» виявився дуже навіть кривавим). Україна і до 1917 року, і після була колонією Москви. Правда, російські демократи з цим не згодні, та й деякі українські, цілком радянські історики теж сумніваються.

А тим часом порівняєте права колишньої УРСР з правами колишньої «ПНР» (Польської Народної Республіки). Поляки мали в «народній Польщі» власну армію, посольства за кордоном і диппредставництва інших країн у Варшаві, та багато чого іншого. Але й таку ПНР колишній міністр оборони Польщі Антоні Мацеревич нещодавно назвав «московською колонією».

До речі, в 30-і роки ХХ ст. в Москві видавалася Велика радянська енциклопедія (у яскраво-червоних палітурках). Куратором видання від керівництва СРСР був член політбюро ЦК ВКП(б) товариш Валер’ян Куйбишев. У 59-му теж БСЕ в статті «Хмельницький» сказано: «Переговори з Москвою тягнулися три роки і завершилися в 1654 відомим Переяславським договором, який знаменував собою союз українських феодалів з росіянами і по суті юридично оформив початок колоніального панування Росії над Україною» (с.818). А в радянські часи український економіст Волобуєв довів, що УРСР є економічною колонією так званого союзного центру.

Зрозуміло, і в епоху незалежності в Україні знаходилися діячі, які люто заперечували колоніальність України, наприклад, Дмитро Табачник, який стверджував, що українці були «співвласниками» Російської імперії, її будівельниками і творцями. Були й такі, але хіба подібне в тих умовах було їхнім вільним вибором? У «єгипетському полоні» євреї далеко не з власної волі були вимушені брати участь у будівництві пірамід, поки Мойсей не вивів їх в «землю обітовану».

Деякі наші діячі розповідають історії про те, що нібито в СРСР УРСР мала якусь автономію. Питання «автономістам»: а де і в чому, в яких справах УРСР щось могла  вирішувати сама, без Москви? Кілька років тому на це питання відповів Леонід Кравчук, який заявив, що в УРСР без узгодження з Москвою навіть собачу будку не можна було побудувати.

Леонід Гозман і його однодумці хочуть щедро поділитися з Україною російськими гріхами і злочинами.

А тим часом ніхто не покладає відповідальність за злочини Третього рейху на протекторат Богемія і Моравія (окупована нацистською Німеччиною Чехія). Хоча Богемія і Моравія мали у складі Німеччини вже ніяк не менше прав, ніж УРСР у складі Радянського Союзу. Протекторат мав свого чеського президента, свій уряд, чеську поліцію, чеське самоврядування. Лише всі головні питання вирішував німецький намісник — спочатку фон Нейрат, а потім Гейдріх. Це був дійсно протекторат, а не колонія. А Москві і намісників не треба було мати в Україні, якою управляли безпосередньо. До речі, коли в Харкові проголосили радянську Україну, там навіть не було глави уряду, оскільки керівники відомств в Харкові безпосередньо отримували накази від відповідних наркомів в Москві, були місцевими філіями наркоматів Росії. Зрозуміло, чому російським нібито демократам так хочеться оголосити Україну не жертвою, а співучасницею Російської і радянської імперії. Тоді з’являється можливість суттєво скоротити власну відповідальність.

Проте Леоніда Гозмана «112» здалося мало, і незабаром на екрані з’явився ще один московський гість з відповідною арією — Віктор Шендерович. І ми ще раз переконалися, що ворог Путіна — це зовсім не синонім друга України. На початку російсько-української війни пан Шендерович був вельми обурений тим, що українці не перейнялися співчуттям до Ансамблю озброєних сил Росії, загиблого в авіакатастрофі на Чорному морі. Цей ансамбль оспівував «подвиги» так званих зелених чоловічків у Криму і на Донбасі. Мабуть, Шендерович чекав від українців мазохістської реакції. А не діждавшись, дуже образився. Образився він і з приводу нібито злорадства в Україні з нагоди смерті російського актора Олексія Баталова, що повністю підтримав війну проти України. Ну, по-перше, цей факт у нас мало хто помітив, не до того зараз. До речі, ведуча Алеся Бацман час від часу нагадувала гостям, що у нас в Україні війна, гинуть люди, але на москвичів це не справляло жодного враження. А по-друге, покійний  Баталов, звичайно, талановитий актор (на що напирав Шендерович), але норвезький письменник, Нобелівський лауреат Кнуд Гамсун був ще більш талановитим, але коли він підтримав Гітлера, то сотні тисяч читачів Гамсуна зі всього світу на знак протесту поштою стали повертати авторові його книги...

Надзвичайно обурювався московський сатирик тим, що проспект в Києві назвали на честь національного героя України, командувача Української повстанської армії генерала Романа Шухевича. Цікаво, а що Шендерович знає про УПА, національно-визвольну війну українського народу, про генерала Шухевича, крім того, що вкладено в його голову радянсько-російською пропагандою? До речі, Шендеровіи сам активно, постійно і дуже їдко з цієї пропаганди знущається, але як тільки мова заходить про Україну, починає сприймати її тези як істину в останній інстанції. Цікавий парадокс, чи не так?

Ці так звані російські демократи друзями України не є сьогодні і не стануть ними завтра. Їм заважає глибоко ввібрана імперська зарозумілість, звичка керувати колоніальними народами і вирішувати їхні долі, нез’ясовна упевненість в своїй перевазі над іншими. І це демократи і ліберали. То які ж в Росії реакціонери? Страшно навіть уявити. А нашому ТБ пора б вже перестати припадати до російського «життєдайного джерела». «Май мужність жити власним розумом». (І.Кант)

 

Ігор ЛОСЄВ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments