Треба за всяку ціну обминати ...широкі, розкриті двері і шукати правдивої великої брами, над якою віють непідроблені, неперелицьовані прапори нашого духу
Олена Теліга, українська поетеса, публіцистка, літературний критик, діячка ОУН

Про ХХ століття й українську дійсність

Знаний у Європі журналіст Любомир ВИННИК: «У більшості західних джерел ви знайдете лише таку версію історії України, яку хоче Росія»
20 квітня, 2012 - 00:00
ЛЮБОМИР ВИННИК
МАЛЮНОК ЛЮБОМИРА ВИННИКА

Ми зустрілися з Любомиром Винником з нагоди відкриття в Івано-Франківську виставки його світлин, графіки та картунів (сartoon — сучасна карикатура, що обходиться без пояснювальних текстів, графічна притча). Знаний у Європі журналіст українського походження народився на Прикарпатті та вже сорок років живе у Швейцарії і виступає експертом зі східноєвропейських, а головне — українських справ, захищаючи свою батьківщину від зливи дезінформації. Днями Прикарпаття відзначило свого земляка найвищою відзнакою краю — медаллю «За заслуги перед Прикарпаттям». «Діаспорний» акцент, діалектні й іншомовні словечка, гумор і самоіронія — розмовляємо з Любомиром Винником про рідні йому Україну та Швейцарію.

— Кажуть, суттєве криється у дрібницях. Назвіть кілька спостережень — зі знаком «плюс» і «мінус» — із того, що вразило в Україні.

— Україна є в біді, я маю таке враження, хоч можу помилятися. Фантастична їжа, чудова кухня, обдарованість. Гостинність людей, котрим мене представили, до мене і їхня ворожість до своїх. Дуже вражає агресивність до тебе тих, які тебе не знають. Всі, хто повертається з України в Європу, захоплені гостинністю українців приватно і страшенно жахливо описують українців, котрі сидять на якихось постах, посадах навіть найменших чинів. Тобто та ж сама людина миттєво перетворюється в якусь бестію. З Заходу перебирають дику музику, все інше, а культуру спілкування перебрати до снаги не всім. Але такої великої різниці, як колись, тепер уже немає. Коли на Захід приїздять молоді українці, вони зачасту не відрізняються від європейців.

— Пане Любомире, ви живете в одній із найбагатших країн світу, однак це не заважає вам іронічно дивитися на європейську дійсність. Україну також оцінюєте критичним оком, хоча й найбільше захищаєте...

— Я пишу про Україну вже сорок років. Різне, переважно публіцистику. Наприклад, два роки тому в Німеччині вийшла книжка «Історія України». Мені велика культурно-політична правонаціональна газета «Молода вільність» — так приблизно можна перекласти — замовляє рецензію. Це видання ліві сили намагаються «замкнути», кажуть, що воно екстремістське. Ви ж знаєте, Німеччиною, як і цілим Заходом, керують ліві. Цю систему я називаю «комуно-капіталізм». У Європі поняття «націоналізм» має негативний зміст. Отож, я читаю книжку, а там — стара пісенька про Київську Русь — маму російських міст, байка про трьох братів-близнюків, з котрих московин, звичайно, старший. Але потім — маса того, чого я і не знав. Фантастично. Саме ті два німецькі автори у тій книжці визнають, що у Другій світовій війні Україна зазнала найбільших руйнувань, була полем битви між Сходом і Заходом. Я написав рецензію, назвавши те «історією брехні», почав, власне, про Київську Русь, сказавши, що на жадній мапі Середньовічної Європи нема напису «Росія», а лише «Московія». Потім звернувся до інституту ім. Потебні, аби аргументувати свою працю цитатами авторитетних істориків, бо я лише журналіст. І ця рецензія мала позитивний резонанс.

Росія 150 років працювала у Європі, і тепер всі знаходять лише її версію історії. Західному читачеві я мушу все, так би мовити, від «а» пояснювати, адже там люди не вчать історії, географії, не цікавляться політикою. Вони починають вчитися, коли їдуть на вакації і купують для цього путівник. До свідомості європейця важко апелювати, бо вона є політично, історично не підкута. З іншого боку, московська пропаганда — то є такі потужні жорна, котрі важко подолати. Росія донині опрацьовує Захід так, як вона хоче, і у всіх джерелах ви знаходите лише таку версію історії України, яку хоче Росія. Це є дійсність. А сучасна Україна практично нічого не робить, аби те спростувати. Я милуюся, як інші реагують на найменший закид проти них, наприклад, німці або поляки. Якось у газеті написали фразу «польські табори смерті», а малися на увазі «німецькі табори смерті на території Польщі», то відразу польський посол у Німеччині дає миттєву апеляцію, протест — вони захищають кожне слово, кожне перекручення. А нащо українські місії за кордоном? Щоб захищати Україну. А як вони можуть це робити, якщо, прийшовши до амбасади України в будь-якій європейській країні, ви чуєте російську мову? То чи мають ці люди мотивацію, духовне зацікавлення захищати країну, яку вони самі ж не відчувають?

— Пане Любомире, як вам вдалося емігрувати з країни, котру покинути було нереально? Ви працювали на Львівському телебаченні, добре пам’ятаєте ті часи?

— Їх тяжко забути (усміхається). Перший критичний момент настав тоді, коли я вперше потрапив до Польщі 1968 року, під час так званого «наїзду» Радянського Союзу на Чехословаччину. Перед тим була відлига — Союз відкрив кордон із Польщею. Я тоді жив у Надвірні, і до нас із Польщі, зі Шльонська, приїхав один пан, щоб відвідати рідних. Я, працюючи в «Радянській Верховині», подав документи на виїзд до Польщі — і мене пустили. Поляки були дуже вільні, вони вільно розповідали анекдоти про уряд, критикували його, більше того, там була приватна ініціатива. Я познайомився з одним паном. Він продавав запчастини до мотоциклів і авто. Його звали Едвард Дуда. Він мене першим познайомив із ринковою економікою, пояснив, що можна функціонувати без держави. Я до сьогодні з ним контактую. Тоді я трохи поїздив Польщею, а мільйони поляків вже в той час спокійно їздили за кордон — «на Захід», мали право купувати долари, а в нас за долар ти відразу їхав до білих ведмедів. Тобто я там відкрив для себе свободу, і для мене повернення було страшним. Я вирішив, що хочу пізнати світ, що за всяку ціну мушу з тієї клітки вирватися. Це був серпень 1968-го, я вертався додому й ридав у поїзді, в’їжджаючи в тюрму народів.

— Ваше одруження з іноземкою, польською артисткою, допомогло?

— Як можна було одружитися з іноземкою? Подаєш заяву до «загсу», і через три місяці мусиш з’явитися, а моя перша жінка — полячка — не могла приїхати через три місяці, а лише через рік. Тому ми вибудували цілу операцію — одруження транзитом. Їздив поїзд «Варшава-Бухарест» транзитом через Львів, і вона у Львові вийшла. Ми пішли до «загсу», підписали папери — й вона поїхала. 16 вересня 1971 року я виїхав до Польщі. Й аж 1986 року до мене приїхала моя мама. Я виїхав із Союзу і втратив своїх рідних, розумів, що не зможу повернутися, адже не знав, що імперія розпадеться.

У Польщі я жив два роки з радянським паспортом, адже виїхав легально після дворічної боротьби. Я шість раз отримував відмову від львівського «овіру», мене звідти просто викидали. Ситуація була безнадійна: мене вигнали з львівського телебачення, я жив у підвалі, спав у ніші в стіні. Після приїзду до Польщі мене на місяць віддали до лікарні, бо я був виснаженим — клубок нервів і кісток. Але у Польщі я відчував, що Союз іще заблизько. А ще тоді тривав конфлікт на радянсько-китайському кордоні, а я ж — військовозобов’язаний. Тому коли редакція тижневика «Століца», в якому я працював, відрядила мене до Югославії, звідти я через Угорщину, Румунію, зробивши коло, в’їхав до Інсбрука, а там прямо на поїзд — і до Цюріха. На вокзалі я витягнув той серпасто-молоткастий паспорт і, підійшовши до міліціонера, попросив політичного притулку.

— І що вони вам сказали?

— У кожній державі, правда, не знаю, чи діє це в Україні, згідно з Женевською Конвенцією 1953 року про права політичних біженців, якщо людина просить про політичний притулок, то держава має прийняти і розглянути її справу. За три місяці я отримав притулок: віддав радянський паспорт, дістав так званий паспорт втікача (він має швейцарський хрест, але є блакитного кольору, і вгорі — дві чорні смужки). Це — міжнародний взірець, там лише моє ім’я, прізвище, дата й рік народження. Мені з тим паспортом всюди треба було відкривати візи. Так тривало, поки я не отримав швейцарське громадянство.

— Скільки це тягнулося?

— У цій країні в різних кантонах — свої закони. По 12 роках безперервного проживання в одній гміні, тобто комуні, можна подавати документи. У мене на це пішло більше 12-ти років, бо першого разу я посварився з урядниками. Мені зробили закид, мовляв, я не працюю. А я був людина-фірма, платив податки. Разом із тим вони назбирали за 12 років усі мої «провини»: про них люди доносять. Наприклад, не там сміття викинув чи припаркувався, трохи швидкість перевищив. І я, не витримавши, відповів їм: «Пане, ви задалеко ідете своїми чоботами мені в душу. Я так не пропадаю за вашим громадянством, як ви собі думаєте. Я жив у Радянському Союзі, тому нічого не боюся». Вийшло так, що я після цих слів я офіційно відмовився від громадянства. Десь через два роки мені телефонують, мовляв, тут хочуть подивитися на того шаленця, що відмовився від найкращого у світі громадянства. А я ж не мав уже що втрачати, тому говорив відкритим текстом: «Я нічого не вкрав і від держави Швейцарії не отримав жодного франка допомоги, то чого маю ще падати на коліна». Вони все перевірили і зробили висновок, що таких ретельних і сміливих людей держава Швейцарія насправді потребує. Кажуть здавати документи ще раз. А я їм: «То що, маю ще раз платити 500 франків?» Далі здавав екзамен на знання мови, історії та політичного устрою Швейцарії.

— Пане Любомире, свою долю ви зробили самі. Що порадите робити українцям, щоб їхня спільна доля була кращою?

— Потрібні колективні зусилля. Перш за все, українцям бракує того, про що німці кажуть у прислів’ї «Оrdnung ist alles» — «Порядок — це все». Українці — здібні люди, мудрі й освічені. Ви маєте всі природні ресурси. Лише треба все правильно організувати. Шкода, що я відчуваю якусь колективну апатію, зневіру. Я думаю про молодих людей, вони ж не можуть всі емігрувати і стати рабами. Еміграція — це хвороба України. Це все наслідки тої Совєтчини, бо більшість не змінила свою психологію. Україна тратить свій найбільший капітал, коли втрачає молодь. Найважливіше, щоб Україна себе визначила на тій вісі Схід-Захід, і головне — щоб не стала знову під протекторат Московщини.

— Ви таке допускаєте?

— Чом би й ні? Якщо я, будучи в Україні, вмикаю телевізор і не можу українського каналу знайти, сама російщина, то що маю думати? Я нічого не маю проти росіян. Але чому меншина окупувала в державі всі пости? Прем’єр має труднощі з державною мовою, президент (гарант!) носиться з ідеєю впровадження чужої мови як державної. Я писав не раз про досвід Швейцарії, до котрого дехто з них апелює. У Швейцарії кожна з чотирьох мов є державною на правічних землях людей, котрі там живуть. Я переїхав п’ять років тому з німецької Швейцарії в італійську. Ніхто не змушує мене вчити італійську мову, але й ніхто у розмові зі мною не переходить на німецьку, бо це я до них приїхав. Росіяни в Україні — прибульці, отже, вони повинні вчитися мови країни, де їдять хліб, мають дах над головою й навіть набагато більше. Принаймні з поваги до цієї країни, де їм дозволяють бути, бо можуть і не дозволити, а сказати: «Прошу, не подобається вам, то Росія величезна, місця вистачає». І це не толерантність, а дурість, з толерантністю це не має нічого спільного. Я в італійській Швейцарії зустрічаю обурення, коли скажу щось по-німецьки. І я їх розумію та підтримую. Вони просто ігнорують, не контактують із такою людиною, котра зневажає їхню мову.

Леся ТУГАЙ, Івано-Франківськ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments