Про контекст скандального інтерв’ю

«Кожна редакція опиняється перед вибором. Вона може погодитися на роль експертного сита і самостійно вирішувати, кому надавати трибуну. Або зайняти відсторонену позицію, прикриваючись буквою закону. В якому про професійну — і етичну — компетенцію немає ані слова.

Я суб’єктивний. Для мене контекст завжди важливий. У нас чверть століття в парламенті країни сиділи цілі фракції, які вважають столицею країни Москву, а не Київ. Чверть століття біля мікрофона тусувалися люди, які заперечували право України не бути Малоросією. Нас переконували, що всі точки зору мають право на існування. 2014-го виявилося, що ні.

Мені здається, що люди з минулого можуть отримувати ефір на умовах сповіді, а не проповіді. Інакше немає сенсу.

Хоча б тому, що «стандарти журналістики» — це не про безвідповідальність. Навпаки — вони про відповідальність. Про готовність приймати рішення. Про здатність відчувати контекст. Про вміння бачити наслідки — не тільки для самих себе, а й для поліса та його громадян», — це цитата з допису у «Фейсбуці» відомого українського кримського журналіста Павла Казаріна.

У цих словах — вся суть конфлікту, який розгорівся після участі Андрія Портнова в програмі HARD Наташі Влащенко на телеканалі ZIK.

Звичайно, жодну роботу, яка претендує на журналістику, і цю передачу також, — не слід оцінювати у відриві від контексту. Але якщо ми справді розглянемо й візьмемо до уваги весь інформаційний контекст, то мусимо в підсумку... здивуватися, чому Портнов не сидить на ефірах кожного дня і на кожному українському телеканалі, — за поодинокими винятками.

Нагадаю, у нас убивці Небесної Сотні досі залишаються непокараними, корупціонери часів влади «Сім’ї» Януковича знову «в темі» та «в долі»; журналісти і речники, які нещодавно для когось були нерукопотисними, ведуть авторські програми... Портнов на екрані — це лише зайве нагадування про те, яким насправді є наше життя сьогодні, через чотири роки після перших розстрілів протестувальників на Євромайдані.

Втім, хоч це інтерв’ю і є лише малою частиною того, що відбувається у нас з інформаційним простором, та й взагалі з країною, ця частина є важливою. По суті, програма Влащенко виявилась викликом, демонстрацією сили «колишніх» та їхніх прихильників, надсиланням меседжу про те, що представники «старої влади», може, ще не виграли, але й тими, хто програв, себе не відчувають. Вочевидь, що саме такий меседж цього телевиступу, та ще й у роковини кривавих події на Грушевського, і здійняв хвилю обурення.

Але повернімось до контексту.

Політолог Петро Олещук написав у себе на «Фейсбуці»: «Якби ви фінансували ЗМІ — ви дивилися б те, що відповідає вашому світогляду. Але ви будете дивитися те, що будуть вам показувати олігархи. Не буває «безкоштовної інформації». Буває або дорога інформація, або дармова пропаганда».

Отже, коли наступного разу ви буде обурюватися з того, що вам не того показали, не те розказали або не так прокоментували, просто запитайте себе: а що я особисто зробив для того, що б в Україні постали справді незалежні, професійні та патріотичні медіа? І доки всі ми не зможемо відповісти на це питання ствердно, скажімо, прикладами передплати якісної преси (а вона в нас є, одне з таких видань ви в цей момент якраз і читаєте), відмовою взагалі дивитися, читати і слухати заангажовані олігархічні медіа, наше обурення залишиться лише абсолютно беззмістовним та недієвим «бурчанням на лавці біля під’їзду».