Ми досі ще рятуємо дистрофію тіл, а за прогресуючу дистрофію душ — нам байдуже.
Василь Стус, український поет, перекладач, прозаїк, мислитель, правозахисник,

Про користь соціології...

Для журналістів і письменників
28 листопада, 2014 - 12:01
Сергій ГРАБОВСЬКИЙ
ФОТО РЕЙТЕР

 Журналістам, а тим більше письменникам зі зрозумілих причин хочеться бути свідком, а то й учасником подій грандіозного історичного масштабу. Але при цьому дуже важливо розуміти, що насправді відбувається з тобою і на твоїх очах, знайти для цього розуміння правильні слова, не лише для себе, а й для якнайширшого загалу, бо «віртуози клавіатури», яких раніше звали «майстрами пера», значною мірою визначають настрої та дії цього самого загалу, яким би ефемерним не видавався комусь їхній вплив. Бо ж на початку всього було Слово, чи не так?

Так от: наприкінці минулого тижня одразу кілька російських «віртуозів клавіатури», не змовляючись, заявили — от зараз, на наших очах, створюється українська нація, якої раніше не існувало. Наведу тільки дві відповідні цитати, що належать добре знаним не лише у Росії особам. Публіцистка й белетристка Юлія Латиніна у своїй передачі «Код доступу» на «Эхе Москвы» заявила: «Цинично говоря, я считаю, что Кремль оказал Украине большую услугу, такую же, как арабы Израилю, потому что это не Майдан создал украинскую нацию. Сейчас на наших глазах создается украинская нация, и она создается именно через отпор тому, что происходит на Донбассе». А письменник Борис Акунін на своєму блозі написав: «...Года три назад я был в Украине и написал тогда здесь, в блоге, что страны, по-моему, пока не получается — во всяком случае, я не почувствовал и не понял, что такое Украина. Всех местных об этом спрашивал, и никто, даже умные львовские профессора, не смогли мне вывести формулу украинскости. А сейчас эта формула есть. Видна невооруженным глазом. Называется «национальное возрождение». И спасибо за это украинцы, вероятно, должны сказать Януковичу и Путину, потому что первый спровоцировал Майдан, а второй помог украинцам сплотиться и стать нацией».

Отож. Не було нації ані у 1917—1921 роках, коли саме потужний, хоча й переважно стихійний опір українців значною мірою зірвав плани російських більшовиків «напоїти червоних коней із Рейну та Марни» і «радянізувати Італію», ані у 1932 році, коли Сталін писав Кагановичу й Молотову, що Україна є слабкою ланкою СРСР і становить небезпеку для радянського ладу, ані у роки Другої світової війни, коли той же Сталін змушений був легалізувати «український червоний націоналізм», бо за «великую Россию» навіть радянські генерали-українці не надто прагнули воювати, ані у першій половині 1950-х років, коли українці-в’язні були головною силою Опору у таборах ҐУЛАҐу, що змушений був визнати навіть не особливо прихильний до України Солженицин, пишучи, як радикально змінилося табірне життя, коли за колючий дріт потрапили «выдержанные широкоплечие хлопцы» — і спершу поставили на місце кримінальників, а потім організували повстання. Не було української нації і на початку 1990-х, коли саме неучасть України в новому «союзному договорі» спершу спровокувала серпневий путч ҐКЧП, а потім остаточно розвалила СРСР...

Але то — історія. Досить давня і не дуже давня. Хоча і Латиніна, й Акунін мають її знати. А от сьогоденням займається соціологія, фіксуючи певні зрізи громадської думки та суспільних настроїв. І Латиніна та Акунін повинні стежити за соціологічними даними, якщо вони переймаються українськими проблемами. Так от, за торішніми серпневими даними Соціологічної групи «Рейтинг», за незалежність України того місяця проголосував би 61% опитаних, а 46% були готові у разі виникнення відповідної загрози відстоювати територіальну цілісність України зі зброєю в руках. З одного боку, це тільки 61% і тільки 46%, з іншого боку, якщо екстраполювати дані на всю спільноту, це понад 20 мільйонів дорослих громадян України у першому випадку та близько 15 мільйонів — у другому. Зауважте, цифри ці отримані за панування Януковича і Ко, коли в моді були антипатріотичне виховання молоді та всебічна орієнтація влади і провладних мас-медіа на «братерську Росію» (ледь розбавлені словами про «європейську інтеграцію»). То невже і 15, і 20 мільйонів — це замало, щоб визнати українців нацією?

Принагідно: про високу точність дослідження «Рейтингу» говорить хоча б те, що воно зафіксувало: противники незалежності України становлять вагому електоральну групу, яка превалювала в Донбасі і становила до 40% опитаних на півдні та сході України. Цього року події засвідчили правильність цих цифр, на які, до речі, не звернув увагу майже ніхто з демократичного табору, натомість зазначені настрої немалою мірою зуміли використати «кремлівські чекісти» та їхні місцеві пахолки. Ці події засвідчили точність й інших цифр опитування — торік третина респондентів на Донбасі підтримувала українську незалежність; зараз ці люди воюють у добровольчих батальйонах, активно діють на звільнених територіях чи змушені були виїхати з окупованої російськими сателітами території.

Але не тільки ці цифри засвідчували факт існування української нації. Торік у жовтні «Рейтинг» провів опитування щодо оцінки українцями Голодомору. 66% респондентів назвали його геноцидом українського народу, 22% з цим не погодилися, тоді як двома роками раніше відповідні показники становили 58% і 29%. А це ж, нагадаю ще раз, була доба Януковича та Табачника, коли оцінка Голодомору як геноциду прямо суперечила офіційному курсу влади та пропаганді провладних мас-медіа. Хіба ці цифри не засвідчили зайвий раз факт існування української нації з її самосвідомістю, здатною функціонувати незалежно від забаганок політичного режиму? І хіба вони не виявилися своєрідними «дзвіночками», що сигналізували близький крах цього режиму?

Інакше кажучи, всупереч Латиніній та Акуніну, українська нація існувала й до Майдану, а сам Майдан та Революція гідності були виявом її активності.

Чим небезпечна неточність (назвімо це так), допущена знаними російськими інтелектуалами й розтиражована Інтернетом? Передусім тим, що вона веде до дезорієнтації російської ліберальної та національно-демократичної — хай і невеликої чисельно — спільноти. Але не тільки її. Опосередковано ця неточність дезорієнтує й оточення «верховного стерха Росії» та його самого. Адже висновок у цієї публіки буде простим — якщо українська нація тільки формується, якщо це відбувається на наших очах, то чи не краще надушити на Українську державу ще сильніше, щоб перервати це формування і зробити більшість українців сервільними малоросами, частиною «русского мира»?

Насправді українська нація сформувалася й існує. Але ж нація як така не є чимось раз і назавжди усталеним; зараз її межі розширюються за рахунок тієї частини населення, яка раніше перебувала у донаціональному стані, а єство національного життя модернізується. Проте російські інтелектуали вірно відчули, що на наших очах відбувається щось дуже важливе. Це не менш значущий, аніж поява нації, процес: знімається прокляття постколоніального і, головне, постгеноцидного стану. А останнє, як доводить досвід історії, можна зняти тільки зі зброєю в руках. Саме так зняв свого часу це прокляття Ізраїль — захистивши право на існування держави єврейського народу від сусідніх деспотичних арабських режимів, які не визнавали цього права і прагнули довести справу Гітлера до переможного кінця. Саме цю ситуацію пророче провидів Тарас Шевченко, двічі згадавши у «Заповіті» про «вражу кров». Урешті-решт, попри всі миролюбні ілюзії українських інтелектуалів, вийшло по-Шевченковому: «І вражою злою кров’ю Волю окропіте»... До речі, Латиніна щось таке вловила, зробивши порівняння України з Ізраїлем і написавши, що «Янукович... потерял власть не тогда, когда он начал стрелять в народ, а тогда, когда стали стрелять в ответ». Вловила, але, на жаль, не довела думку до завершення.

А якби вона та інші російські журналісти й письменники стежили за даними соціологів (ясна річ, одержаних авторитетними дослідницькими центрами), то, ймовірно, ситуація в Україні оцінювалася ними більш адекватно...

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ